Свої серед чужих, чужі серед своїх

Широко розрекламований і організаторами, і опонентами «2-й Всеукраїнський з’їзд депутатів рад усіх рівнів» таки відбувся. Певно, пам’ятаючи про антидержавницькі заклики на першому, чільники й активісти патріотично налаштованих середовищ зорганізували декілька прес-конференцій, де відверто задекларували прагнення докласти максимум зусиль, щоб відцентрові прагнення й настрої організаторів не поширилися серед широкого загалу.



Проте благородні пориви не байдужих до долі Батьківщини наштовхнулись на жорстоку протидію правоохоронців. Багатьох по кілька разів викликали на «профілактичні бесіди». Умовлянням (і навіть погрозами) вимагали відмовитися від запланованих заходів протесту.

Цікаво, що на аналогічний «тиск» скаржилися й організатори з’їзду. Проте, окрім виклику в СБУ (задля формального надання якихось пояснень) сумнозвісного своєю антиукраїнською балаканиною депутата Донецької міськради Левченка, де його попередили лише про неприпустимість відвертого виголошення закликів щодо територіального поділу країни (образи національної гідности українців, як виявляється, ніяких ознак злочину не мають), заяви про «політичні репресії» жодного підтвердження не знайшли.

Дивно було чути про «утиски владою» з вуст Віктора Януковича й запрошеного російського депутата й політика Костянтина Затуліна. Хоч би що там було, та очікуваних ласими на скандали обивателями закликів до сепаратизму й розколу держави з вуст промовців не пролунало.

І не тому, що з ними напередодні попрацювали «компетентні органи». Зміст виголошених промов та прикінцева «Резолюція» засвідчили: організатори з’їзду мали цілком іншу мету, а самі промовці докладали немалих зусиль, щоб відверто й доволі агресивно задекларувати власну незгоду і несприйняття нинішніх процесів національного відродження і демократизації нашого суспільства. Засвідчивши цим, що в Україні, нарешті, серйозно постала проблема можливого зудару двох непримиренних за своєю суттю світоглядних концепцій. Перемога однієї з них надовго (а можливо, й остаточно) вирішить питання подальшої долі українців. Справді, якою Україні бути в майбутньому? На яких засадах будувати нинішнє буття? На Божих заповідях, національних традиціях, загальнолюдських цінностях, а чи на вульгарному й упередженому потрактовуванні терміна «демократія»?

Журналістів, котрі зголосилися «висвітлити подію», вкупі з депутатами Київради від ПР та кількох столичних райрад, двома літаками доправили (звичайно ж, коштом організаторів) до Луганська, а потім автобусами відвезли до сіверськодонецького «Льодового палацу», де й відбулося дійство. Наприкінці не обійшлося й без трагікомічного курйозу. Повертаючись, розігріті алкоголем депутати (а їх було близько тридцяти осіб), не дочекалися майже сотні журналістів, самостійно відбули чартерним рейсом до Києва. Ображена журналістська братія змушена була досить емоційно опротестовувати таку форму зневаги. Йдучи назустріч їхнім справедливим вимогам (і водночас цілковито ігноруючи невдоволення вже захмелілої київської депутатської делегації), керівництво Луганського аеропорту змушене було повернути літак майже з півдороги й надати змогу «випадково забутим» того ж дня повернутися до Києва.

З’їзд відбувся у рекордно стислий термін і в гірших радянських традиціях. Жодних дискусій, запитань із залу і незапланованих виступів. Як і в часи комуністичного тоталітаризму, промовці з високої трибуни нав’язували більш ніж двотисячній слухацькій аудиторії власні (а чи власні насправді?) думки й бачення сучасних загальнодержавних процесів. Присутні в залі були приречені на більш ніж тригодинне вислуховування монологів і завершального «всезагального» схвалення зачитаної Анатолієм Толстоуховим «резолюції».

Звичайно, були тут і кілька екзальтованих бабусь, котрі істеричними голосами спочатку скандували «Р-а-с-с-є-є-я-я!» та «Я-ну-ко-вич!», проте вік дався взнаки, і, втомившись надривати горло, наприкінці геть не поважного (як на мене, звичайно) зібрання (чи то б пак збіговиська) вони вже мирно куняли.

Значний відсоток присутніх виявились звичайнісінькими, звезеними для масовки, заробітчанами, їхнє ставлення до дійства яскраво продемонстрував кинутий у (пробачте за деталі) пісуар чоловічого туалету прапорець ПР, котрий мій колега зафіксував на цифровий фотоапарат. Тож претендувати на роль виразника «народних інтересів» панам організаторам цілком недоречно.

Кілька слів — про саму організацію. З невідомих і незрозумілих причин гардероб не працював, тож присутні добряче попріли, сидячи у верхньому одязі.

