Шістдесят сім років з дня народження Івана Миколайчука

Буковинці, як і вся Україна, пам’ятають і шанують ім’я свого геніального земляка, видатного актора, сценариста та режисера, лауреата Національної премії імени Тараса Шевченка, заслуженого артиста України, котрий залишив яскравий слід не тільки у вітчизняному, а й у світовому кінематографі, а також у пам’яті численних творчих побратимів.


Одного з них — Романа Балаяна, кінорежисера, народного артиста України, лауреата Державної премії СРСР — під час його останнього за часом приїзду в Чернівці я попросив поділитися спогадами про спілкування з Іваном Миколайчуком, а також його власним баченням подальшого розвитку національного кінематографа.

— Романе Гургеновичу, Ви не раз приїздили на Буковину, ще за життя Івана Миколайчука гостювали в його родовій садибі в селі Чортория Кіцманського району. Чи залишається незмінним Ваше сприйняття нашого Буковинського краю під час нових відвідин?

— Краса Вашого чудового краю, і особливо Карпат, вразила мене вже під час мого першого приїзду для зйомок моєї дипломної роботи — короткометражки «Ловіть злодія». З кожними новими навідинами Карпатського краю відкриваю для себе все нові нюанси його стриманої краси.

Особливо приємно згадувати район Карпат, що простягнувся між містами Косів і Верховина, — воістину чудові краєвиди, казкова природа.

— Упродовж багатьох років Ви товаришували з Іваном Миколайчуком, але він так і не знявся в жодній (на сьогодні їх уже 10) Вашій кінострічці? Як це могло статися і чи не жалкуєте Ви сьогодні про це?

— Певною мірою жалкую і вважаю, що краще б не було численних статей, книг, документальних кінострічок про його творчість і про життєвий шлях, а був би живий він сам — скільки ще цікавого для мистецтва України зробив би за роки, що минули.

Працюючи разом над сценарієм фільму «Бірюк» (тут і далі назви кінотворів перекладено українською. — Ред.) за однойменним романом І. Тургенєва, мріяли, що він зіграє головну роль, але так склалися обставини, що виконавцем її став М. Голубович. Були ще певні плани, але, на жаль, всі вони не втілені у життя.


Проте, повірте мені, коли режисера і актора об’єднує спільна творча праця, близькість поглядів на сприйняття довкілля, не обов’язково співпрацювати в одній картині — по-справжньому єднає творчість, одночасно збагачуючи кожного з нас окремо. А те, що встиг зробити за своє життя Іван Миколайчук, на моє глибоке переконання, хвилюватиме ще не одне покоління кіноглядачів.

— На сьогодні Ви зняли вже десять кінотворів, і всі вони, як справжні витвори мистецтва, не залишили байдужими не тільки глядачів, а й кінокритиків. При цьому шанувальники Вашого таланту із захопленням сприймають кожну Вашу нову роботу, а безжалісні критики жалять все болючіше. Чим Ви самі пояснюєте цей своєрідний мистецький феномен?

— Передусім тим, що мені випало творче щастя зачіпати такі сторони життя (як у сучасній «Польоти уві сні і наяву», так і в цілій низці картин, присвячених творам російської класичної літератури, — «Каштанка», вже згадуваний «Бірюк», «Бережи мене, мій талісман», «Леді Макбет Мценського повіту»), які були по-справжньому цікавими для широкого кола глядачів. Критики ж кожного разу зациклювалися на своєму баченні, на суто зовнішніх сторонах відзнятого матеріалу, забуваючи про особливості сприйняття моєї чергової екранізації широкознаного літературного класичного твору масовим глядачем.

І ще одне моє особисте спостереження: як і С. Параджанов, я уродженець Кавказу. Нам, дітям Півдня, за емоційністю темпераментів від природи дано глибше проникати у психологізм твору, аніж режисерам — слов’янам за походженням. Завдяки цій, Богом даній здатності, ми можемо підняти такі пласти художнього твору, або оригінального сценарію (як у прикладі з «Тінями забутих предків» С. Параджанова), або улюбленого мною «Бірюка», які іншим режисерам підняти не до снаги.

Я щасливий, що зберіг від нищівної цензури і вивів на екран весь відзнятий матеріал широкознаної стрічки «Польоти уві сні і наяву». А яких тільки змін мені не радили зробити доброхоти від керівництва Кіностудії художніх фільмів імени О. Довженка і навіть Держкіно, особливо у фінальній частині картини! Вдалося вистояти, а через п’ять років наша робота була відзначена високою нагородою — Державною премією СРСР.

Багато критики лунало на адресу стрічки «Леді Макбет Мценського повіту». Можливо, у чомусь я й був неправий, але мені дуже хотілося екранізувати всесвітньо відомий нарис М. Лескова, внести певний лад у буйний російський темперамент його головних героїв, які спочатку щось роблять, а потім намагаються зрозуміти, навіщо вони це зробили.

— За останні роки намітився процес пожвавлення національного кінематографа. Скільки ще, на Ваш погляд, часу знадобиться Україні для повернення кінематографічних здобутків і в яких напрямах розвиватиметься вітчизняна кіноіндустрія?

— Сподіваюсь побачити розквіт українського кінематографа ще за власного життя, і є вже добра ознака — якість знятої молодим режисером О. Саніним стрічки «Мамай» та деяких інших фільмів.

Що ж до творчих напрямів у роботі режисерів, то хотілося б, щоб їх було якнайбільше. При цьому, розвиваючи вже такі традиційні для України напрями, як поетичне кіно, бажано б плідно розробляти елітарний у всьому світі жанр інтелектуального фільму. Адже саме він, як ніякий інший, потребує режисерів і операторів нової генерації, а також добротного літературного матеріалу з глибинною розробкою письменником чи сценаристом відображених у ньому життєвих колізій і людських доль.

Духовні номінації та їх правопис

Мова являє собою безпосередню діяльність Духу,
що прагне перетворити звук у вираження думки.
В. Гумбольдт

Український правопис упродовж тривалої історії пройшов декілька етапів. Проф. Іван Огієнко визначає такі стадії національної правописної системи: доісторичне «руське» письмо; давній болгарський правопис; Євфиміїв правопис XIV віку; правопис М. Смотрицького 1619 року; «гражданський» правопис 1708 року; правопис за Котляревським; правопис О. Павловського 1818 року; правопис М. Максимовича 1827 року; правопис «Русалки Дністрової» 1837 року; «кулішівка» 1856 року; київський правопис 1873 року; «драгоманівка» 1877 року; «желехівка» 1886 року; фонетичний правопис, запроваджений в Галичині в 1893 році; правописна система проф. І. Огієнка 1918—1919 років; академічний правопис 1920—1921 років; академічна система українського правопису 1928 року; новий академічний правопис 1945 року. За тривалий час розвою української правописної системи помітне місце у ній посідала релігійна література, оскільки саме вона була тією ділянкою, на якій виникло слов’янське письмо і загалом розвинулася українська національна культура. Розмежування світського та релігійного мовних континуумів відбулося уже у совєтській імперії. У 1921 р. виходить орфографічний кодекс «Найголовніші правила українського правопису», затверджений загальними зборами Всеукраїнської Академії наук і підписаний Агатангелом Кримським. Саме у ньому було замінено д на г, було відкинено пом’якшене л у словах план, лавровий, новела тощо, тобто започаткувалася тенденція, яку можна окреслити двома аспектами: а) наближення української мови до російської з метою її зросійщення; б) віддалення української мови від європейських мов. Правда, у 1925—1927 рр. правописні проблеми активно дискутувались між такими ученими, як А. Кримський, М. Грунський, О. Синявський, Г. Голоскевич, Є. Тимченко, О. Курило, В. Дем’янчук, М. Калинович, М. Булаховський, В. Сімович, Ст. Смаль-Стоцький та ін. Окремі з них обстоювали питомі ознаки української мови та відображення їх у правописній системі; однак згодом перемогли негацїї щодо нашого слова. Як відомо, Розстріляне Відродження захопило і українське мовознавство, яке також було репресоване. Згодом усі правописи, які укладалися в совєтській Україні, максимально зближували українську мову з російською, руйнуючи історичний уклад мови, її специфіку на фонетичному та морфологічному рівнях.

Уся лексика, пов’язана з правдивим духовним життям та релігійністю, була вилучена з обігу: збідніли словники, знецінилося слово як носій духу та істини. Ми поступово звикали до російського «новоязу», насиченого псевдословами, брутальними та вульгарними висловами — елементами антикультури та антидуховности. Про те, що все це запало у свідомість, свідчить сучасний стан мовної культури: для цього достатньо прислухатися, як розмовляють молоді люди… І то не поодинокі. Однак з Божої ласки і до нас повертається Правдиве слово, кинуте колись Ісусом Христом на кам’янистий ґрунт людської душі… Повертаються у мову слова, що позначають найважливіші, життєво важливі номінації — Бог, Всевишній, Син Божий, Спаситель, Відкупитель, Божа Мати, Богородиця, Різдво, Великдень, Вознесіння… Наша свідомість поступово наповнюється носіями духовної семантики, під впливом якої міняється сенс нашого життя, наш погляд на світ і довкілля. Таке враження, що наша душа і наш розум просвітлюються Духом, набувають духовної гравітації. Через Боже слово ми відчуваємо і самого Творця, який замислив світ і нас у ньому як плід Подиху і Слова.

Безбожна комуністична ідеологія рекомендувала писати всю релігійну лексику з малої літери. Подумати тільки: найвищі духовні поняття ми писали з малої букви, а назви радянських реалій — партій, установ тощо — з великої ! Зрозуміло, правопис віддзеркалював ідеологічну атмосферу суспільства: все, що стосувалося релігії, не тільки було відкинено, а й зневажено. Велика літера має, сказати б, не тільки правописне, а й культурологічне, моральне значення. Вона синтезує підкреслену повагу насамперед до людини, до особи, до народом пошанованих святинь, до речей виняткових і надзвичайно важливих. Велика буква виділяє з ряду однорідних предметів власні національні назви (міста, річки, гори і под.), які закодовують національну психологію, гносеологію, які обрамлюють національний простір, які є неповторними. То як же можна послуговуватися маленькою буквою, коли йдеться про Творця світу, про неземне, надприродне?

Треба сказати, що в новому Українському правописі (К.: Наукова думка, 1996) є такі поняття, як Благовіщення, Великдень, Івана Купала, Петра й Павла, Покрова, Різдво, Теплого Олекси, Успіння, Великий піст, Масниця, Петрівка, Пилипівка, Спасівка. На с. 55 дрібнесеньким шрифтом, як примітка, подано написання з великої букви слів Бог, Божа Матір, Син Божий, Святий Дух, Апостол (книга), Біблія, Євангелія, Псалтир, Часослов. Але спитати б авторів-укладачів правопису: чому, панове учені, ці святі наймення потрактовано як щось другорядне? Хіба, нарешті, в Українському правописі параграф про велику букву не повинен починатися зі святих для християнина понять? Щоб і дитина, і дорослий могли чітко прочитати і вивчити: номінації, які відображають духовне життя, християнську релігію, пишуться в усіх випадках з великої літери! І кількість прикладів треба істотно збільшити, подавши ще такі назви, як Творець, Господь, Отець, Месія, Спас, Спаситель, Відкупитель, Пречиста, Богородиця, Дух, Свята Трійця, Служба Божа, Святе Причастя, Отченаш, Вірую, Хрещення, Воскресіння, Преображення, Вознесіння, Об’явлення та ін.

До слова, поганські назви в правописі написані абсолютно нормально (!).

Поза правописом залишилися назви, які відображають церковні інституції, структуру церкви, назви посад тощо. Тому й спостерігаємо правописний хаос у масмедіа. На нашу думку, з великих літер треба писати назву нашої Церкви — Українська Греко-Католицька Церква, Українська Православна Церква Київського Патріархату, а також словосполучення Вселенська Церква, Христова Церква, Божа Церква (аналогічно — і назви інших українських та неукраїнських Церков). Кілька слів про те, чому з великої літери треба писати лексему «Церква». Написання цього слова з маленької букви зрівнює Церкву з назвами інших інституцій. Це неправильно. Церкву заснував Ісус Христос! Вона є Божою інституцією для людей! Церква возноситься над усіма іншими соціальними інститутами. Ось якраз із цих міркувань і необхідно писати слово «Церква» з великої літери. Вона вічна, незнищенна, неповторна у своїй духовній силі!

Очевидним є написання з великої літери, крім назв Святе Письмо, Євангеліє, ще й номінації Апостольські Діяння, Апостольські Листи, П’ятикнижжя Мойсея, Служебник, Мінея, Тріодь, натомість назви предметів церковного вжитку (артос, дароносиця, дискос, ікона, хрест, просфора, розп’яття, вівтар), церковних чинів (абат, авва, єпископ, митрополит, патріарх, священик, нунцій, легат, диякон), віросповідань (адвентизм, англіканство, мусульманство, православ’я, католицизм, протестантизм, монофізитство, несторіанство, пелагіанство, монофелітство, адвентисти, єговісти) пишуться з маленької літери, як загальні іменники.

Єдиним у своєму роді є найменування Святих Тайн, що є підставою для написання їх із великої літери: Євхаристія, Причастя, Тіло і Кров Христа, Хрещення, Миропомазання, Соборування, Сповідь, Єлеопомазання, Рукоположення, Вінчання.

