Шістдесят сім років з дня народження Івана Миколайчука

Буковинці, як і вся Україна, пам’ятають і шанують ім’я свого геніального земляка, видатного актора, сценариста та режисера, лауреата Національної премії імени Тараса Шевченка, заслуженого артиста України, котрий залишив яскравий слід не тільки у вітчизняному, а й у світовому кінематографі, а також у пам’яті численних творчих побратимів.


Одного з них — Романа Балаяна, кінорежисера, народного артиста України, лауреата Державної премії СРСР — під час його останнього за часом приїзду в Чернівці я попросив поділитися спогадами про спілкування з Іваном Миколайчуком, а також його власним баченням подальшого розвитку національного кінематографа.

— Романе Гургеновичу, Ви не раз приїздили на Буковину, ще за життя Івана Миколайчука гостювали в його родовій садибі в селі Чортория Кіцманського району. Чи залишається незмінним Ваше сприйняття нашого Буковинського краю під час нових відвідин?

— Краса Вашого чудового краю, і особливо Карпат, вразила мене вже під час мого першого приїзду для зйомок моєї дипломної роботи — короткометражки «Ловіть злодія». З кожними новими навідинами Карпатського краю відкриваю для себе все нові нюанси його стриманої краси.

Особливо приємно згадувати район Карпат, що простягнувся між містами Косів і Верховина, — воістину чудові краєвиди, казкова природа.

— Упродовж багатьох років Ви товаришували з Іваном Миколайчуком, але він так і не знявся в жодній (на сьогодні їх уже 10) Вашій кінострічці? Як це могло статися і чи не жалкуєте Ви сьогодні про це?

— Певною мірою жалкую і вважаю, що краще б не було численних статей, книг, документальних кінострічок про його творчість і про життєвий шлях, а був би живий він сам — скільки ще цікавого для мистецтва України зробив би за роки, що минули.

Працюючи разом над сценарієм фільму «Бірюк» (тут і далі назви кінотворів перекладено українською. — Ред.) за однойменним романом І. Тургенєва, мріяли, що він зіграє головну роль, але так склалися обставини, що виконавцем її став М. Голубович. Були ще певні плани, але, на жаль, всі вони не втілені у життя.


Проте, повірте мені, коли режисера і актора об’єднує спільна творча праця, близькість поглядів на сприйняття довкілля, не обов’язково співпрацювати в одній картині — по-справжньому єднає творчість, одночасно збагачуючи кожного з нас окремо. А те, що встиг зробити за своє життя Іван Миколайчук, на моє глибоке переконання, хвилюватиме ще не одне покоління кіноглядачів.

— На сьогодні Ви зняли вже десять кінотворів, і всі вони, як справжні витвори мистецтва, не залишили байдужими не тільки глядачів, а й кінокритиків. При цьому шанувальники Вашого таланту із захопленням сприймають кожну Вашу нову роботу, а безжалісні критики жалять все болючіше. Чим Ви самі пояснюєте цей своєрідний мистецький феномен?

— Передусім тим, що мені випало творче щастя зачіпати такі сторони життя (як у сучасній «Польоти уві сні і наяву», так і в цілій низці картин, присвячених творам російської класичної літератури, — «Каштанка», вже згадуваний «Бірюк», «Бережи мене, мій талісман», «Леді Макбет Мценського повіту»), які були по-справжньому цікавими для широкого кола глядачів. Критики ж кожного разу зациклювалися на своєму баченні, на суто зовнішніх сторонах відзнятого матеріалу, забуваючи про особливості сприйняття моєї чергової екранізації широкознаного літературного класичного твору масовим глядачем.

І ще одне моє особисте спостереження: як і С. Параджанов, я уродженець Кавказу. Нам, дітям Півдня, за емоційністю темпераментів від природи дано глибше проникати у психологізм твору, аніж режисерам — слов’янам за походженням. Завдяки цій, Богом даній здатності, ми можемо підняти такі пласти художнього твору, або оригінального сценарію (як у прикладі з «Тінями забутих предків» С. Параджанова), або улюбленого мною «Бірюка», які іншим режисерам підняти не до снаги.

Я щасливий, що зберіг від нищівної цензури і вивів на екран весь відзнятий матеріал широкознаної стрічки «Польоти уві сні і наяву». А яких тільки змін мені не радили зробити доброхоти від керівництва Кіностудії художніх фільмів імени О. Довженка і навіть Держкіно, особливо у фінальній частині картини! Вдалося вистояти, а через п’ять років наша робота була відзначена високою нагородою — Державною премією СРСР.

Багато критики лунало на адресу стрічки «Леді Макбет Мценського повіту». Можливо, у чомусь я й був неправий, але мені дуже хотілося екранізувати всесвітньо відомий нарис М. Лескова, внести певний лад у буйний російський темперамент його головних героїв, які спочатку щось роблять, а потім намагаються зрозуміти, навіщо вони це зробили.

— За останні роки намітився процес пожвавлення національного кінематографа. Скільки ще, на Ваш погляд, часу знадобиться Україні для повернення кінематографічних здобутків і в яких напрямах розвиватиметься вітчизняна кіноіндустрія?

— Сподіваюсь побачити розквіт українського кінематографа ще за власного життя, і є вже добра ознака — якість знятої молодим режисером О. Саніним стрічки «Мамай» та деяких інших фільмів.

Що ж до творчих напрямів у роботі режисерів, то хотілося б, щоб їх було якнайбільше. При цьому, розвиваючи вже такі традиційні для України напрями, як поетичне кіно, бажано б плідно розробляти елітарний у всьому світі жанр інтелектуального фільму. Адже саме він, як ніякий інший, потребує режисерів і операторів нової генерації, а також добротного літературного матеріалу з глибинною розробкою письменником чи сценаристом відображених у ньому життєвих колізій і людських доль.