Побіжно вже згадувалося, що риторика промовців рясніла стандартними для донезалежних часів кліше та ярликами про «банди ОУН–УПА», «нацистських посіпак», «натовських агресорів» і закликами об’єднатися з «братньою Росією». Проте боляче і якось неприродно було вислуховувати їх з вуст україномовного депутата (до речі, жінки вже пенсійного віку) з Волині. Не менш дивним і неприродним було чути від Дмитра Табачника заклики про потребу захисту «канонічного українського православ’я» від спроб створити «єдину Помісну Українську Церкву». Та й чи йому визначати, з кого творити українцям пантеон національних героїв?

На охорону з’їзду було задіяно близько чотирьохсот міліціонерів і понад сотню дядечок у цивільному з раціями. Охочих потрапити до зали суворо фільтрували молодики геть не атлетичної статури. Дехто виглядав більш ніж комічно в уніформі, яка їм жодним чином не пасувала.

Професіоналізм задіяних в охороні яскраво засвідчив такий факт: попри кількарядовий контроль, до сектору, призначеного для журналістів, «прослизнули» двоє членів ВО «Тризуб» і поширили більше сотні листівок антисепаратистського змісту. Їхня з’ява на тлі монотонного бубоніння Петра Толочка про нинішнє «переписування історії» викликала немалу зацікавленість присутніх. Проте бійки не було. Одного із «диверсантів» виводила з залу захекана від хвилювання керівниця прес-центру з’їзду Олена Рубцова, інший спокійно залишив залу сам.

Попри незначну кількість промовців (їх не набралося й десятка), зміст виступів перегукувався. Кожен з промовців наголошував на потребі надання російській мові статусу державної, скаржились (і навіть закликали видати «Білу книгу») на (не існуючу в дійсності) насильницьку українізацію, чим засвідчили власну відірваність від нинішніх нерадісних реалій. Прогляньте телепередачі, панове, й матимете змогу пересвідчитись, що ваші закиди не мають жодного підтвердження й вагомого аргументу.

Проте були й «оригінальні перли». Чільник Компартії Петро Симоненко, певно, забувши про сповідувану його ідеологічними попередниками «диктатуру пролетаріату», стверджував, що «нинішній помаранчевій диктатурі (?!) не потрібне народовладдя». Харківський міський голова Добкін розповів про «трьох китів», на котрих базується єдність українців і росіян». Ними виявилися спільне минуле, одна мова і одна релігія. Пробачте, пане голово, але ця баєчка нічого спільного з дійсністю не має. Видаючи з себе ображеного і приниженого, Добкін повідомив про існування в Україні «цілого пласту громадян, котрі, попри знання української мови, принципово не бажають нею послуговуватись», викликавши цим гучні овації.

Як і годиться для зібрань такого штибу, прикінцеву доповідь виголошував чільник ПР Віктор Янукович. Для надання його персоні більшої поважности присутнім відрекомендували його як керівника тіньового уряду. Певно, прагнучи здобути собі ім’я «виваженого й ліберального політика», він закликав відмовитися від крайнощів, а нинішні спроби Президента повернути асимільованих і русифікованих українців у природний стан порівняв із спробами русифікувати галичан за радянської окупації. Наперекір очікуванням і заявам протестників, він одразу дистанціювався від спроби «розіграти косовську карту». Партія регіонів, за його словами, прийняла відповідну постанову, в котрій засудила «такі форми перегляду існуючих в Європі кордонів». Тим самим опоненти були позбавлені можливости звинуватити політичне середовище, до якого він приналежний, у спробі «розколоти Україну».

Проте попри прагнення організаторів з’їзду подати себе як самостійних гравців, задіяність «руки з Москви» таки відчувалась. Згадувані вище Затулін і Левченко не полишали один одного ні на хвилину, даючи підстави стверджувати, що виголошені останнім українофобські промови є повторенням почутих у «неофіційній зустрічі» думок.

Варто зрозуміти, що Кремль цікавить цілковите (себто економічне й політичне) узалежнення України. І це не обов’язково має виглядати як чергове «возз’єднання». Нехай Україна тішиться формальною незалежністю. Головне — не дозволити їй бути самостійним гравцем на світовій політичній шахівниці. З’їзд засвідчив наявність в Україні політико-економічних потуг, яким такий ненормальний стан на руку. У залі пролунали заклики до якогось «весняного наступу». Прикро й боляче.

Рушійна сила народу

Наприкінці 2007 року Видавництво імени Олени Теліги випустило чергову книгу члена Проводу Організації Українських Націоналістів, голови Київської міської ОУН Богдана ЧЕРВАКА «Націоналізм: нариси». Посприяв тому, щоб твір побачив світ, наш соратник, член Проводу столичного об'єднання націоналістів Тарас Петренко. Прикро, що наклад досить скромний — 1000 примірників, однак цінности праці це аж ніяк не применшує.