Із відновленням релігійного життя діапазон функціонування номінацій, що відображають духовне життя, духовну структуру, розширюється, що спричинює виникнення метафоричне «рядів», що являють собою емоційно забарвлені вислови і є своєрідними синонімами до основних назв: Агнець Божий, Божа десниця, Божа правиця, Божий погляд; вони також повинні писатися з великої букви.

З великої літери треба писати і такі слова, як Папа, Патріарх, Глава Української Греко-Католицької Церкви, Верховний Архиєпископ УГКЦ, Ваше Високопреосвященство, Патріарх Київський і Всієї Руси-України та інші, що пов’язані з найвищими духовними особами (президентів, прем’єрів і под. пишемо і не сумніваємося!), з духовними посадами, з церковним управлінням.

Рекомендуємо і слово «Божий» в усіх словосполученнях (в образних також) писати з великої літери. Наприклад: Божий світ, Божий допуст, Божа благодать, Божа воля, Божа дитина, Божа заповідь, Божий закон, Божа ласка, Божий перст, Божа любов, Боже Об’явлення, Боже Провидіння, Божий знак, Божий дотик, Боже благословення, Божі засвіти та под.

Абсолютно правильно займенник Він на означення Бога-Отця і Бога-Сина пишеться у християнській літературі з великої букви. Таке саме написання має бути і в усіх інших текстах. Бажано було б, якби в остаточному варіанті українського правопису вчені врахували думки духовенства. Йдеться не тільки про правопис релігійної лексики, а й про мову Богослужіння, про співвідношення церковнослов’янської та української мов у християнській літературі, про орфоепію, про утвердження української мови у духовному житті нашого народу, про вироблення відповідних правописних норм щодо релігійної лексики.

Не можемо обминути і такої пропозиції, як викладання курсу української мови для майбутніх священиків у семінаріях та академіях. Душпастирі навчають і виховують словом. Ось уже дві тисячі років ця традиція залишається незмінною. Добре знання мови, образної та переносної функції слова, інтонаційних особливостей, експресивних можливостей мови тощо — це запорука ефективности душпастирської праці.

Припять

Колись тут вирувало життя: місто, зважаючи на середній вік його жителів, вважалося чи не наймолодшим не лише в Україні, а й у колишньому Союзі. Та 27 квітня 1986 року близько 100 тисяч прип’ятців були евакуйовані зі своїх домівок. Причина відома — аварія на Чорнобильській АЕС.


— Із собою взяли лише документи і деякі особисті речі, — згадує Галина Наумова, яка працювала на станції оператором одного з енергоблоків. — Все, що нажили з чоловіком за 17 років подружнього життя, довелося залишити.

Так сталося, що через 9 років Галині Михайлівні випало побувати у своєму колишньому помешканні. Вона була приголомшена побаченим: у ньому не залишилося ні меблів, ні посуду, що їх поспіхом кинула родина у час небезпеки, навіть паркет зник.

— Побаченим поділилася з такими ж чорнобильськими «біженцями», як і сама, котрі отримали квартири у Києві, — продовжує жінка. — Ті заспокоїли, мовляв, не дивуйся: ті меблі давно вивезені й продані. Шкода лише людей, які їх купили, не здогадуючись, що вони радіаційно забруднені.


Після Чорнобильської катастрофи, як відомо, евакуйовані не лише жителі Прип’яті, а й ще майже 70 населених пунктів Полісся. Буквально через кілька днів їхні оселі привернули увагу охочих поживитися чужим добром.

— Уже в травні ми затримували мародерів, які виносили з квартир різний скарб, — згадує Олександр Марущак, який у ті дні у складі міліцейського підрозділу охороняв громадський порядок. — Зазвичай це був посуд, килими, телевізори.

Не гребували мародери й одягом. Чи знали вони, що весь цей крам настільки насичений радіонуклідами, що той, хто його придбає, певною мірою підпише собі і своїм рідним смертний вирок?


— Звісно, знали, — каже Олександр Маркіянович. — Але ця обставина їх не цікавила. Знаєте, в роки війни мародерів розстрілювали на місці. А ці хіба кращі за тих?..

Прип’ять, десятки сіл, жителів яких евакуювали до інших регіонів, потрапили до так званої зони відчуження — території, яка зазнала найбільшого радіаційного забруднення і обнесена колючим дротом.

«Незаконне проникнення до зони суворо заборонено», «Полювання і риболовля заборонені», «В’їзд лише за спеціальними перепустками» — щити з такими попередженнями впадають в око, тільки-но ви наближаєтесь до зони. Мені неодноразово доводилося бувати в Чорнобилі, на самій станції, і щоразу треба було виписувати спеціальні перепустки, пред’являючи їх міліціонерам, які чергують на контрольно-перепускному пункті.


А чи можна потрапити до зони нелегально? — поцікавився якось я у знайомого міліціонера, який несе там службу і прізвище якого з відомих причин не називаю.

— Звичайно, — посміхнувшись, відповів він. — Принаймні для жителів сіл, які не потрапили за колючий дріт, це не проблема. Адже вони знають ці місця як свої п’ять пальців.

Дехто звинувачує міліціонерів: мовляв, коли б вони як слід виконували свої обов’язки, то й миша не проскочила б у зону. Що ж, мабуть, не всі з них сумлінно ставляться до своїх службових обов’язків. Але особисто в мене язик не повертається звинувачувати в цьому лише правоохоронців. Нагадаю, що сьогодні зону по периметру, довжина якого становить близько 350 кілометрів, охороняють лише 200 міліціонерів. Забагато? Отож…

Відтоді, коли зону обнесли колючим дротом, минуло понад 20 років. За цей час загорожа в багатьох місцях зруйнувалася, що на руку тим, хто хоче за рахунок зони поліпшити своє матеріальне становище.

— Я категорично не згодний з тими, хто вважає, що правопорушення, пов’язані з незаконним проникненням на територію зони відчуження, є незначними і не слід надто перейматися ними, — каже заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Володимир Холоша. — Адже ці порушники не просто прогулюються лісом, а збирають гриби, ягоди, полюють, рибалять, потім продають свою продукцію на ринках Києва, інших населених пунктів. І люди, які її купують, отримують додаткове внутрішнє опромінення, неабияк шкодячи своєму здоров’ю.

Утім, приїздять сюди не лише по гриби та ягоди: багатьох манить метал, якого тут чимало. Під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи були задіяні тисячі одиниць різноманітної техніки. Після експлуатації МАЗів і КАМАЗів безпосередньо на самій станції вони настільки забруднилися радіацією, що стали непридатними для подальшого використання за межами 30-кілометрової зони. І тому урядова комісія вирішила залишити їх на території зони: за кілька десятків кілометрів від самої станції знаходиться звалище техніки, або, як ще його називають, автомобільний цвинтар. На ньому є навіть вертоліт. Правда, вся ця техніка не «похована», а стоїть просто неба, привертаючи увагу зловмисників.

— Про те, що звідсіля спритні ділки вивозять автомобільні двигуни, різні запчастини, давно відомо, — відверто розповідав мені уже згадуваний Віталій. — Але команди на затримання ніхто не давав…

Схема, за якою із зони вивозили метал, а також деревину, діяла протягом тривалого часу. Чому — можна лише здогадуватись. Але не так давно вона все ж не спрацювала, і співробітники СБУ затримали групу «бізнесменів», які везли чергову партію вантажу. Затриманню передувала кропітка робота спецслужби, яка тривалий час відстежувала кожен крок ділків, скрупульозно збираючи доказову базу. Взяли їх саме тоді, коли вони везли метал на один з обласних пунктів прийому метало-брухту. Про розмах «бізнесової» діяльности свідчить той факт, що вони мали намір вивезти й вертоліт, плануючи використовувати його як кафе в одному з міст Київщини.

Скільки за останніх 22 роки, що минули з того дня, коли на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, у зоні відчуження незаконно побувало різних спритників, ніхто не знає. Але рахунок, як кажуть самі правоохоронці, йде на десятки тисяч. Невідомо й те, скільки металу, деревини вони вивезли, у скількох квартирах з неї постелили підлогу чи в скількох оселях стоять меблі, виготовлені з деревини, яка аж світиться від радіації. Рахунок, мабуть, теж іде на тисячі тонн і тисячі таких осель. Пересічні громадяни розплачуються своїм здоров’ям, а то й життям, за намагання окремих індивідуумів — людьми їх важко назвати — збагатитися за будь-яку ціну.

Торік Парламент України вніс до чинного законодавства поправки, які посилюють кримінальну відповідальність за незаконне проникнення до зони відчуження і ведення на її території будь-якого «промислу». Проте лише за перше півріччя поточного року правоохоронці затримали і притягли до адміністративної відповідальности близько 300 чоловік. Порушили проти них 9 кримінальних справ. Та чи дійдуть вони до судів і які вироки винесуть служителі Феміди, якщо ці справи все ж потраплять до їхніх рук? Якщо зловмисники, чия вина буде доведена судом, понесуть відповідальність, адекватну своїм вчинкам, то це стане уроком для інших. Якщо ж ні, то це теж стане уроком: мовляв, не такі вони, правоохоронці, і страшні, як їх малюють.

… Зона відчуження існуватиме ще довго. Скільки — не знає ніхто. Ні чиновники Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, ні науковці з питань радіаційної медицини. Правда, останні кажуть, що «говорити про ліквідацію зони відчуження як такої ще зарано». Отже, потрібно зробити все можливе, щоб вона стала, нарешті, недоступною для захланних ділків.

Україна у четвертій світовій війні

Коли інформаційний простір захлеснула злива повідомлень про те, що російські танки вдерлися на територію Грузії, а військові літаки та артилерія бомбардують Горі, якось мимоволі пригадалися слова із відомої радянської пісні воєнних років: «Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война».

Тоді, як і цього літа, все було налаштовано на відпочинок — і природа, і люди. Здавалося, ніщо не може змінити розміреного плину нашого буття. Але дуже швидко усі ілюзії і фантазії про мирне і спокійне життя розвіялися, як ранковий туман. Війна увірвалася у наш дім.

І сьогодні повідомлення про війну бентежать нас, проте так хочеться вірити, що кровопролиття десь там, далеко, і до українських осель ані кулі, ані снаряди ніколи не долетять. І ми зможемо дедалі демократичніше і демократичніше проводити чергові та позачергові вибори.

Тепер, коли від тих подій минув певний час, вщухли емоції, протверезішав розум, стає очевидним, що війна на Кавказі — лише передвістя грандіознішої драми. У світі дедалі більше відгонить порохом. І все гострішим стає тривожне відчуття небезпеки. Вогонь війни, масштаби, тривалість та наслідки якої ніхто зараз уявити ще не може, вже по-зрадницькому тліє.

Контури світового розколу

Ми сьогодні стали свідками кінця епохи тріумфальної ходи глобалізації разом із ліберальною демократією і відновлення геополітичних конфліктів у класичному вигляді. Ідея нового світового порядку, в якому з’єднаються розрізнені нації, спонукувані спільною метою досягнення миру і безпеки, свободи і справедливого закону, зазнала цілковитого краху. Стара система міжнародних відносин руйнується на наших очах. Її інституційна основа геть розпадається. ООН, Світовий банк, МВФ, інші міжнародні організації перетворюються у другорядних гравців на світовій арені.

Косовський та осетино-абхазький експерименти, війна в Іраку остаточно демонтували «ялтинсько-потсдамські пережитки», що передбачали колективність міжнародної волі, повагу до суверенітету, територіальної цілісности і непорушности кордонів національних держав. Випустивши на волю примару перекроювання кордонів, людство наразилось на небезпеку зірвати світ із будь-яких завіс, функцію яких до цього часу виконували норми міжнародного правопорядку.

Наближення епохи воєнних конфліктів відчувається в гарячкових спробах створити міжнародні правові інститути, які визначатимуть параметри застосування збройного насильства за межами національної території. Приміром, політики та експерти активно обговорюють відмінності між упередженням, превентивною війною і війною на припинення. Ведеться інтенсивний пошук основоположного зв’язку між інтервенцією на гуманітарній основі, інтервенцією заради запобігання розробці ядерної зброї та інтервенцією для зриву планів терористів. Як наслідок — намагання легітимізувати насильницькі дії підриває стабільність міжнародних відносин і прямо підштовхує до військово-політичної агресії.

Сучасний перерозподіл багатства у глобальній економіці докорінно трансформує геополітичну ситуацію. Архітектура світової системи змінюється у бік мультиполярности, а отже — глобальної дезінтегрованости та нестабільности, в основі яких — ціннісне, геополітичне та цивілізаційне протистояння між багатьма полюсами сили. Реанімуються силова політика великих держав, ситуативні альянси, боротьба за природні ресурси, сфери впливу та ринки збуту. Звичною стає практика застосування військової сили для досягнення геополітичних цілей.

На тлі втрати Сполученими Штатами визначальної ролі на світовій арені власну «велику гру» за перерозподіл зон впливу розпочали інші потужні актори — ЄС, Китай та Росія. Ці країни пішли шляхом створення неоімперій, тобто державних організацій, що базуються на державно-корпоративному імперіалізмі — симбіозі модернового державного імперіалізму з імперіалізмом транснаціональних корпорацій та міжнародних організацій, які об’єднують великі регіони в єдину систему.

Конфронтаційність відносин між зазначеними центрами сили визначатиме надалі ситуацію у світі. Інші ж країни вимушені, зрештою, обрати, до якого табору пристати, аби не бути розчавленими у боротьбі «голіафів» сучасної геополітики.