Скажу відверто: в наш час писати про націоналізм (хоч би про який його прояв ішлося) непросто. Як слушно зауважує Б. Червак, «уже в незалежній Україні з'явилося чимало фундаментальних досліджень з історії, теорії та практики українського націоналізму». Побутує думка, що питання глибоко, всебічно вивчено і вже все, що можна й не можна, в цій ділянці знань сказано, тому відкрити чи бодай додати дещицю нового вельми складно, вважайте — неможливо.

Науковцям з огляду на це простіше: вони часто-густо люди сторонні, непричетні до руху, тому здебільшого обмежуються вивченням явища, оцінюванням, розмірковуваннями та узагальненням. На жаль, серед цієї братії ніколи не бракувало мудрагелів і лібералізованих базік, які впродовж усіх років Незалежности переконували суспільство, що націоналізм — це страшний, войовничий світогляд, який залишив по собі криваві сліди, що це зашкарубле, безнадійно застаріле, не придатне для нових умов учення.

Інша річ, коли ти сам націоналіст (до того ж не «поміркований» чи «в розумних межах», а справжній), коли ти не тільки дослідник, а й подвижник, котрий проводить накреслення цього вчення в життя. Тоді опиняєшся під пильним оком як своїх, так і чужих. А це означає, що не маєш права схибити, дозволити собі бути безликим перодряпом чи пустомелею. Переводитимеш чорнила на зачовгані до дір загальники, зарозуміло твердитимеш азбучні істини — народ засміє. Повторюватимеш чи переповідатимеш думки славетних — виявиться, що це вже нікому не цікаво, адже ніщо не здатне замінити першоджерела.

Як бачимо, гострота предмета розмови неймовірна, про відповідальність — годі й говорити. Треба завжди бути на висоті, аби те, що написав, залишило слід, знайшло відгук у серцях людей. І все ж друг Богдан узявся за цю невдячну (як багатьом здавалося) справу, вкотре довівши: «націоналізм не буває неактуальним, його сила — у здатності давати правильну відповідь на найскладніші питання, що стоять перед суспільством і країною».

Це зобов'язувало. І вже у «Вступі» автор почав беззаперечно та круто: «...Теорія і практика українського націоналізму адаптовані до політичних і суспільних реалій, а тому настав час осмислити тенденції і проблематику сучасного націоналістичного руху, що дасть можливість глибше збагнути сутність складних суспільно-політичних процесів, які переживає Українська держава», — і надалі стрімкости не збавляв.

Бути подвижником і натхненником, запалювати інших непросто. Замало мати тільки хист. Потрібна ще одна визначальна умова — самому сповідувати цей світогляд, щиро й безмежно вірити в життєздатну, творчу силу націоналізму. Тоді величні задуми й помисли попередників, розвідки науковців ти прикладеш до сьогодення й матимеш дороговказ. Тоді думки предтеч підкріплять думки твої, стануть опертям, нерозривним ланцюжком, містком між минулим і сучасним.

Здається, все висловлене вище сповна може стосуватися друга Богдана. Свій життєвий клич він виклав у творі: «Це можна зробити за однієї умови: самим стати зразком людини, для якої честь нації — понад усе». Тому й маємо в його роботі силечу глибоких, карбованих, непроминальних суджень. Тому й наголошено на багатьох життєво важливих для нації та держави питаннях, що потребують невідкладного вирішення. Отже, обов'язково проростуть сходи. Як писав поет, «не нині, не завтра, так потім».

Автор наголошує на «неминучості націоналізму», тож справу буде доведено до кінця, адже «лише самим фактом незалежности не вичерпується остаточна реалізація національного ідеалу українців». Додам від себе: завершенням національної справи, побудовою справді своєї, дійсно української держави наші завдання (націоналізм загалом) також не вичерпуються. Останнє слово в цьому способі мислення ще не сказано. Хоча є схожа думка й у друга Богдана: «Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації».

«Поважаючи історичне минуле націоналістичного руху та враховуючи той величезний ідейний, методологічний та героїчний досвід попередників, — наголошує провідник КМ ОУН, — необхідно вже сьогодні означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український націоналізм та його виразника — ОУН — у визначальний фактор державотворення, спроможний адекватно розв'язувати нагальні проблеми утвердження української державности». Безперечно, можемо відзначити: перший крок — здобуття незалежности — зроблено. Нашим наступним завданням має стати якісна видозміна країни. Адже не за таку, як нині, Україну боролися й поклали голови славні попередники.

Як і будь-якому нашому однодумцеві, Б. Черваку не дають спокою біди, різноманітні негаразди народу: «Сьогодні настав час давати відповідь на непрості питання сучасному поколінню українських націоналістів. Таких питань чимало, але головне з них — на устах у всіх: чому на шістнадцятому (вже на сімнадцятому, друже Богдане! — В. Р.) році української Незалежности нас не полишає відчуття того, що ми, українці, живемо “не у своїй хаті” й на нашій землі панує “чужа правда“?»

Відповідь на поверхні — тому, що в цій державі ніколи й не думали втілювати в життя гасло Миколи Міхновського «Україна для українців!». Отже, не варто дивуватися, що вона стала не для українців. Але так бути не повинно, і так не буде. З кульгавого утворення, де основою хиткої єдности «всіх національностей» є лише спільне громадянство й де забезпечується вільне зросійщення (яке називається вільним розвитком) етнічних меншин та переродження українців у малоросів, держава має перетворитися на національну. І без нас (крім нас!), націоналістів, цього ніхто не здійснить, тому «першочергове завдання українського націоналістичного руху — зробити все, щоб Україна стала державою, де домінують питомі для української нації духовні й моральні цінності».

Майбутнє — за нами, бо, як доводить автор, «в незалежній Україні націоналістичний фактор із сили, що в минулому вела народ до незалежности, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем». Слушно зауважено, що «в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід у націоналізмі».

А загалом як ще багато всього слід утілити в життя! Б. Червак у назвах своїх «нарисів» виклав лише деякі завдання: «Про єдність націоналістів», «До питання про державне визнання ОУН і УПА», «Що таке солідаризм?», «Геополітичні виклики», «Геополітичні візії», «Інформаційний експансіонізм», «Націоналізм як ідеологія утвердження національної державности», «Націоналізм і “соціальне питання”», «Місія українського націоналізму». А ще ж є і розділи, присвячені націоналістичному світорозумінню, ознайомленню з минувшиною руху, видатними його постатями. Там теж багатющий зміст, виразна спрямованість, і людина чину, котра любов до Вітчизни піднесла на рівень самопосвяти, звідти може черпати і черпати.

Утім, я був би не я, якби обійшовся без зазначення певних вад роботи. На мою думку, промовчати — це було б не по-націоналістичному. Крім того, я впевнений у слушності слів Василя Симоненка: «Ми не святі, не боги, а значить, Не варто втішати себе дарма. Але, як твій промах лиш ворог бачить, — Друзів у тебе нема!». Сподіваюся, вірю, що мене правильно зрозуміють: викладене далі — не повчання і не дорікання, не бичування і не картання, не викривання й не напосідання, не вичитування і не розхитування, не вщипливість і не голобельщина, не осуд і не рознос.

Ідеться про зауваги та застереження друга й однодумця. І стосуються вони двох вихідних положень, з якими я не погоджуюсь. Одне з них — «членами нації є громадяни, що вважають незалежну Україну своєю Батьківщиною та готові утверджувати її державність». Уважаю, що це необхідна умова, але не достатня. Й ось чому.

Був у правіках Єгипту час, коли його захопили елліни. Невдовзі виникла нова незалежна держава, якою правив рід Птолемеїв. Діти й онуки загарбників народилися вже в долині Нілу, яку вважали своєю батьківщиною. Чи утверджували зайди державність цього краю? Та вони стали тут повноправними господарями, тому готові були вмерти за цю землю. Й боронили її, навіть коли ворогами ставали їхні одноплеменці — греки (що, між іншим, у ті часи нерідко траплялося). А тепер коротенькі запитання та відповіді. Яку державу чужинці розбудували? — Елліністичну (виникло навіть таке поняття, як елліністичний Єгипет). Яку мову, культуру плекали, яку писемність розвивали? — Грецьку. Все місцеве, питоме притлумлювали, навмисно занедбували (між іншим, це стало однією з причин втрати сили-силенної духовних надбань стародавніх єгиптян). А якою виявилася доля тубільного населення? — Як у всі часи, завойовники заохочували пристосуванців, пособників та холуїв, а для переважної більшости судилися постійні злидні, безправ'я та упослідженість «на нашій, не своїй землі». Птолемеї володарювали в Єгипті майже три століття. Чи становили елліни-переселенці, гебреї (котрі теж мешкали там у ту пору) та власне єгиптяни єдину спільноту? — Аж ніяк. Три народи жили на одній землі осібно. У кожного були окремі боги, різні прагнення та сподівання, відмінні погляди на майбутнє. Гадаю, далі зіставляти та пояснювати не потрібно. Наголошу тільки на одному: той, хто допомагає нам будувати національну державу, —наш брат, а тих, хто утверджує в Україні будь-яку іншу державність, я не зараховую до членів своєї нації.