Після нетривалого перепочинку в міжнародні відносини повертаються конфлікти на ґрунті ідей та ідеологій. На світовій політичній карті пролягли нові розмежувальні лінії між ліберально-демократичними та авторитарними державами. Наростання напруги між країнами, які впроваджують альтернативні моделі розвитку, постійно загрожуватиме переростанням у «гарячу» конфронтацію. Знову взялися за зброю міжнародні терористи, які уособлюють радикальний ісламізм.

І все це відбувається на тлі глобальної економічної кризи, що супроводжується банкрутством фінансових інститутів, потрясіннями на фондових ринках, уповільненням темпів економічного зростання і свідчить про початок кардинальної перебудови світового господарства. Що більше загострюватимуться суперечності глобального капіталізму, то більше у ключових суб’єктів геоекономіки і геополітики зростатиме спокуса застосувати силові методи, аби видряпатися із глибокого провалля, в яке потрапила міжнародна економіка.

Споконвіку перехід до радикально нової структурної «геометрії» соціального простору відбувається через горнило воєнних конфліктів різної інтенсивности. Мир готує потенціал для змін, війна ж його реалізує.

Продовження і граничне загострення тих тенденцій світового розвитку, які унаочнились останнім часом, обов’язково призведе до розкручування «спіралі ворожнечі». Світ крок за кроком скочуватиметься у трясовину некерованої ескалації протистояння, що неминуче виллється у збройні сутички.

Чи буде війна? На жаль, треба визнати — буде. Ба більше — вона вже розпочалася. Твердження, на перший погляд, неочевидне, але об’єктивне.

Перша війна у четвертій світовій — російсько-грузинський конфлікт. Четверта світова війна матиме декілька якісних відмінностей від попередніх. По-перше, боротьба розгортатиметься між багатьма полюсами сил. По-друге, збройні регіональні та локальні конфлікти низької та середньої інтенсивности, особливо у світлі нестабільної ситуації на Кавказі, Близькому Сході, у Східній Європі, Афганістані, намірів США завдати удару по Ірану, носитимуть перманентний характер. А в умовах глобального взаємозв’язку та взаємозалежности так чи інакше всі війни ставатимуть світовими і загрожуватимуть переростанням у конфлікт високої інтенсивности.

І нарешті, це буде апокаліпсичне явище — війна всіх проти всіх — із використанням принципово нової тактики, несиметричних відповідей, надсучасної зброї, кіберпростору, а також, цілком імовірно, тактичної ядерної зброї. Треба зважати на те, що в період світсистемного хаосу відносини між озброєними до зубів «важковаговиками» світової політики у перший-ліпший момент можуть набути непередбачуваного характеру. Всім зрозуміло: будь-який різкий рух — і запускається ланцюгова реакція, яка країну за країною втягуватиме у вир конфронтації з непоправними наслідками.

Відчуття можливости розвитку подій за сценарієм найжорстокіших голлівудських бойовиків особливо загострюється, коли спостерігаєш за тим, як прискорюються процеси загальносвітової мобілізації та мілітаризації. За даними експертів, останнім часом фінансові вливання в програми модернізації та переоснащення збройних сил перевершили витрати часів холодної війни.

Так чи так, новий виток гонки озброєнь, боротьби за ядерну перевагу та розповзання світом зброї масового знищення має дійти до свого логічного завершення. Якщо на стіні висить рушниця — вона обов’язково вистрілить. І не варто тішити себе ілюзіями, що світова війна нині у принципі неможлива: мовляв, з огляду на інтереси світового капіталу, розпалювання збройної колотнечі видається занадто великим та неприйнятним ризиком, а наявність ядерної зброї загалом робить перемогу у війні неможливою, тим самим позбавляючи її будь-якого сенсу.

Якщо згадати історію, стане зрозуміло, що конфлікти між великими державами частіше виникають на ґрунті геополітики, через зіткнення амбіцій, і рідше — під тиском економічних чинників. Як довела війна на Кавказі, економічна логіка глобальних ринків не може угамувати політичні пристрасті, а отже — слугувати надійною гарантією від війни.

Тож на наших очах формуються зловісні контури прийдешньої епохи, реальним змістом якої буде тотальна світова війна.

Росія провокує війну

Сьогодні основним джерелом військової агресії у світі служить міцніючий російський неоімперіалізм. Нині наш північний сусід, що володіє зброєю масового знищення та значною частиною загальносвітових запасів нафти і газу, почувається впевнено, як ніколи, і облаштовує своє місце у глобальному домі на фундаменті страху та насилля.

У концепції зовнішньої політики, яку висунула та провадить кремлівська кліка, присутня гримуча суміш великодержавного шовінізму, енергетичного імперіалізму, месіанського інтервенціонізму, рясно приправлена антиамериканською риторикою. І немає жодного сумніву, що для досягнення власних цілей вони готові застосувати будь-які засоби, тим самим ставлячи знак рівности між реставрацією євразійської імперії і війною.

Кричущий приклад — війна на Кавказі. Лицемірно засуджуючи злочини американських імперіалістів на Балканах та в Іраку, Росія вчинила ще більш злочинні дії у Грузії, звичайно ж, в «ім’я захисту прав людини і миру в усьому світі». Збулися найгірші побоювання: на світовій арені таки з’явився суб’єкт, здатний кинути виклик спокою та безпеці на планеті. Заходившись рятувати світ від «неоліберального фашизму в демократичній обгортці», Росія під орудою кремлівсько-газпромівської олігархії нагадує поведінкою мавпу з атомною бомбою, яка і себе спопелить, і навкруги каменя на камені не залишить.

У цьому зв’язку важливо усвідомлювати, що активація імперської сверблячки свідчить радше про загострення внутрішніх суперечностей, ніж про зростання сили та впевнености Білокам’яної. Незважаючи на пожвавлення в економіці, пов’язане зі зростанням цін на енергоносії, Росія перебуває на порозі великих внутрішніх потрясінь.

Спинімося на одній із її численних проблем. Загроза демографічної катастрофи ставить під сумнів сенс існування Російської Федерації в нинішніх неосяжних кордонах. І це в той час, коли «китайський тигр», відчуваючи справжній голод щодо сировини для своєї зростаючої економіки та життєвого простору для свого незліченного населення, поволі наповзає на Далекий Схід. Росія фактично втрачає контроль у цьому регіоні. Чи залишиться вона в недалекій перспективі єдиною країною тут — велике питання.

Сучасній Росії, щоб вижити і розвиватися і при цьому не розкроїтися на десятки окремих політико-територіальних клаптиків, украй потрібне домінування на пострадянському просторі. Адже сенс будь-якої імперії полягає в її розростанні. У той момент, коли процес територіальної експансії припиняється, імперія розтрощується зсередини. Тому Кремль робить все можливе і неможливе для розширення власного геополітичного впливу. У цьому полягає його національна стратегія. На цьому базуватиметься і військова доктрина.

Узявши на озброєння ідеологію євразійського експансіонізму, Росія доклала максимум зусиль, аби ввести мобілізаційну компоненту у внутрішню політику. І на сьогодні країна фактично готова до народожерної війни. І мілітаризоване суспільство, і «хрещені» кров’ю збройні сили, і ручний бізнес — все налаштоване для задоволення неоімперських амбіцій Путіна та його поплічників.

Першою спробною кулею у великій геополітичній битві, яку розпочала Росія, націлившись на пострадянській простір, стала Грузія. З її допомогою Москва перевірила реакцію на свій експансіонізм з боку потенційних супротивників. І Росія отримала потрібний їй сигнал. Нечітка та егоїстично боязка позиція західних країн породила у кремлівських верховодів небезпечну переконаність у тому, що в них розв’язані руки і тепер вони можуть діяти, як заманеться, і на світовій арені, і на власних геополітичних задвірках.

А найціннішим призом для російських імперіалістів у цих небезпечних змаганнях залишається, безумовно, Україна. Отож маємо, нарешті, второпати, що Росія ніколи не відмовиться від планів ліквідувати самостійність України. Методи і тактика загарбницьких дій змінювались і будуть змінюватись, однак головна мета російської політики залишатиметься незмінною — Україна має право на існування лише як частина «великої та неподільної» Російської імперії.

На кону — Україна

Від дня проголошення Незалежности Україна ще ніколи не була у більш загрозливому становищі, ніж сьогодні, оскільки відродження російського гегемонізму збіглося у часі зі світовою фінансовою кризою та внутрішніми політичними катаклізмами. Зрозуміло, що продовження кризи в нашій країні грає на руку кремлівським вождям. Адже нестабільність та невизначеність ситуації відніматиме левову частку політичної енергії, позбавляючи і владу, і народ можливости адекватно реагувати на сучасні виклики і загрози.

Російська ж сторона, не гаячи часу, цілеспрямовано та послідовно розігрує свою партію в українському політичному преферансі. Залежно від ситуації Кремль застосовуватиме широкий набір інструментів «жорсткого» і «м’якого» впливу на поведінку своєї сусідки: від скуповування гуртом та уроздріб політичної верхівки — до прямого воєнного вторгнення для розчленування України приєднанням регіонів з проросійськи налаштованим населенням до складу Російської Федерації або створенням та підтримкою на цих територіях квазідержав-клієнтів на кшталт Південної Осетії чи Абхазії. У таких небезпечних умовах відповідальна влада мала б невідкладно запропонувати ефективну стратегію внутрішньої та зовнішньої політики з чіткою відповіддю на запитання: як вписатися з найменшими втратами у новий світовий порядок, баланс сил у якому змінюється не на користь України, а її шанси на збереження незалежности та територіальної цілісности суттєво знижуються.

А що ж ми бачимо в дійсності?!

Людині при здоровому глузді важко збагнути логіку поведінки фігурантів того блазнівського дійства, яке чомусь видається за цивілізований внутрішньополітичний процес. Коли в український дім нагло ломиться озвірілий горлоріз, його мешканці, замість того, щоб гуртом дати йому рішучу відсіч, учепившись один одному у горлянку, запекло з’ясовують, хто, кому, з ким і скільки разів зраджував.

Український політичний «паноптикум» — і влада, і опозиція — нагадує клуб самогубців, чільники якого, зійшовшись у нещадній сутичці на взаємне знищення заради абсолютної влади, своїми діями розчищають шлях московському поневоленню. І чекати приходу на наші землі «обмеженого контингенту» окупаційних військ залишилось недовго.

Взаємовідносини України та Росії досягнуть своєї критичної фази між 2010 (вибори Президента України) та 2017 (завершення дії договору про перебування ЧФ Російської Федерації в Криму) роками. Саме у цей короткий період Кремль муситиме остаточно вирішити українську проблему. Затягувати з розв’язанням найневідкладнішого геополітичного завдання не в інтересах Москви, тому за три-чотири роки настане момент істини, який виявить, чи життєздатна незалежна соборна Українська держава та чи стане наша країна місцем кривавого геополітичного банкету, в який неминуче будуть утягнуті всі провідні держави світу. Таким чином, внаслідок глобального потрясіння світопорядку Україна опинилася на передньому краї четвертої світової війни.

Російський імперіалізм готується до вирішального кидка. І зупинити його зможе лише єдина нація та сильна влада.

Великий голод 1933 очима малої дитини

Коли воєнний комунізм захлинувся і в 20-х роках минулого, ХХ, століття в СРСР почався НЕП («Новая Економічєская Політіка»), мій батько орендував землю. Вже одруженим, переїхав із села на хутір. Там, поруч поля, — а з с. Новокрасного до них треба було їхати кілометрів п’ять чи десять — сам він працював не покладаючи рук і не давав спокою моїй мамі і двом її молодшим братам. Будував велику хату на шість-вісім кімнат.

Коли прикрутили НЕП і почалась колективізація, дорослі чоловіки нашої родини, як дізнались, що за невступ до колгоспу (чи, як тоді їх називали, «созу» — суспільний обробіток землі) їх усіх збираються вивезти до Сибіру, тікають. Мамині брати, маючи на руках лише один документ на двох, вночі їдуть подалі, на Кавказ, а батько — на заробітки в Одесу. Там він працює на кисневому заводі і водночас вступає на робітфак (робітничий факультет) Одеського сільськогосподарського інституту. У селі залишається лише мама з нами, двома маленькими дітьми, і все господарство лягає на її плечі.


Пізньої осени 1932 року маму арештували. Забрали її напівроздягнену, навіть без панчіх. Повезли в район у Арбузинку, а комнезами (комітет незаможників) давай усе забирать. Як ми прийшли зі школи, у дворі було дуже багато підвід. Вивозили картоплю, буряки, квасолю. А я, шестилітня дівчинка, не розуміючи, що діється, взяла мамину корзинку з нитками і свою маленьку вишивану подушечку й притиснула її до грудей. Якийсь комсомолець підійшов і вирвав подушечку, а мене штовхнув у сніг. Комнезами позабирали у нас геть усе і навіть вигнали із власної хати прямо посеред зими. Я з моїм восьмирічним братиком без батьків перебивалась тоді у сусідів на хуторі. Потім приїхав із Одеси батько і відвіз нас до родичів: мене забрала до себе в с. Перчунове мамина сестра тітка Феня, а брата Толю взяла батькова сестра тітка Настя, яка жила в с. Новокрасному. Отак для нас почався голодний 1933 рік: батько в Одесі — працює на кисневому заводі, де йому дали кімнату в комуналці зі спільною кухнею, і навчається в учительському інституті, а маму без суду відправили в одеську тюрму і там засудили до 25 років ув’язнення за «контрреволюцію».

У 1932—1933 роках московська комуністична влада в Україні влаштувала штучний голодомор. Люди мерли як мухи. На вулицях Одеси щодня прибирали трупи, а в Росії все було. Батько залишив нас із моїм братиком по родичах і, щоб здобути якісь харчі, поїхав на Кавказ, у Дагестан, до братів своєї жінки, Григорія та Миколая, які втекли туди від колективізації. Коли він привіз звідти додому в Україну мішок кукурудзяної крупи, то застав мене ледь живу. Я вже навіть не хотіла їсти, і коли мене змушували, то від безсилля не могла втримати ложку в руках. Мене перевезли в с. Новокрасне до тітки Насті, у якої була корова, а брата Толю відправили замість мене в с. Перчанове, оскільки він старший і щодня зможе приходити по молоко з іншого села за 25 км. Тітка Настя, хоча своїх дітей у неї не було, не змогла б прогодувати двійко малих.

На побаченні в одеській тюрмі мама передала батькові записку про те, що вона заховала на горищі хати золотий кишеньковий годинник, із поясненням, де вона його замурувала (скільки чвертей від комина і в який бік). Але в їхній хаті оселився комнезам (від «комітету незаможників»). Як же туди дістатися? От батько, приїхавши з Одеси, вночі крадькома пробрався на свою власну хату і, слава Богу, знайшов того годинника. В Одесі батько пішов у «торґсин» (рос.: «торговля с иностранцами»), здав годинник, і там, при ньому, якийсь єврейчик, брутально виламавши механізм, викинув його, а золотий корпус зважив і виписав цукру аж 22 кг. Той рафінад ми тишком товкли і, можливо, саме він врятував нас від голодної смерти.


Багатьох хоронили напівживих. Їздили підводами попід хати. Хто більше захоронить, отримає більшу пайку. У селі розповідали, що якийсь їздовий віз мерців на кладовище, коли дивиться: тінь іззаду піднімається. Це один чоловік очуняв і зібрався злазити, а їздовий, з переляку, лопатою його по голові, та й прибив і вкинув до ями. Усі виконували наказ Лєніна-Сталіна: «Хто не з нами, той проти нас!»

У Перчуновому був голод, але людей менше вивезли на Сибір і менше хат із розібраною покрівлею без вікон і дверей із написами, як у Новокрасному: «Ворог народу — сривщик хлібозаготівлі». Чим це пояснити? Можливо, менше було активістів-комсомольців, бо в Новокрасній все забрали і вивезли на станцію Людмилівка на елеватор. Збіжжя виявилося різної вологости і зігрілося. Зерно гнило, його вночі вивозили в поле, виривали ями і закопували, а воно так смерділо, гірше, ніж гниле м’ясо. Люди крадькома туди пробирались, відкопували, їли цю гниль. Одні труїлись, інші виживали.

У селі стояли порожні хати тих, хто помер з голоду, і ми, діти, ходили розбирати стріху і шукали в цих сніпках соломи колосків, які не встигли перетрубити миші. Повні зернини ми зразу хрумтіли, а щупленьке несли додому і змагалися, у кого в жменьці більше збіжжя. Дуже раділи, як за день щастило натеребити жменьку зерна. Дома у ступці товкли і тітка Настя варила кандьор.


Ходили також до солом’яної скирди і віяли. За день можна було навіяти склянку зерна, і, якщо «об’їждчик» не забере, бо в нього теж голодні діти, то ввечері, щоб ніхто не бачив, тітка молола на камені те зерно і щось з нього варила. Бригади комсомольців шукали і забирали таке каміння, вилазили на дерева і підглядали через вікна, що в хаті робиться. Підслуховували, хто про що балакає. Одного нашого односельця Олексія Голованя, який дуже гарно співав, і так сильно, що лампа гасла, за те, що заспівав «Ще не вмерла Україна», засудили до розстрілу.

Люди ставали людоїдами. Одна жінка збожеволіла та й у відчаї порубала своїх дітей, поварила, а маленька донька втекла і розповіла це сусідам.

Хто взимку не помер з голоду, тільки потепліло, подався до «чугунки» (залізниці). Котрі змогли дійти до станції Людмилівка, сідали на «товарняки» і їхали, куди очі бачать… Більшість з нашого села кинулися на Донбас, у Горлівку.


Приїздили у село Косіор і Чубар питати: «Чого селяни не ходять на роботу?» — «Сімуліруют!!!» А вони, пухлі, не можуть ногу підняти, човгають… Усіх їх гнали на поле працювати.

Як завесніло, ми їли все, що зеленіло. Коли зацвіла біла акація, від її солодкого цвіту сильно блювали, а од жовтої — ні.

Весною 33-го приїхав із Дагестану дядько Микола, мамин брат. Вони врятувались там, на Кавказі, від Сибіру. Узяв він мене, й ішли ми з Перчанової в Новокрасну 25 км. Багнюка страшенна, ледве ноги витягаєм. Йому було років 22—23, а мені — 7. Але коли ми прийшли, то нам не зраділи, бо — зайві їдаки. Напевно, все їстівне, що привіз дядько з Кавказу, він залишив у своєї рідної сестри в Перчановій.

Навесні стало трохи краще. Пішла трава-лобода. Почали з неї варити кандьор. Діти наїдались такого гарячого кулешу і хворіли-гинули. Живіт великий, полягають дітки на сонечку і віддають Богу душу з «благою» посмішкою, бо живіт повний. Сонечко лагідно світить, хочеться спати, спати… І бачаться чудові сни: житні колоски колише вітер… Мати увечері приходить з поля за дитиною, а вона вже холодна, і сині-сині губки всміхаються… Стільки було материнських сліз, що один комуніст, Берман Лейба Наумович, присланий, як 30-тисячник, на село, — «поднімать», не витримав і повісився на своєму ремені коло ліжка, написавши записку: «Ми не за таке комуністичне життя воювали». Ховали його таємно, без почестей.

Захистімо тих, хто захищав Україну!

Напередодні Свята Покрови низка політичних та громадських організацій, серед яких — ОУН, КУН, УНА—УНСО, «Тризуб», МНК, «Патріот — захисник Вітчизни», ВГО ГК «ПОРА», Центр національного відродження ім. Степана Бандери, Спілка офіцерів України, Братство вояків УПА та Українська партія, провели низку заходів, спрямованих на визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, а самих вояків УПА, як і солдатів Армії УНР, Січових стрільців ЗУНР, учасників гайдамацько-селянських повстань 20-х, 30-х років, бійців Закарпатської України, — учасниками Національно-Визвольних Змагань. Серед них — роздача листівок про діяльність УПА та збір підписів на підтримку вимоги патріотичних організацій до Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів про визнання УПА та надання статусу учасників Національно-Визвольних Змагань ветеранам УПА, а також надання Святу Покрови статусу державного свята — Свята захисників України, яке справедливо замінило б надумане і чуже для українців свято «захисників вітчизни» (23 лютого), бо ж відомо, що саме в цей день 1918 року муравйовські банди грабували і мордували киян.


У цьому ж ряду — й науково-практична конференція на тему «14 жовтня — Свято захисників України», яка відбулася в УКРІНФОРМі під егідою означених вище національно-патріотичних організацій. Про роль і значення УПА та Свято Покрови поділилися своїм баченням історики й політологи: Володимир Сергійчук, Роман Матузко, Сергій Жижко, Георгій Лук’янчук, а також політичні провідники: Богдан Червак, Ігор Мазур, Андрій Тарасенко, Сергій Пархоменко, Ігор Горбаль, Євген Золотарьов, Андрій Юсов, Тарас Рондзистий, Ігор Лісодід, Орест Васкул та Олег Олійник.

У виступах ішлося про світовий феномен УПА й УГВР, діяльність яких стала зразком для наслідування усім національно-визвольним рухам у світі після Другої світової війни і аж до нашого часу. Усередині ж країни боротьба УПА й УГВР стала важливою ланкою в ланцюзі безперервної боротьби української нації за незалежність — Хмельницький-Виговський — Мазепа — УНР — ОУН — УПА й УГВР — рух шістдесятників — УГС — Народний рух України, — яка й привела до появи на світовій арені незалежної держави Україна в 1991 році.


Учасники конференції визнали головним завданням національно-патріотичних організацій — докласти всіх зусиль для негайного визнання на державному рівні УПА та надання статусу учасників Національно-Визвольних Змагань ветеранам УПА, а також визнання Святої Покрови державним святом — Святом захисників України.

Єдність чи новий розбрат?

Схоже, що у недалекому майбутньому Україну чекають нові випробування. Цього разу йдеться про «українське церковне питання». На такі роздуми наводить нещодавній візит Президента України Віктора Ющенка до Стамбула, де він провів чергову зустріч із Константинопольським Патріархом Варфоломієм.


Вітчизняні ЗМІ, висвітлюючи цей візит, здебільшого зосередили увагу на врученні Вселенському Патріархові пам’ятної монети із його та Ющенка зображенням. Однак головна мета зустрічі полягала в іншому. Під час розмови В. Ющенко, висловлюючи вдячність Варфоломію І за участь в урочистому святкуванні 1020-річчя Хрещення Київської Руси, виступив з ініціативою, яка, на його думку, має сприяти розв’язанню проблеми розколу в українському православ’ї та створенню єдиної помісної церкви. Зокрема, глава держави висловився «про доцільність пропозиції провести наступну Всеправославну нараду 2009 року в Свято-Софійському соборі у Києві.

Як повідомила прес-служба Президента, В. Ющенко наголосив, «що для українського народу проведення цієї зустрічі в Києві матиме велике значення, оскільки засвідчить наш нерозривний зв'язок зі світовою православною спільнотою».

На сьогодні невідомо, як відреагував Вселенський Патріарх на пропозицію нашого Президента. Однак в Україні вона викликала суттєве пожвавлення, принаймні у різних церковних колах.


Впадає у вічі, що ініціативу Ющенка схвально сприйняли як у проводі Української Православної Церкви, що перебуває під юрисдикцією Московського Патріархату, так і в провідних колах УПЦ Київського Патріархату. Так, у відповідному коментарі Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП зазначається, що ця церква вітає «зусилля української державної влади, які спрямовані на подолання існуючого в Україні церковного розколу, якщо ці зусилля здійснюються з повагою до канонічного порядку Церкви та в конструктивній співпраці влади з усіма зацікавленими сторонами, і насамперед з найчисленнішою в нашій країні Українською Православною Церквою». Водночас речник Київської Патріархії єпископ Васильківський Євстратій заявив, що «Київський Патріархат завжди позитивно ставився до участи Константинопольської Матері-Церкви та інших Помісних Православних Церков у подоланні розділення українського православ’я».

Та незважаючи на позірну підтримку УПЦ МП та УПЦ КП нової ідеї українського Президента, спрямованої на об’єднання українського православ’я, існує чимало чинників, які можуть, з одного боку, прискорити об’єднавчі процеси, а з другого — поглибити вже існуючі суперечності.

Насамперед треба зазначити, що, загалом підтримуючи пропозицію щодо проведення у наступному році в Києві Всеправославної наради, кожна зі сторін посвоєму тлумачить можливий факт її проведення та ймовірні наслідки. Скажімо, УПЦ МП сподівається, що під час наради у Києві буде дотримано принципів, які нещодавно були погоджені на Стамбульській зустрічі глав помісних православних церков. Нагадаємо, що у Стамбулі нещодавно було ухвалено документ, який закріплює положення про те, що відтепер у всеправославних зустрічах можуть брати участь тільки церкви, визнані в усьому православному світі. Іншими словами, існує небезпека, що Всеправославна нарада, якщо така відбудеться у Києві, пройде без представників УПЦ КП та УАПЦ, з усіма наслідками, які випливають щодо майбутнього цих церков. Принагідно зауважимо, що й під час відзначення 1020-річчя Хрещення Київської Руси згадані церкви фактично не були допущені до офіційних заходів за участю Вселенського Патріарха та вищого керівництва Української держави. Тоді це пояснювалося як тактичний відступ на шляху до стратегічної перемоги. Але як можна буде пояснити відсутність УПЦ КП та УАПЦ на Всеправославній нараді у Києві?

Софія Київська

Зі свого боку, УПЦ КП проведення наради у Києві розцінює як неспроможність УПЦ МП запропонувати ефективний варіант об’єднання українського православ’я. Вже згаданий єпископ Васильківський Євстратій заявив, що «Московський Патріархат довів свою нездатність запропонувати якусь реалістичну модель виходу Української Церкви із сучасного глухого кута взаємного поборення трьох юрисдикцій. Тому очевидно, що таку модель тільки Константинополь спільно з іншими Помісними Церквами — або зможе запропонувати сам, або благословить вироблену в Україні». При цьому єпископ УПЦ КП заздалегідь застеріг, що проведення Всеправославної наради «буде сполучене з ще більшими труднощами, ніж проведення в Києві заходів з відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України. Московська церковна дипломатія буде всіляко заважати реалізації цієї ініціативи або ж спробує використати її для своєї мети».

Підсумовуючи, можна зробити декілька висновків. Передусім треба зазначити, що святкування в Україні 1020-ї річниці Хрещення Київської Руси, яке задумувалося як об’єднавча акція усіх християнських церков, поки що не загоїло старих ран та не вгамувало амбіцій, а отже — не консолідувало українське православ’я. Використовуючи об’єднавчу риторику, представники розсварених православних церков намагатимуться використати майбутню Всеправославну нараду для обстоювання своїх корпоративних інтересів: УПЦ МП — як єдиної канонічної спадкоємиці традиції Київської Церкви; інші гілки православ’я — визнання за собою суб’єктности у православному світі. Недопущення до участи в нараді котроїсь із православних церков — а виглядає так, що це можуть бути УПЦ КП та УАПЦ, — надовго законсервує нинішній статус кво.