Ще одна суперечлива думка: «Український націоналізм, зокрема, розглядає людину як основний елемент соціальних, економічних, культурних і політичних перетворень». Не до кінця вона вивірена, адже водночас автор твердить, що «все відбувається в нації, і нічого поза нею немає». На мою думку, націоналізм — це залізна переконаність: буде добре нації — буде добре і людям, з яких вона, власне, складається. Одначе цей світогляд рішуче заперечує такий стан, коли нації загалом погано, але водночас є одиниці, яким дуже добре. Саме означене явище ми спостерігаємо в Україні сьогодні. Тут штучно, внаслідок нечуваного обману, попередні правителі наплодили чимало скоробагатьків. І так виглядає, що саме для них (на користь воротіїв) здійснилися згадані «соціальні, економічні, культурні та політичні перетворення», позаяк ці обставини в цілому мало зачепили націю. Її набутки виявилися сміховинними. Чи не всі були радянськими людьми, проте внаслідок «перетворень» кілька виокремлених осіб перетворилися на власників колись загальнонародного багатства, а мільйони так і залишилися радянськими людьми, котрі, як і раніше, і далі голосують за комуністів. У цьому є разюча невідповідність, кричуща несправедливість. Я не нарікав би тільки в тому разі, якби все було навпаки: зрушення охопили всю націю й лише деякі її представники опинилися поза загальним перебігом. Зрештою, не всі вміють іти в ногу, і нація не мусить оглядатися, зупинятися й рівнятися на тих, хто пасе задніх. Але не повинно так виглядати, ніби вся нація йшла не в ногу. Не вона має прилаштовуватися, будучи обслугою особи. Радше — навпаки.

Таким чином, слушною є інша мисль друга Богдана: «Прагнення нації до самореалізації безпосередньо залежить від свободи особистости. Але націоналізм не абсолютизує особистість і заперечує ідею її повної абстрагованости від спільноти, оскільки це призводить до анархії, втрати моральних основ». Розвиватимемо міркування далі. Покажемо, наскільки це згубно для нації та держави. Знову надамо слово Б. Черваку: «На зорі новітньої незалежности, внаслідок реалізації неоліберального курсу, держава втратила чимало притаманних їй функцій. Зокрема, у результаті грабіжницької приватизації вона втратила контроль над багатьма підприємствами стратегічного значення. Натомість у добу глобалізації лише ті держави, які спираються на власні великі корпорації, середні і дрібні підприємства, національну економіку, можуть реально конкурувати з провідними транснаціональними корпораціями. Іншими словами, держава має бути не об'єктом глобалізації, а опорною силою, здатною чинити опір економічній чи культурній експансії».

Вважаю, що лише опору буде мало. Тому мені більше до вподоби, коли друг Богдан нагадує, що «нація — явище культурне і перебуває в постійному змаганні з іншими національними культурами», та підкреслює, що «“імперіальний“ дух є неодмінною ознакою кожної здорової нації». Поза всяким сумнівом, ми — за здорову націю.

Заявлено також про потребу «здійснення інформаційного експансіонізму на території держав-конкурентів». Однозначно потрібна річ. Понад те, поширення свого впливу не повинне цим обмежуватися, адже «націоналізм в усі часи культивував ідею могутньої й самодостатньої держави». Такі погляди, звичайно ж, не до вподоби різномастим танцюристам довкола «прав людини» та виразникам упливу інших держав. Проте написане їх не стосується, оскільки не на них розраховане. А для свого середовища провідник київських оунівців має переконливі доводи: «Для патріота рушійною силою є не демократична ідея чи ідеологія, а національна ідея — націоналізм»; «Лише націоналізм спроможний унеможливити негативні наслідки глобалізації, опираючись на піднесення економічних, соціальних та культурних сил нації».

Ці подуми можуть слугувати відповіддю й тим, хто звик ухилятися від боротьби за волю, добробут і велич свого народу, відлежуючись у ліжку, гріючись на печі або просто тримаючись подалі. Ось коли справа увінчається успіхом, тоді вони першими бігтимуть ставати в чергу на розподіл пирога. Так уже сталося після здобуття Незалежности. Боролися за неї одні, але плодами скористалися зовсім інші. Щоб упоратись із завданням, щоб не повторилося ошуканство, потрібна «послідовна, вперта реалізація національного ідеалу — єдина можливість вирватися із тенет економічної, політичної і соціальної кризи». І при цьому, звичайно ж, неможливо переоцінити покликання та значення націоналізму в усіх його проявах — як учення, світоглядних переконань, суспільного руху, як прагнення нації до самовиявлення, так і жертовної любови громадянина до Батьківщини. Це наш неоціненний скарб. Недаремно Б. Червак повторює раз у раз: «У сучасному світі, де політична й економічна конкуренція спроможні відкинути будь-яку державу на узбіччя цивілізації, лише націоналізм, як опертя на власні сили, спроможний вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи».

І таки вбереже. У мене є щодо цього тверда певність, віра. Наш народ переживав і не такі потрясіння. Минеться й ця напасть, подолаємо й наступні випробування. Доки є націоналізм, житиме українська справа, підноситиметься дух нації. Адже є і завжди будуть люди, готові невтомно, наполегливо працювати заради та в ім'я України.

Тож побажаємо авторові, щоб він не зупинявся на досягнутому й надалі розвивав націоналістичний світогляд, рухав думку, сповнену любови до отчого краю, надихав і наснажував інших, наголошував на злободенних питаннях і знаходив шляхи їх вирішення.

Українське військо нарощує м'язи

Сьогодні Збройні сили України переживають складні часи. Це пов’язано насамперед з реформуванням та скороченням їх. 2007 рік, що минув, теж був насичений різними подіями і заходами, що відбувалися в українському війську. Про найбільш знакові з них, про те, як наша армія вдосконалювала свою бойову майстерність, плани на майбутнє, йшлося на підсумковій прес-конференції начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних сил України генерала армії України Сергія КИРИЧЕНКА.


— 2007 рік був для нас насамперед другим роком виконання Державної програми розвитку Збройних сил України на 2006–2011 роки, — каже Сергій Олександрович. — Нам багато чого вдалося досягти. Зокрема, Повітряні та Військово-Морські сили систематизували свою структуру, почало функціонувати об’єднане оперативне командування та командування сил підтримки, завершилися процеси, пов’язані з підпорядкуванням армійських корпусів командувачу Сухопутних військ. Окрім цього, ми привели до визначених Державною програмою показників систему оперативного управління військами, і вона відтепер відповідає замислу, визначеному Програмою, а також системі адміністративного управління. Сьогодні командувачі видів Збройних сил готують війська до виконання покладених на них завдань і в разі військової загрози повинні передати їх для застосування командувачеві об’єднаного оперативного командування. До речі, останнє торік взяло на себе управління миротворчими підрозділами. Словом, без роботи, як мовиться, не були і нудьгувати не довелося.

Не погодитися із Сергієм Олександровичем важко: у Збройних силах відбувається багато організаційно-штатних заходів, пов’язаних як з реформуванням їх, так і скороченням чисельности. Та головне полягає в тому, що останнім часом оживають військові полігони, що, як відомо, є солдатськими академіями. Торік, наприклад, у ході навчань основний акцент робили на вдосконалення системи забезпечення Збройних сил. З цією метою були проведені стратегічні командно-штабні міжвидові навчання «Артерія-2007». На них вперше відпрацьовувалися питання форсування водної перешкоди підрозділами аеромобільних та механізованих військ із розгортанням понтонно-мостової та десантної переправ, а також районів масової дозаправки техніки і передачі матеріально-технічних засобів.

Навчання, про які йдеться, засвідчили, що значно зріс і професіоналізм льотчиків армійської авіації. Це зумовлено насамперед тим, що минулого року вони частіше піднімалися в небо: середній наліт становив близько 60 годин. Підготовка льотчиків проходила як вдень, так і вночі, у простих і досить складних метеоумовах. До речі, військовослужбовці аеромобільних та повітряно-десантних військ здійснили торік у ході планових занять понад 30 тисяч стрибків із парашутом.


На одному з полігонів у Криму були вперше проведені пуски крилатих протикорабельних ракет із борту бойового корабля. А ще — здійснені пуски керованих ракет військами берегової оборони ВМС. На полігоні «Чауда» вперше за останні п’ять років проведено дослідницькі пуски із зенітних ракетних комплексів С-300. Такі пуски здійснено й на російському полігоні «Ашулук». Загалом на навчаннях, що проходили, багато що було зроблено вперше. Якщо ж «Артерію-2007» порівнювати з навчаннями «Чисте небо-2006», що відбулися у позаминулому році, то скажу, що до участи в ній було залучено втричі більше військовослужбовців і військової техніки. Втім, справа не стільки в кількості задіяного особового складу і техніки, скільки в результатах. А результати свідчать про те, що наша армія, попри всі складнощі сьогодення, рік-у-рік стає все спроможнішою виконати головне своє завдання — оборонити в разі загрози свою державу.

Поступово оновлюється і парк бойової техніки, хоча справа ця надзвичайно дорога і складна. Та хоч як там є, а оновлювати парк військової техніки, озброєнь конче потрібно. З огляду на згадані чинники ця проблема здебільшого вирішується шляхом модернізації. Можливо, то не найкращий шлях розв’язання, але через брак коштів він є — принаймні поки що — найприйнятнішим. Наприклад, лише впродовж збіглого року до танкової бригади, що дислокується на теренах Чернігівської области, надійшло 19 модернізованих танків Т-64БМ «Булат». І тепер у цьому з’єднанні є танковий батальйон, повністю укомплектований сучасними зразками озброєння. Загалом за рахунок бюджетних програм вдалося відновити понад 600 одиниць озброєнь і військової техніки, подати — шляхом перерозподілу з частин, що розформовуються, — на доукомплектування більш як 250 одиниць техніки. Армія прийняла на озброєння сучасний радіолокаційний комплекс ближньої дії «Барсук».