Щоправда, можливий інший сценарій, коли ще до проведення Всеправославної наради різні гілки українського православ’я домовляться між собою про формат участи у цьому заході, а отже — уможливлять прийняття рішення, яке задовольнить усі сторони. Якщо таке станеться, то Україна твердо стане на шлях відновлення церковної єдности, а відтак — створення єдиної помісної церкви.

Цілком можливо, що, зважаючи на реальність, яка існує у взаєминах між православними церквами в Україні, Вселенський Патріарх не погодиться на проведення Всеправославної наради у Києві. Але тоді на порядок денний постане інша проблема: підготовка до відзначення 1025-ї річниці Хрещення Київської Руси. У будь-якому разі українські традиційні християнські церкви приречені шукати шляхи, що ведуть до єдности.

Свої серед чужих, чужі серед своїх

Широко розрекламований і організаторами, і опонентами «2-й Всеукраїнський з’їзд депутатів рад усіх рівнів» таки відбувся. Певно, пам’ятаючи про антидержавницькі заклики на першому, чільники й активісти патріотично налаштованих середовищ зорганізували декілька прес-конференцій, де відверто задекларували прагнення докласти максимум зусиль, щоб відцентрові прагнення й настрої організаторів не поширилися серед широкого загалу.



Проте благородні пориви не байдужих до долі Батьківщини наштовхнулись на жорстоку протидію правоохоронців. Багатьох по кілька разів викликали на «профілактичні бесіди». Умовлянням (і навіть погрозами) вимагали відмовитися від запланованих заходів протесту.

Цікаво, що на аналогічний «тиск» скаржилися й організатори з’їзду. Проте, окрім виклику в СБУ (задля формального надання якихось пояснень) сумнозвісного своєю антиукраїнською балаканиною депутата Донецької міськради Левченка, де його попередили лише про неприпустимість відвертого виголошення закликів щодо територіального поділу країни (образи національної гідности українців, як виявляється, ніяких ознак злочину не мають), заяви про «політичні репресії» жодного підтвердження не знайшли.

Дивно було чути про «утиски владою» з вуст Віктора Януковича й запрошеного російського депутата й політика Костянтина Затуліна. Хоч би що там було, та очікуваних ласими на скандали обивателями закликів до сепаратизму й розколу держави з вуст промовців не пролунало.

І не тому, що з ними напередодні попрацювали «компетентні органи». Зміст виголошених промов та прикінцева «Резолюція» засвідчили: організатори з’їзду мали цілком іншу мету, а самі промовці докладали немалих зусиль, щоб відверто й доволі агресивно задекларувати власну незгоду і несприйняття нинішніх процесів національного відродження і демократизації нашого суспільства. Засвідчивши цим, що в Україні, нарешті, серйозно постала проблема можливого зудару двох непримиренних за своєю суттю світоглядних концепцій. Перемога однієї з них надовго (а можливо, й остаточно) вирішить питання подальшої долі українців. Справді, якою Україні бути в майбутньому? На яких засадах будувати нинішнє буття? На Божих заповідях, національних традиціях, загальнолюдських цінностях, а чи на вульгарному й упередженому потрактовуванні терміна «демократія»?

Журналістів, котрі зголосилися «висвітлити подію», вкупі з депутатами Київради від ПР та кількох столичних райрад, двома літаками доправили (звичайно ж, коштом організаторів) до Луганська, а потім автобусами відвезли до сіверськодонецького «Льодового палацу», де й відбулося дійство. Наприкінці не обійшлося й без трагікомічного курйозу. Повертаючись, розігріті алкоголем депутати (а їх було близько тридцяти осіб), не дочекалися майже сотні журналістів, самостійно відбули чартерним рейсом до Києва. Ображена журналістська братія змушена була досить емоційно опротестовувати таку форму зневаги. Йдучи назустріч їхнім справедливим вимогам (і водночас цілковито ігноруючи невдоволення вже захмелілої київської депутатської делегації), керівництво Луганського аеропорту змушене було повернути літак майже з півдороги й надати змогу «випадково забутим» того ж дня повернутися до Києва.

З’їзд відбувся у рекордно стислий термін і в гірших радянських традиціях. Жодних дискусій, запитань із залу і незапланованих виступів. Як і в часи комуністичного тоталітаризму, промовці з високої трибуни нав’язували більш ніж двотисячній слухацькій аудиторії власні (а чи власні насправді?) думки й бачення сучасних загальнодержавних процесів. Присутні в залі були приречені на більш ніж тригодинне вислуховування монологів і завершального «всезагального» схвалення зачитаної Анатолієм Толстоуховим «резолюції».

Звичайно, були тут і кілька екзальтованих бабусь, котрі істеричними голосами спочатку скандували «Р-а-с-с-є-є-я-я!» та «Я-ну-ко-вич!», проте вік дався взнаки, і, втомившись надривати горло, наприкінці геть не поважного (як на мене, звичайно) зібрання (чи то б пак збіговиська) вони вже мирно куняли.

Значний відсоток присутніх виявились звичайнісінькими, звезеними для масовки, заробітчанами, їхнє ставлення до дійства яскраво продемонстрував кинутий у (пробачте за деталі) пісуар чоловічого туалету прапорець ПР, котрий мій колега зафіксував на цифровий фотоапарат. Тож претендувати на роль виразника «народних інтересів» панам організаторам цілком недоречно.

Кілька слів — про саму організацію. З невідомих і незрозумілих причин гардероб не працював, тож присутні добряче попріли, сидячи у верхньому одязі.

Побіжно вже згадувалося, що риторика промовців рясніла стандартними для донезалежних часів кліше та ярликами про «банди ОУН–УПА», «нацистських посіпак», «натовських агресорів» і закликами об’єднатися з «братньою Росією». Проте боляче і якось неприродно було вислуховувати їх з вуст україномовного депутата (до речі, жінки вже пенсійного віку) з Волині. Не менш дивним і неприродним було чути від Дмитра Табачника заклики про потребу захисту «канонічного українського православ’я» від спроб створити «єдину Помісну Українську Церкву». Та й чи йому визначати, з кого творити українцям пантеон національних героїв?

На охорону з’їзду було задіяно близько чотирьохсот міліціонерів і понад сотню дядечок у цивільному з раціями. Охочих потрапити до зали суворо фільтрували молодики геть не атлетичної статури. Дехто виглядав більш ніж комічно в уніформі, яка їм жодним чином не пасувала.

Професіоналізм задіяних в охороні яскраво засвідчив такий факт: попри кількарядовий контроль, до сектору, призначеного для журналістів, «прослизнули» двоє членів ВО «Тризуб» і поширили більше сотні листівок антисепаратистського змісту. Їхня з’ява на тлі монотонного бубоніння Петра Толочка про нинішнє «переписування історії» викликала немалу зацікавленість присутніх. Проте бійки не було. Одного із «диверсантів» виводила з залу захекана від хвилювання керівниця прес-центру з’їзду Олена Рубцова, інший спокійно залишив залу сам.

Попри незначну кількість промовців (їх не набралося й десятка), зміст виступів перегукувався. Кожен з промовців наголошував на потребі надання російській мові статусу державної, скаржились (і навіть закликали видати «Білу книгу») на (не існуючу в дійсності) насильницьку українізацію, чим засвідчили власну відірваність від нинішніх нерадісних реалій. Прогляньте телепередачі, панове, й матимете змогу пересвідчитись, що ваші закиди не мають жодного підтвердження й вагомого аргументу.

Проте були й «оригінальні перли». Чільник Компартії Петро Симоненко, певно, забувши про сповідувану його ідеологічними попередниками «диктатуру пролетаріату», стверджував, що «нинішній помаранчевій диктатурі (?!) не потрібне народовладдя». Харківський міський голова Добкін розповів про «трьох китів», на котрих базується єдність українців і росіян». Ними виявилися спільне минуле, одна мова і одна релігія. Пробачте, пане голово, але ця баєчка нічого спільного з дійсністю не має. Видаючи з себе ображеного і приниженого, Добкін повідомив про існування в Україні «цілого пласту громадян, котрі, попри знання української мови, принципово не бажають нею послуговуватись», викликавши цим гучні овації.

Як і годиться для зібрань такого штибу, прикінцеву доповідь виголошував чільник ПР Віктор Янукович. Для надання його персоні більшої поважности присутнім відрекомендували його як керівника тіньового уряду. Певно, прагнучи здобути собі ім’я «виваженого й ліберального політика», він закликав відмовитися від крайнощів, а нинішні спроби Президента повернути асимільованих і русифікованих українців у природний стан порівняв із спробами русифікувати галичан за радянської окупації. Наперекір очікуванням і заявам протестників, він одразу дистанціювався від спроби «розіграти косовську карту». Партія регіонів, за його словами, прийняла відповідну постанову, в котрій засудила «такі форми перегляду існуючих в Європі кордонів». Тим самим опоненти були позбавлені можливости звинуватити політичне середовище, до якого він приналежний, у спробі «розколоти Україну».

Проте попри прагнення організаторів з’їзду подати себе як самостійних гравців, задіяність «руки з Москви» таки відчувалась. Згадувані вище Затулін і Левченко не полишали один одного ні на хвилину, даючи підстави стверджувати, що виголошені останнім українофобські промови є повторенням почутих у «неофіційній зустрічі» думок.

Варто зрозуміти, що Кремль цікавить цілковите (себто економічне й політичне) узалежнення України. І це не обов’язково має виглядати як чергове «возз’єднання». Нехай Україна тішиться формальною незалежністю. Головне — не дозволити їй бути самостійним гравцем на світовій політичній шахівниці. З’їзд засвідчив наявність в Україні політико-економічних потуг, яким такий ненормальний стан на руку. У залі пролунали заклики до якогось «весняного наступу». Прикро й боляче.

Рушійна сила народу

Наприкінці 2007 року Видавництво імени Олени Теліги випустило чергову книгу члена Проводу Організації Українських Націоналістів, голови Київської міської ОУН Богдана ЧЕРВАКА «Націоналізм: нариси». Посприяв тому, щоб твір побачив світ, наш соратник, член Проводу столичного об'єднання націоналістів Тарас Петренко. Прикро, що наклад досить скромний — 1000 примірників, однак цінности праці це аж ніяк не применшує.


Скажу відверто: в наш час писати про націоналізм (хоч би про який його прояв ішлося) непросто. Як слушно зауважує Б. Червак, «уже в незалежній Україні з'явилося чимало фундаментальних досліджень з історії, теорії та практики українського націоналізму». Побутує думка, що питання глибоко, всебічно вивчено і вже все, що можна й не можна, в цій ділянці знань сказано, тому відкрити чи бодай додати дещицю нового вельми складно, вважайте — неможливо.

Науковцям з огляду на це простіше: вони часто-густо люди сторонні, непричетні до руху, тому здебільшого обмежуються вивченням явища, оцінюванням, розмірковуваннями та узагальненням. На жаль, серед цієї братії ніколи не бракувало мудрагелів і лібералізованих базік, які впродовж усіх років Незалежности переконували суспільство, що націоналізм — це страшний, войовничий світогляд, який залишив по собі криваві сліди, що це зашкарубле, безнадійно застаріле, не придатне для нових умов учення.

Інша річ, коли ти сам націоналіст (до того ж не «поміркований» чи «в розумних межах», а справжній), коли ти не тільки дослідник, а й подвижник, котрий проводить накреслення цього вчення в життя. Тоді опиняєшся під пильним оком як своїх, так і чужих. А це означає, що не маєш права схибити, дозволити собі бути безликим перодряпом чи пустомелею. Переводитимеш чорнила на зачовгані до дір загальники, зарозуміло твердитимеш азбучні істини — народ засміє. Повторюватимеш чи переповідатимеш думки славетних — виявиться, що це вже нікому не цікаво, адже ніщо не здатне замінити першоджерела.

Як бачимо, гострота предмета розмови неймовірна, про відповідальність — годі й говорити. Треба завжди бути на висоті, аби те, що написав, залишило слід, знайшло відгук у серцях людей. І все ж друг Богдан узявся за цю невдячну (як багатьом здавалося) справу, вкотре довівши: «націоналізм не буває неактуальним, його сила — у здатності давати правильну відповідь на найскладніші питання, що стоять перед суспільством і країною».

Це зобов'язувало. І вже у «Вступі» автор почав беззаперечно та круто: «...Теорія і практика українського націоналізму адаптовані до політичних і суспільних реалій, а тому настав час осмислити тенденції і проблематику сучасного націоналістичного руху, що дасть можливість глибше збагнути сутність складних суспільно-політичних процесів, які переживає Українська держава», — і надалі стрімкости не збавляв.

Бути подвижником і натхненником, запалювати інших непросто. Замало мати тільки хист. Потрібна ще одна визначальна умова — самому сповідувати цей світогляд, щиро й безмежно вірити в життєздатну, творчу силу націоналізму. Тоді величні задуми й помисли попередників, розвідки науковців ти прикладеш до сьогодення й матимеш дороговказ. Тоді думки предтеч підкріплять думки твої, стануть опертям, нерозривним ланцюжком, містком між минулим і сучасним.

Здається, все висловлене вище сповна може стосуватися друга Богдана. Свій життєвий клич він виклав у творі: «Це можна зробити за однієї умови: самим стати зразком людини, для якої честь нації — понад усе». Тому й маємо в його роботі силечу глибоких, карбованих, непроминальних суджень. Тому й наголошено на багатьох життєво важливих для нації та держави питаннях, що потребують невідкладного вирішення. Отже, обов'язково проростуть сходи. Як писав поет, «не нині, не завтра, так потім».

Автор наголошує на «неминучості націоналізму», тож справу буде доведено до кінця, адже «лише самим фактом незалежности не вичерпується остаточна реалізація національного ідеалу українців». Додам від себе: завершенням національної справи, побудовою справді своєї, дійсно української держави наші завдання (націоналізм загалом) також не вичерпуються. Останнє слово в цьому способі мислення ще не сказано. Хоча є схожа думка й у друга Богдана: «Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації».

«Поважаючи історичне минуле націоналістичного руху та враховуючи той величезний ідейний, методологічний та героїчний досвід попередників, — наголошує провідник КМ ОУН, — необхідно вже сьогодні означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український націоналізм та його виразника — ОУН — у визначальний фактор державотворення, спроможний адекватно розв'язувати нагальні проблеми утвердження української державности». Безперечно, можемо відзначити: перший крок — здобуття незалежности — зроблено. Нашим наступним завданням має стати якісна видозміна країни. Адже не за таку, як нині, Україну боролися й поклали голови славні попередники.

Як і будь-якому нашому однодумцеві, Б. Черваку не дають спокою біди, різноманітні негаразди народу: «Сьогодні настав час давати відповідь на непрості питання сучасному поколінню українських націоналістів. Таких питань чимало, але головне з них — на устах у всіх: чому на шістнадцятому (вже на сімнадцятому, друже Богдане! — В. Р.) році української Незалежности нас не полишає відчуття того, що ми, українці, живемо “не у своїй хаті” й на нашій землі панує “чужа правда“?»

Відповідь на поверхні — тому, що в цій державі ніколи й не думали втілювати в життя гасло Миколи Міхновського «Україна для українців!». Отже, не варто дивуватися, що вона стала не для українців. Але так бути не повинно, і так не буде. З кульгавого утворення, де основою хиткої єдности «всіх національностей» є лише спільне громадянство й де забезпечується вільне зросійщення (яке називається вільним розвитком) етнічних меншин та переродження українців у малоросів, держава має перетворитися на національну. І без нас (крім нас!), націоналістів, цього ніхто не здійснить, тому «першочергове завдання українського націоналістичного руху — зробити все, щоб Україна стала державою, де домінують питомі для української нації духовні й моральні цінності».

Майбутнє — за нами, бо, як доводить автор, «в незалежній Україні націоналістичний фактор із сили, що в минулому вела народ до незалежности, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем». Слушно зауважено, що «в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід у націоналізмі».

А загалом як ще багато всього слід утілити в життя! Б. Червак у назвах своїх «нарисів» виклав лише деякі завдання: «Про єдність націоналістів», «До питання про державне визнання ОУН і УПА», «Що таке солідаризм?», «Геополітичні виклики», «Геополітичні візії», «Інформаційний експансіонізм», «Націоналізм як ідеологія утвердження національної державности», «Націоналізм і “соціальне питання”», «Місія українського націоналізму». А ще ж є і розділи, присвячені націоналістичному світорозумінню, ознайомленню з минувшиною руху, видатними його постатями. Там теж багатющий зміст, виразна спрямованість, і людина чину, котра любов до Вітчизни піднесла на рівень самопосвяти, звідти може черпати і черпати.

Утім, я був би не я, якби обійшовся без зазначення певних вад роботи. На мою думку, промовчати — це було б не по-націоналістичному. Крім того, я впевнений у слушності слів Василя Симоненка: «Ми не святі, не боги, а значить, Не варто втішати себе дарма. Але, як твій промах лиш ворог бачить, — Друзів у тебе нема!». Сподіваюся, вірю, що мене правильно зрозуміють: викладене далі — не повчання і не дорікання, не бичування і не картання, не викривання й не напосідання, не вичитування і не розхитування, не вщипливість і не голобельщина, не осуд і не рознос.

Ідеться про зауваги та застереження друга й однодумця. І стосуються вони двох вихідних положень, з якими я не погоджуюсь. Одне з них — «членами нації є громадяни, що вважають незалежну Україну своєю Батьківщиною та готові утверджувати її державність». Уважаю, що це необхідна умова, але не достатня. Й ось чому.

Був у правіках Єгипту час, коли його захопили елліни. Невдовзі виникла нова незалежна держава, якою правив рід Птолемеїв. Діти й онуки загарбників народилися вже в долині Нілу, яку вважали своєю батьківщиною. Чи утверджували зайди державність цього краю? Та вони стали тут повноправними господарями, тому готові були вмерти за цю землю. Й боронили її, навіть коли ворогами ставали їхні одноплеменці — греки (що, між іншим, у ті часи нерідко траплялося). А тепер коротенькі запитання та відповіді. Яку державу чужинці розбудували? — Елліністичну (виникло навіть таке поняття, як елліністичний Єгипет). Яку мову, культуру плекали, яку писемність розвивали? — Грецьку. Все місцеве, питоме притлумлювали, навмисно занедбували (між іншим, це стало однією з причин втрати сили-силенної духовних надбань стародавніх єгиптян). А якою виявилася доля тубільного населення? — Як у всі часи, завойовники заохочували пристосуванців, пособників та холуїв, а для переважної більшости судилися постійні злидні, безправ'я та упослідженість «на нашій, не своїй землі». Птолемеї володарювали в Єгипті майже три століття. Чи становили елліни-переселенці, гебреї (котрі теж мешкали там у ту пору) та власне єгиптяни єдину спільноту? — Аж ніяк. Три народи жили на одній землі осібно. У кожного були окремі боги, різні прагнення та сподівання, відмінні погляди на майбутнє. Гадаю, далі зіставляти та пояснювати не потрібно. Наголошу тільки на одному: той, хто допомагає нам будувати національну державу, —наш брат, а тих, хто утверджує в Україні будь-яку іншу державність, я не зараховую до членів своєї нації.

Ще одна суперечлива думка: «Український націоналізм, зокрема, розглядає людину як основний елемент соціальних, економічних, культурних і політичних перетворень». Не до кінця вона вивірена, адже водночас автор твердить, що «все відбувається в нації, і нічого поза нею немає». На мою думку, націоналізм — це залізна переконаність: буде добре нації — буде добре і людям, з яких вона, власне, складається. Одначе цей світогляд рішуче заперечує такий стан, коли нації загалом погано, але водночас є одиниці, яким дуже добре. Саме означене явище ми спостерігаємо в Україні сьогодні. Тут штучно, внаслідок нечуваного обману, попередні правителі наплодили чимало скоробагатьків. І так виглядає, що саме для них (на користь воротіїв) здійснилися згадані «соціальні, економічні, культурні та політичні перетворення», позаяк ці обставини в цілому мало зачепили націю. Її набутки виявилися сміховинними. Чи не всі були радянськими людьми, проте внаслідок «перетворень» кілька виокремлених осіб перетворилися на власників колись загальнонародного багатства, а мільйони так і залишилися радянськими людьми, котрі, як і раніше, і далі голосують за комуністів. У цьому є разюча невідповідність, кричуща несправедливість. Я не нарікав би тільки в тому разі, якби все було навпаки: зрушення охопили всю націю й лише деякі її представники опинилися поза загальним перебігом. Зрештою, не всі вміють іти в ногу, і нація не мусить оглядатися, зупинятися й рівнятися на тих, хто пасе задніх. Але не повинно так виглядати, ніби вся нація йшла не в ногу. Не вона має прилаштовуватися, будучи обслугою особи. Радше — навпаки.

Таким чином, слушною є інша мисль друга Богдана: «Прагнення нації до самореалізації безпосередньо залежить від свободи особистости. Але націоналізм не абсолютизує особистість і заперечує ідею її повної абстрагованости від спільноти, оскільки це призводить до анархії, втрати моральних основ». Розвиватимемо міркування далі. Покажемо, наскільки це згубно для нації та держави. Знову надамо слово Б. Черваку: «На зорі новітньої незалежности, внаслідок реалізації неоліберального курсу, держава втратила чимало притаманних їй функцій. Зокрема, у результаті грабіжницької приватизації вона втратила контроль над багатьма підприємствами стратегічного значення. Натомість у добу глобалізації лише ті держави, які спираються на власні великі корпорації, середні і дрібні підприємства, національну економіку, можуть реально конкурувати з провідними транснаціональними корпораціями. Іншими словами, держава має бути не об'єктом глобалізації, а опорною силою, здатною чинити опір економічній чи культурній експансії».

Вважаю, що лише опору буде мало. Тому мені більше до вподоби, коли друг Богдан нагадує, що «нація — явище культурне і перебуває в постійному змаганні з іншими національними культурами», та підкреслює, що «“імперіальний“ дух є неодмінною ознакою кожної здорової нації». Поза всяким сумнівом, ми — за здорову націю.

Заявлено також про потребу «здійснення інформаційного експансіонізму на території держав-конкурентів». Однозначно потрібна річ. Понад те, поширення свого впливу не повинне цим обмежуватися, адже «націоналізм в усі часи культивував ідею могутньої й самодостатньої держави». Такі погляди, звичайно ж, не до вподоби різномастим танцюристам довкола «прав людини» та виразникам упливу інших держав. Проте написане їх не стосується, оскільки не на них розраховане. А для свого середовища провідник київських оунівців має переконливі доводи: «Для патріота рушійною силою є не демократична ідея чи ідеологія, а національна ідея — націоналізм»; «Лише націоналізм спроможний унеможливити негативні наслідки глобалізації, опираючись на піднесення економічних, соціальних та культурних сил нації».

Ці подуми можуть слугувати відповіддю й тим, хто звик ухилятися від боротьби за волю, добробут і велич свого народу, відлежуючись у ліжку, гріючись на печі або просто тримаючись подалі. Ось коли справа увінчається успіхом, тоді вони першими бігтимуть ставати в чергу на розподіл пирога. Так уже сталося після здобуття Незалежности. Боролися за неї одні, але плодами скористалися зовсім інші. Щоб упоратись із завданням, щоб не повторилося ошуканство, потрібна «послідовна, вперта реалізація національного ідеалу — єдина можливість вирватися із тенет економічної, політичної і соціальної кризи». І при цьому, звичайно ж, неможливо переоцінити покликання та значення націоналізму в усіх його проявах — як учення, світоглядних переконань, суспільного руху, як прагнення нації до самовиявлення, так і жертовної любови громадянина до Батьківщини. Це наш неоціненний скарб. Недаремно Б. Червак повторює раз у раз: «У сучасному світі, де політична й економічна конкуренція спроможні відкинути будь-яку державу на узбіччя цивілізації, лише націоналізм, як опертя на власні сили, спроможний вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи».

І таки вбереже. У мене є щодо цього тверда певність, віра. Наш народ переживав і не такі потрясіння. Минеться й ця напасть, подолаємо й наступні випробування. Доки є націоналізм, житиме українська справа, підноситиметься дух нації. Адже є і завжди будуть люди, готові невтомно, наполегливо працювати заради та в ім'я України.

Тож побажаємо авторові, щоб він не зупинявся на досягнутому й надалі розвивав націоналістичний світогляд, рухав думку, сповнену любови до отчого краю, надихав і наснажував інших, наголошував на злободенних питаннях і знаходив шляхи їх вирішення.

Українське військо нарощує м'язи

Сьогодні Збройні сили України переживають складні часи. Це пов’язано насамперед з реформуванням та скороченням їх. 2007 рік, що минув, теж був насичений різними подіями і заходами, що відбувалися в українському війську. Про найбільш знакові з них, про те, як наша армія вдосконалювала свою бойову майстерність, плани на майбутнє, йшлося на підсумковій прес-конференції начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних сил України генерала армії України Сергія КИРИЧЕНКА.


— 2007 рік був для нас насамперед другим роком виконання Державної програми розвитку Збройних сил України на 2006–2011 роки, — каже Сергій Олександрович. — Нам багато чого вдалося досягти. Зокрема, Повітряні та Військово-Морські сили систематизували свою структуру, почало функціонувати об’єднане оперативне командування та командування сил підтримки, завершилися процеси, пов’язані з підпорядкуванням армійських корпусів командувачу Сухопутних військ. Окрім цього, ми привели до визначених Державною програмою показників систему оперативного управління військами, і вона відтепер відповідає замислу, визначеному Програмою, а також системі адміністративного управління. Сьогодні командувачі видів Збройних сил готують війська до виконання покладених на них завдань і в разі військової загрози повинні передати їх для застосування командувачеві об’єднаного оперативного командування. До речі, останнє торік взяло на себе управління миротворчими підрозділами. Словом, без роботи, як мовиться, не були і нудьгувати не довелося.

Не погодитися із Сергієм Олександровичем важко: у Збройних силах відбувається багато організаційно-штатних заходів, пов’язаних як з реформуванням їх, так і скороченням чисельности. Та головне полягає в тому, що останнім часом оживають військові полігони, що, як відомо, є солдатськими академіями. Торік, наприклад, у ході навчань основний акцент робили на вдосконалення системи забезпечення Збройних сил. З цією метою були проведені стратегічні командно-штабні міжвидові навчання «Артерія-2007». На них вперше відпрацьовувалися питання форсування водної перешкоди підрозділами аеромобільних та механізованих військ із розгортанням понтонно-мостової та десантної переправ, а також районів масової дозаправки техніки і передачі матеріально-технічних засобів.