Повітряні сили в поточному році подовжуватимуть ресурс використання таких літаків, як МІГ-29 та СУ-25. Для цього у нас є чудова матеріально-технічна база.

Одним із пріоритетних напрямів технічного переоснащення наших Повітряних сил є створення багатофункціонального ракетного тактичного комплексу. Відповідні роботи велися торік і продовжуватимуться в поточному році. Проте якщо виникнуть труднощі з фінансуванням, то хід їх дещо пригальмується...

Потребує оновлення і бойовий парк наших Військово-Морських сил: ні для кого не є таємницею те, що при поділі Чорноморського флоту ми отримали кораблі у досить поганому стані. Щоправда, за роки незалежности наші ВМС поповнилися кількома новими кораблями, але цього недостатньо. Тому і в цьому напрямку ведуться відповідні роботи. Зокрема — щодо створення корабля класу «корвет». Планується оснастити його новітніми озброєннями, а дальність плавання такого корабля становитиме близько 5 тисяч морських миль. Може виникнути запитання: чому ми робимо ставку саме на кораблі такого класу? Тому, що, зважаючи на геополітичне розташування нашої держави, завдання, покладені на наших військових моряків, він є найприйнятнішим для нас, оскільки, наприклад, спроможний виконувати операції в акваторії як Чорного, так і Середземного морів. До того ж він вироблятиметься на вітчизняних суднобудівних підприємствах, що значно здешевить його вартість. Нам залишається тільки визначити країну, в якій закуповуватиметься озброєння. В цьому році планується завершити розробку технічної документації, а вже у наступному буде закладено перший корвет. Взагалі ж щодо планів переоснащення наших ВМС на найближчу перспективу скажу, що, починаючи з наступного року, передбачається побудувати 10–14 таких кораблів.

З метою якісної підготовки ВМС до навчань «Морський вузол-2008» близько 40 відсотків коштів, передбачених у поточному році на розвиток озброєння і військової техніки, планується спрямувати на удосконалення корабельної, авіаційної та сухопутної компонент ВМС.

Не за горами той день, коли Збройні сили повинні перейти, як мовиться, на професійні рейки. Тобто армія стане професійною. І вже сьогодні чимало робиться в цьому напрямку. Зокрема, вже сьогодні маємо близько 50 тисяч військовослужбовців, які служать за контрактом, і передбачається, що наприкінці поточного року кількість їх становитиме майже 60 тисяч, тобто 70 відсотків загальної чисельности військовиків-контрактників на початок 2011 року. Але перехід до професійної армії — процес надто складний, щоб його форсувати. Аби він не перетворився у звичайну заміну солдата-строковика на військовика-контрактника, потрібно створити відповідні умови для людей. Зокрема — побутові. І насамперед — забезпечити їх житлом. Вже чимало зроблено. Минулого року у Збройних силах переобладнали під гуртожитки 8 солдатських казарм, де створені пристойні побутові умови. Цього року планується переобладнати ще 34 казарми, наступного — 108, а 2010-го — 83. Чимало уваги приділяється також грошовому забезпеченню цієї категорії військовослужбовців. Загалом же перехід на професійну армію обійдеться державі у солідну копійку: за нашими підрахунками, протягом 2008–2010 років для цього з державного бюджету потрібно виділити понад 40 млрд. грн. Але це можливо лише за однієї умови: якщо оборонна сфера фінансуватиметься на рівні 2% ВВП у 2008 році, 3% — у 2009-му і 2010-му та 2% — у 2011-му.

Не обійшов увагою начальник Генерального штабу і таку злободенну проблему, як позастатутні відносини. Він зазначив, що лише торік зафіксовано понад 100 проявів «дідівщини». Органи військової прокуратури з цього приводу порушили більше кримінальних справ, аніж у 2006-му. Утішно, що водночас кількість військовослужбовців, які постраждали від казармених хуліганів, зменшилась.

Україна і СОТ: переваги та ризики

Тривалий шлях України до вступу у Світову організацію торгівлі, котрий розпочався ще 14 років тому, тепер, здається, завершується.

На тижні відбулася вікопомна подія: Україну прийнято до Світової організації торгівлі.

Після схвалення Генеральною Радою Україна має ратифікувати ухвалу не пізніше 4 липня 2008 року. Тільки після ратифікації, протягом тридцяти днів, Україна здобуде повне членство в СОТ.

Раніше Президент України В. Ющенко заявляв, що Україна після вступу до СОТ планує невідкладно розпочати переговори з ЄС щодо укладення угоди про зону вільної торгівлі. Українська влада визнає вступ до СОТ одним із головних пріоритетів зовнішньоекономічної політики країни.


Які мотиви вступу України до СОТ?