Навчання, про які йдеться, засвідчили, що значно зріс і професіоналізм льотчиків армійської авіації. Це зумовлено насамперед тим, що минулого року вони частіше піднімалися в небо: середній наліт становив близько 60 годин. Підготовка льотчиків проходила як вдень, так і вночі, у простих і досить складних метеоумовах. До речі, військовослужбовці аеромобільних та повітряно-десантних військ здійснили торік у ході планових занять понад 30 тисяч стрибків із парашутом.


На одному з полігонів у Криму були вперше проведені пуски крилатих протикорабельних ракет із борту бойового корабля. А ще — здійснені пуски керованих ракет військами берегової оборони ВМС. На полігоні «Чауда» вперше за останні п’ять років проведено дослідницькі пуски із зенітних ракетних комплексів С-300. Такі пуски здійснено й на російському полігоні «Ашулук». Загалом на навчаннях, що проходили, багато що було зроблено вперше. Якщо ж «Артерію-2007» порівнювати з навчаннями «Чисте небо-2006», що відбулися у позаминулому році, то скажу, що до участи в ній було залучено втричі більше військовослужбовців і військової техніки. Втім, справа не стільки в кількості задіяного особового складу і техніки, скільки в результатах. А результати свідчать про те, що наша армія, попри всі складнощі сьогодення, рік-у-рік стає все спроможнішою виконати головне своє завдання — оборонити в разі загрози свою державу.

Поступово оновлюється і парк бойової техніки, хоча справа ця надзвичайно дорога і складна. Та хоч як там є, а оновлювати парк військової техніки, озброєнь конче потрібно. З огляду на згадані чинники ця проблема здебільшого вирішується шляхом модернізації. Можливо, то не найкращий шлях розв’язання, але через брак коштів він є — принаймні поки що — найприйнятнішим. Наприклад, лише впродовж збіглого року до танкової бригади, що дислокується на теренах Чернігівської области, надійшло 19 модернізованих танків Т-64БМ «Булат». І тепер у цьому з’єднанні є танковий батальйон, повністю укомплектований сучасними зразками озброєння. Загалом за рахунок бюджетних програм вдалося відновити понад 600 одиниць озброєнь і військової техніки, подати — шляхом перерозподілу з частин, що розформовуються, — на доукомплектування більш як 250 одиниць техніки. Армія прийняла на озброєння сучасний радіолокаційний комплекс ближньої дії «Барсук».

Повітряні сили в поточному році подовжуватимуть ресурс використання таких літаків, як МІГ-29 та СУ-25. Для цього у нас є чудова матеріально-технічна база.

Одним із пріоритетних напрямів технічного переоснащення наших Повітряних сил є створення багатофункціонального ракетного тактичного комплексу. Відповідні роботи велися торік і продовжуватимуться в поточному році. Проте якщо виникнуть труднощі з фінансуванням, то хід їх дещо пригальмується...

Потребує оновлення і бойовий парк наших Військово-Морських сил: ні для кого не є таємницею те, що при поділі Чорноморського флоту ми отримали кораблі у досить поганому стані. Щоправда, за роки незалежности наші ВМС поповнилися кількома новими кораблями, але цього недостатньо. Тому і в цьому напрямку ведуться відповідні роботи. Зокрема — щодо створення корабля класу «корвет». Планується оснастити його новітніми озброєннями, а дальність плавання такого корабля становитиме близько 5 тисяч морських миль. Може виникнути запитання: чому ми робимо ставку саме на кораблі такого класу? Тому, що, зважаючи на геополітичне розташування нашої держави, завдання, покладені на наших військових моряків, він є найприйнятнішим для нас, оскільки, наприклад, спроможний виконувати операції в акваторії як Чорного, так і Середземного морів. До того ж він вироблятиметься на вітчизняних суднобудівних підприємствах, що значно здешевить його вартість. Нам залишається тільки визначити країну, в якій закуповуватиметься озброєння. В цьому році планується завершити розробку технічної документації, а вже у наступному буде закладено перший корвет. Взагалі ж щодо планів переоснащення наших ВМС на найближчу перспективу скажу, що, починаючи з наступного року, передбачається побудувати 10–14 таких кораблів.

З метою якісної підготовки ВМС до навчань «Морський вузол-2008» близько 40 відсотків коштів, передбачених у поточному році на розвиток озброєння і військової техніки, планується спрямувати на удосконалення корабельної, авіаційної та сухопутної компонент ВМС.

Не за горами той день, коли Збройні сили повинні перейти, як мовиться, на професійні рейки. Тобто армія стане професійною. І вже сьогодні чимало робиться в цьому напрямку. Зокрема, вже сьогодні маємо близько 50 тисяч військовослужбовців, які служать за контрактом, і передбачається, що наприкінці поточного року кількість їх становитиме майже 60 тисяч, тобто 70 відсотків загальної чисельности військовиків-контрактників на початок 2011 року. Але перехід до професійної армії — процес надто складний, щоб його форсувати. Аби він не перетворився у звичайну заміну солдата-строковика на військовика-контрактника, потрібно створити відповідні умови для людей. Зокрема — побутові. І насамперед — забезпечити їх житлом. Вже чимало зроблено. Минулого року у Збройних силах переобладнали під гуртожитки 8 солдатських казарм, де створені пристойні побутові умови. Цього року планується переобладнати ще 34 казарми, наступного — 108, а 2010-го — 83. Чимало уваги приділяється також грошовому забезпеченню цієї категорії військовослужбовців. Загалом же перехід на професійну армію обійдеться державі у солідну копійку: за нашими підрахунками, протягом 2008–2010 років для цього з державного бюджету потрібно виділити понад 40 млрд. грн. Але це можливо лише за однієї умови: якщо оборонна сфера фінансуватиметься на рівні 2% ВВП у 2008 році, 3% — у 2009-му і 2010-му та 2% — у 2011-му.

Не обійшов увагою начальник Генерального штабу і таку злободенну проблему, як позастатутні відносини. Він зазначив, що лише торік зафіксовано понад 100 проявів «дідівщини». Органи військової прокуратури з цього приводу порушили більше кримінальних справ, аніж у 2006-му. Утішно, що водночас кількість військовослужбовців, які постраждали від казармених хуліганів, зменшилась.

Україна і СОТ: переваги та ризики

Тривалий шлях України до вступу у Світову організацію торгівлі, котрий розпочався ще 14 років тому, тепер, здається, завершується.

На тижні відбулася вікопомна подія: Україну прийнято до Світової організації торгівлі.

Після схвалення Генеральною Радою Україна має ратифікувати ухвалу не пізніше 4 липня 2008 року. Тільки після ратифікації, протягом тридцяти днів, Україна здобуде повне членство в СОТ.

Раніше Президент України В. Ющенко заявляв, що Україна після вступу до СОТ планує невідкладно розпочати переговори з ЄС щодо укладення угоди про зону вільної торгівлі. Українська влада визнає вступ до СОТ одним із головних пріоритетів зовнішньоекономічної політики країни.


Які мотиви вступу України до СОТ?

Найголовніша загальнонаціональна мета будь-якої держави — підвищення економічного стану країни та поліпшення життя її громадян. Метою вступу України до СОТ має бути суттєве збільшення експорту вітчизняних товарів (послуг) та посилення захисту внутрішнього ринку, насамперед від небезпечної та неякісної продукції, що, своєю чергою, повинно зумовлювати створення в державі нових робочих місць, збільшення надходжень до держбюджету, зростання інвестицій, подолання бідности, задоволення потреб споживачів тощо.

Що потрібно для вступу до СОТ?

Передусім узгодити своє законодавство з чинними міжнародними нормами та правилами, що означає зняття штучних бар’єрів на шляху переміщення товарів і послуг до країни та спрощення доступу зарубіжних товарів і послуг на внутрішній ринок.

Можливі переваги та ризики від вступу України до СОТ

Розширення, після вступу до СОТ, присутности в Україні транснаціональних та інших передових зарубіжних компаній (які часто є світовими лідерами) може сприяти поширенню в країні загальносвітової культури бізнесу та якости. Через загострення конкурентної боротьби на українському ринку можна очікувати поліпшення якости товарів та послуг, що пропонуватимуться споживачам, при одночасному зростанні можливости вибору та зниженні цін. З другого боку, українські підприємства, які виявляться конкурентоспроможними, зможуть отримати доступ до нових ринків збуту, зокрема через співпрацю з транснаціональними компаніями.

Ризики від вступу до СОТ пов’язані з низькою конкурентоспроможністю більшости українських підприємств і організацій. За цих умов значна кількість вітчизняних підприємств може зникнути, а їхнє місце займуть зарубіжні фірми.

Конкурентоспроможність — головна умова вступу до СОТ

Конкурентоспроможність держави загалом складається насамперед з конкурентоспроможности її підприємств. У свою чергу, конкурентоспроможність будь-якого підприємства спирається на два крила: зовнішні умови, у яких функціонує підприємство, і внутрішня досконалість самого підприємства, від якої безпосередньо залежить якість продукції (послуг).

Віддаючи належне першій складовій, треба визнати, що без другої складової також принципово неможливо досягти довгострокової конкурентоспроможности підприємств в умовах перенасиченого ринку та глобалізації, що прогресує.

Що маємо в Україні, і що робити?

Загальна культура бізнесу та культура якости в масштабах України залишаються на низькому рівні. Це стосується як безпосередньо підприємств, так і органів управління на державному та місцевих рівнях.

Загалом можна виокремити три підходи до розв’язання проблем якости, досконалости і конкурентоспроможности: мінімальний, середній і максимальний. Кожен з них потребує своїх рішень і дій, які істотно розрізняються.

Мінімальний — передбачає забезпечення та підтвердження безпеки українських товарів і послуг.

Середній — крім умов, передбачених мінімальним рівнем, передбачає забезпечення та підтвердження також і якісних (споживацьких) характеристик українських товарів і послуг на рівні встановлених нормативних вимог.

Максимальний — крім умов, передбачених середнім рівнем, зорієнтований на перевищення вимог стандартів, досягнення та перевищення характеристик найкращих зразків товарів і послуг, постійне вдосконалення підприємств і організацій.

Безпека — святий обов’язок держави і виробників

Створити умови, за яких громадяни, їхнє майно та довкілля будуть захищені від небезпечних продуктів та послуг, — святий обов’язок кожної держави і кожного виробника. Водночас бажання України вступити до СОТ та інтегруватися до ЄС викликає потребу встановлення державою обов’язкових вимог до продукції введенням європейських директив щодо безпеки через технічні регламенти. Також треба створити вітчизняну систему підтвердження відповідности через нотифіковані органи, які би визнавалися у розвинутих країнах. Ці завдання вирішуються засобами технічного регулювання і є державною регуляторною функцією.

Проблеми безпеки, що є першочерговими для розв’язання, потребують особливої уваги з боку державних установ і значних фінансових ресурсів. І саме на цих проблемах мають бути сконцентровані зусилля держави. З огляду на це треба зосередитися на таких напрямах:

— прискорення реформування державних систем стандартизації і сертифікації з дотриманням норм чинних законів України у цій сфері;

— активізація діяльности з ухвалення в Україні європейських директив щодо безпеки шляхом введення відповідних технічних регламентів;

— забезпечення систематичних досліджень фактів, наслідків і причин постачання небезпечної продукції (послуг) та розробка адекватних коригуючих і запобіжних заходів.

Якість — на рівні державних стандартів

Середній рівень — на додаток до розглянутого вище — передбачає встановлення та досягнення у державі необов’язкових вимог до якости продукції, а також до систем управління якістю, що, згідно з міжнародною практикою та Законом України «Про стандартизацію», не підлягають державному регулюванню. Для вирішення цих проблем треба щонайменше:

— прискорити подальше практичне реформування державних систем стандартизації, підтвердження відповідности й акредитації відповідно до міжнародної практики та чинних законів України у цій сфері;

— активізувати діяльність з ухвалення в Україні норм міжнародних стандартів шляхом гармонізації з ними Державних стандартів України (ДСТУ), що також потребує відповідного фінансового забезпечення;

— продовжити та прискорити практичне формування національної системи акредитації, яка би визнавалася у Європі та світі й забезпечувала міжнародне визнання українських сертифікатів;

— здійснити відповідні заходи з адміністративного реформування.

Такий підхід здатний забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних продуктів і підприємств. Але ще тільки частково. Адже в умовах перенасиченого світового ринку і глобалізації у споживачів є можливість обирати серед рівних, віддаючи перевагу кращим пропозиціям. Зокрема — пропозиціям від лідерів світового бізнесу, які після вступу України до СОТ отримають вільний доступ до ринку України і почнуть активніше його освоювати.

Перевищення стандартів і безперервне вдосконалення

У нашій державі протягом тривалого часу формувалася філософія, орієнтована на дотримання Державних стандартів України та підтвердження відповідности сертифікатами УкрСЕПРО — як умови, достатньої для забезпечення конкурентоспроможности. Насправді ж навіть для внутрішнього ринку, не кажучи вже про зовнішні, недостатньо лише дотримуватися ДСТУ. Відомо, що стандарти фіксують середні досягнення в певному напрямку, регламентують вже апробовані співтовариством норми і правила. Але для отримання конкурентних переваг потрібно пропонувати споживачам продукцію (товари, роботи, послуги), які перевищують пропозиції конкурентів. Тому у світі конкурентна боротьба точиться понад нормами, що встановлені стандартами.

Виходячи з цього, разом з традиційним вдосконаленням діяльности зі стандартизації, сертифікації та акредитації, на перший план виходить потрібність переходу до розвитку української економіки на засадах постійних удосконалень, прагнення і намагання досягати рівня якости як відповідно до міжнародних стандартів, так і вище їхніх вимог.

У світовій практиці найпрогресивнішим і найефективнішим підходом, зорієнтованим на перевищення норм стандартів та постійне вдосконалення, є філософія та концепції загального (всеохопного) управління якістю, які поширюються на всіх континентах уже протягом багатьох десятиліть і які не підлягають стандартизації і сертифікації, бо це передусім є процеси ініціативи і творчости.

Своєю чергою, впровадження в країні цих концепцій і орієнтація реального сектору економіки на перевищення державних норм, та ще й у масштабах країни, вимагає формування нової філософії бізнесу, докорінних змін у ставленні до проблем якости з боку керівників і персоналу як підприємств, так і органів влади, формування усвідомленого прагнення безперервно вдосконалювати менеджмент на засадах найсучаснішого світового досвіду. Для досягнення відчутних результатів треба забезпечити розкриття інтелектуального і творчого потенціалу держави, подальший розвиток руху за якість і досконалість «знизу» (за активного сприяння «згори») залученням широких кіл науково-технічної громадськости до процесів постійних удосконалень і поліпшень. Як це було, приміром, у Японії і Німеччині, а сьогодні набирає сили в Угорщині і Туреччині. І тут уже принципове значення має участь вітчизняних професійних неурядових структур у розгортанні та розвитку суспільного руху за якість і досконалість та побудова партнерських взаємовідносин держави і громадськости.

У сучасних умовах лише такий підхід може стати передумовою досягнення стійкої тривалої конкурентоспроможности як окремих суб’єктів господарювання, так і всієї вітчизняної економіки, і одночасно — рушійною силою для соціально-економічного прориву нашої держави.

Україна має стати лідером

Щоб досягти відчутного поліпшення життя і бути шанованою державою, Україна має стати однією із кращих серед країн Центральної і Східної Європи, і найперше — у сфері якости, забезпечивши високий рівень досконалости своїх підприємств і організацій. А для цього Україні потрібно суттєво змінитися і намагатися стати своєрідною Японією в регіоні ЦСЄ.

І дуже важливо, щоб ці паростки нової української промислової та організаційної культури розгледіли, адекватно оцінили і підтримали високопосадовці. Щоб держава почала активно сприяти максимальному використанню і поширенню набутого вітчизняного досвіду, отриманих можливостей та завойованих переваг.

"Газові" перспективи

Керівництво НАК «Нафтогаз України» на чолі з Олегом Дубиною пропонує урядові низку заходів, завдяки яким грошові надходження НАКу цього року зростуть на 13 млрд. грн. — передусім за рахунок споживачів газу. За інформацією звідти, вартість палива для населення у 2008 році може зрости на 35%, а для промислових підприємств — на 68 грн. за кожну тисячу кубічних метрів. Остаточне рішення з цього питання ухвалюватиме уряд.

«Нафтогаз» також пропонує скасувати диференціацію цін на «блакитне паливо» для населення залежно від обсягів споживання газу. При цьому від Нацкомісії з регулювання електроенергетики очікують підвищення граничної вартости газу для населення на 35%. Тобто якщо зараз вартість становить 504 грн., то у разі схвалення Кабміном пропозиції НАКу, ціна підніметься до 680 грн. І газ може подорожчати ще більше, якщо НКРЕ перегляне рівень тарифів на його транспортування і постачання.

«Лікування» «Нафтогазу» торкнеться і промислових споживачів. У 2008 році «Нафтогаз» планує поставити промисловцям 27 млрд. куб. м палива, передбачаючи встановити підвищену ціну реалізації газу для промпідприємств «окремих секторів економіки», щоб середня вартість палива зросла на 68 грн. Водночас ціна імпортного газу залишиться на рівні 179,5 дол. за тис. куб. м. Таким чином, «Нафтогаз» планує отримувати додатково 2,3 млрд. грн. на рік.

Також НАК розраховує і на підтримку держбюджету. Цього року сума компенсації за реалізацію газу Теплокомуненерго становить 4,3 млрд. грн. «Нафтогаз» наполягає на збільшенні цієї цифри на 0,58 млрд. При тому, що Теплокомуненерго реалізує не 9,2 млрд. куб. м газу (як передбачено у бюджеті), а 10,6. Крім того, НАК вимагає від держави відшкодування збитків за реалізацію газу українським споживачам.

Членство в НАТО ототожнюється з економічною стабільністю країни

На запитання нашого кореспондента відповідає аташе з питань оборони Посольства Республіки Болгарія в Україні генерал-майор Калчо Танєв


Калчо Танєв марив небом з дитинства. Аероклуб, навчання у військовому училищі і нарешті призначення на офіцерську посаду — командира ланки в полку винищувальної авіації. За роки служби він устиг політати на МіГах різних модифікацій та навчально-тренувальних «елках». Навіть брав участь у створенні першого корпусу ППО. На початку 80-х закінчив Академію ВПС у колишньому Радянському Союзі, а десять років по тому — Академію Генерального штабу.


— Пане генерале, це правда, що реформи в болгарській армії розпочалися ще за часів Варшавського договору?

— Справді, починаючи десь з 1983 року, в нашій армії почалися серйозні переміни. Зокрема, суттєво зменшилася кількість бойових частин. Проте кардинальне реформування припало на початок дев'яностих років. Першими, хто потрапив під масове скорочення, були політпрацівники.

На той час я тільки-но закінчив Академію Генерального штабу в Москві і повернувся в Болгарію. Спочатку я був заступником начальника штабу ВПС, потім працював в управліннях, які розроблялися під натовські структури: у 2002 році — заступник начальника головного штабу по операціях, пізніше — начальник головного оперативного управління в генштабі. Це був надзвичайно складний період, бо все доводилося починати з нуля. Скажу відверто: важко було усвідомлювати, що ми фактично створювали нову армію.

— А що допомогло подолати застарілі стереотипи?

— Тільки час. Я пригадую, як ми вирішили ознайомитися з реальним станом справ у військах і нам при цьому допомагали іноземні фахівці на чолі з американським генералом Кехенером. Ми побували в частинах, які навіть болгарське військове керівництво не відвідувало: давалася взнаки тотальна утаємниченість часів соціалізму.

Реформування національного війська здійснювалося згідно з програмою «Болгарська армія 2015 року». Оргштатна структура переводилася на натовську: «корпус—бригада—батальйон». Війська були передислоковані відповідно до доктрини «кругової оборони», і розпочався процес модернізації озброєнь. На третьому етапі реформи (2010—2015 роки) мають бути закінчені структурна реформа, скорочення особового складу (до 39 тис.) та переозброєння армії. (Нині чисельність болгарського війська становить 45 тис. — Прим. ред.).

— Які напрями реформування армії вважаються пріоритетними?

— Всю увагу ми зосередили на двох головних аспектах: зміцнення розвідки та модернізація зброї за стандартами НАТО. За сприяння концерну «EADS», Ізраїлю та Росії заплановано модернізувати 20 вертольотів Мі-24 та 16 винищувачів МіГ-29. Зауважу, що й дотепер у нашій армії більшість техніки — радянського виробництва. Ми також закупили шість навчальних літаків «Пілатус» швейцарської розробки, для вертолітників придбали шість американських «Бел-206», 12 французьких «Кугар» для ВПС та 4 «Лантер» для ВМС, а для миротворчих частин — 52 «Хамери». Крім того, ВМС отримав фрегат із Бельгії, а всі військовослужбовці — нове обмундирування.

— Пане генерале, як владі вдалося переконати суспільство в тому, що приєднання до Альянсу є вірним кроком у забезпеченні оборони держави?

— Завдяки вдало організованій інформаційній кампанії ми спромоглися за три-чотири роки отримати 60, а за деякими підрахунками — близько 80 відсотків голосів електорату на підтримку вступу до НАТО. Серед колишніх країн соціалістичного табору, які приєдналися до Альянсу, цей показник був найвищим. Вирішальну роль відіграло те, що політичні сили лівого, правого та центристського спрямувань з самого початку були схильні ототожнювати членство Болгарії в НАТО з економічною стабільністю країни. А ще — як перший крок до вступу в ЄС. Тому немає нічого дивного в тому, що 226 народних депутатів із 240 проголосували за приєднання до НАТО.

— У квітні торік розглядалося питання про розміщення на території Болгарії трьох військових баз США…

— Так, Народними зборами було ухвалене відповідне рішення про ратифікацію цього документа. Представники влади запевняють, що це справді вигідно, адже тисячі моїх співвітчизників отримають роботу. Крім того, американці сплачуватимуть орендну плату. А з часом ці об'єкти перейдуть у власність наших військовиків.

— Чи піднявся у зв'язку зі вступом до НАТО життєвий рівень військовиків?

— Для військовослужбовців, які служать у штабах НАТО і поза межами Болгарії, — так. А щодо ситуації власне у болгарській армії — помилкою було б очікувати, що за один день відбудуться кардинальні зміни. Це процес тривалий.

Загалом рівень грошового забезпечення військовиків прив'язується до середньої заробітної плати по країні. І цей показник щороку коригується у бік збільшення. Але основну частину грошового забезпечення військовослужбовця становлять не усілякі надбавки, як-от в Україні, а доплата за посадовий оклад. Приміром, лейтенант отримує суму, еквівалентну п'ятистам американських доларів.

— А як у болгарській армії вирішується «квартирне питання»?

— Безплатно житло офіцерам не надають. Проте військове відомство компенсує їм кошти, які вони витрачають на його оренду. Причому диференційовано — в різних регіонах це різні суми. А про власну оселю кожен має завчасно подбати сам.

— І однострій болгарські військовики також купують за свої гроші?

— Ні, кожному військовику видають спеціальну книжечку, в якій розписано, що з форми треба брати передусім і скільки на це виділяється коштів. Приміром, для генералів надаються кошти в еквіваленті 300 доларів на рік. У миротворчих місіях форму зазвичай видають безплатно.

— Після скількох років служби у війську офіцер здобуває право на пенсію?

— Переважна більшість — після двадцяти п'яти років служби. Льотчики реактивної авіації — після п'ятнадцяти. Щоправда, невдовзі ці терміни будуть переглядатися у бік збільшення.

— На зустрічі міністрів оборони України та Болгарії Анатолій Гриценко зауважив, що військове співробітництво між нашими країнами останні три роки було на недостатньо високому рівні…

— Справді, для розширення співробітництва є перспективи. Зокрема, у військовій та військово-технічній сферах. Оскільки озброєння болгарської армії майже на сто відсотків — радянського виробництва, воно може ремонтуватися, в тому числі й з адаптацією під стандарти НАТО, на підприємствах оборонно-промислового комплексу України. А ми консультуємо ваших фахівців у сфері оборонного планування, прийнятого в НАТО, організовуємо зустрічі спеціалістів у галузі картографії, інженерних фахівців, представників військових академій.

— Ви брали участь у миротворчих місіях?

— Не довелося. Але як керівник головного оперативного управління я був у службових відрядженнях в Афганістані, Іраку, Косово, Боснії та Герцеговині. Сьогодні там перебуває близько 400 наших військовослужбовців. Зауважу, що військові не обирають місію. Це прерогатива уряду.

— Чи виникали ситуації, коли неправильно прийняте рішення могло коштувати Вашим підлеглим життя?

— Пам'ятаю випадок, який стався під час бою в іракському місті Карбала. На той час я був начальником головного оперативного управління. Мене по тривозі підняли опівночі, і за 15 хвилин, поки ми мчали від мого будинку до командного пункту, я мав прийняти рішення: як болгарському підрозділу реагувати на нічну вилазку бойовиків. І воно було таким: ми мусимо прийняти бій. Того разу наші миротворці з батальйону в складі роти були на позиціях. До того ж, місцевість добре прострілювалася, а тому іракці сподівалися на легку здобич. Але наші бійці протрималися цілий тиждень (!) і повернулися без втрат. Лише на третій день нам з повітря допомогли американці.

— Пане генерале, на Вашу думку, чи є різниця в менталітеті наших громадян?

— Її майже не існує. І болгари, і українці — однаково безкорисливі люди, які живуть за принципом: буде завтра — тоді й подумаємо.

— Цікаво, як Ви проводите вільний час?

— Для мене найкращий відпочинок — піші прогулянки містом разом із дружиною. Адже швидкостей я навідчувався на кілька життів наперед. Люблю читати, особливо історичні романи. Ось, наприклад, зараз на моєму робочому столі — книга із серії «Священні цивілізації».

— Ваша дружина, напевно, вже щось запозичила з «арсеналу» української кухні?

— Український борщ вона навчилася готувати ще в Росії. Але найкращий делікатес для мене — українське сало. Коли до нас в Україну приїздила моя маленька онука (їй усього два роки), у нас навіть був такий собі маленький родинний ритуал: ми сідаємо з нею за стіл, і я дуже тоненькими шматочками — щоб воно аж просвічувалося — ріжу сало. Шматочок — собі, шматочок — онуці… Що й казати — смакота та й годі…