Найголовніша загальнонаціональна мета будь-якої держави — підвищення економічного стану країни та поліпшення життя її громадян. Метою вступу України до СОТ має бути суттєве збільшення експорту вітчизняних товарів (послуг) та посилення захисту внутрішнього ринку, насамперед від небезпечної та неякісної продукції, що, своєю чергою, повинно зумовлювати створення в державі нових робочих місць, збільшення надходжень до держбюджету, зростання інвестицій, подолання бідности, задоволення потреб споживачів тощо.

Що потрібно для вступу до СОТ?

Передусім узгодити своє законодавство з чинними міжнародними нормами та правилами, що означає зняття штучних бар’єрів на шляху переміщення товарів і послуг до країни та спрощення доступу зарубіжних товарів і послуг на внутрішній ринок.

Можливі переваги та ризики від вступу України до СОТ

Розширення, після вступу до СОТ, присутности в Україні транснаціональних та інших передових зарубіжних компаній (які часто є світовими лідерами) може сприяти поширенню в країні загальносвітової культури бізнесу та якости. Через загострення конкурентної боротьби на українському ринку можна очікувати поліпшення якости товарів та послуг, що пропонуватимуться споживачам, при одночасному зростанні можливости вибору та зниженні цін. З другого боку, українські підприємства, які виявляться конкурентоспроможними, зможуть отримати доступ до нових ринків збуту, зокрема через співпрацю з транснаціональними компаніями.

Ризики від вступу до СОТ пов’язані з низькою конкурентоспроможністю більшости українських підприємств і організацій. За цих умов значна кількість вітчизняних підприємств може зникнути, а їхнє місце займуть зарубіжні фірми.

Конкурентоспроможність — головна умова вступу до СОТ

Конкурентоспроможність держави загалом складається насамперед з конкурентоспроможности її підприємств. У свою чергу, конкурентоспроможність будь-якого підприємства спирається на два крила: зовнішні умови, у яких функціонує підприємство, і внутрішня досконалість самого підприємства, від якої безпосередньо залежить якість продукції (послуг).

Віддаючи належне першій складовій, треба визнати, що без другої складової також принципово неможливо досягти довгострокової конкурентоспроможности підприємств в умовах перенасиченого ринку та глобалізації, що прогресує.

Що маємо в Україні, і що робити?

Загальна культура бізнесу та культура якости в масштабах України залишаються на низькому рівні. Це стосується як безпосередньо підприємств, так і органів управління на державному та місцевих рівнях.

Загалом можна виокремити три підходи до розв’язання проблем якости, досконалости і конкурентоспроможности: мінімальний, середній і максимальний. Кожен з них потребує своїх рішень і дій, які істотно розрізняються.

Мінімальний — передбачає забезпечення та підтвердження безпеки українських товарів і послуг.

Середній — крім умов, передбачених мінімальним рівнем, передбачає забезпечення та підтвердження також і якісних (споживацьких) характеристик українських товарів і послуг на рівні встановлених нормативних вимог.

Максимальний — крім умов, передбачених середнім рівнем, зорієнтований на перевищення вимог стандартів, досягнення та перевищення характеристик найкращих зразків товарів і послуг, постійне вдосконалення підприємств і організацій.

Безпека — святий обов’язок держави і виробників

Створити умови, за яких громадяни, їхнє майно та довкілля будуть захищені від небезпечних продуктів та послуг, — святий обов’язок кожної держави і кожного виробника. Водночас бажання України вступити до СОТ та інтегруватися до ЄС викликає потребу встановлення державою обов’язкових вимог до продукції введенням європейських директив щодо безпеки через технічні регламенти. Також треба створити вітчизняну систему підтвердження відповідности через нотифіковані органи, які би визнавалися у розвинутих країнах. Ці завдання вирішуються засобами технічного регулювання і є державною регуляторною функцією.

Проблеми безпеки, що є першочерговими для розв’язання, потребують особливої уваги з боку державних установ і значних фінансових ресурсів. І саме на цих проблемах мають бути сконцентровані зусилля держави. З огляду на це треба зосередитися на таких напрямах:

— прискорення реформування державних систем стандартизації і сертифікації з дотриманням норм чинних законів України у цій сфері;

— активізація діяльности з ухвалення в Україні європейських директив щодо безпеки шляхом введення відповідних технічних регламентів;

— забезпечення систематичних досліджень фактів, наслідків і причин постачання небезпечної продукції (послуг) та розробка адекватних коригуючих і запобіжних заходів.

Якість — на рівні державних стандартів

Середній рівень — на додаток до розглянутого вище — передбачає встановлення та досягнення у державі необов’язкових вимог до якости продукції, а також до систем управління якістю, що, згідно з міжнародною практикою та Законом України «Про стандартизацію», не підлягають державному регулюванню. Для вирішення цих проблем треба щонайменше:

— прискорити подальше практичне реформування державних систем стандартизації, підтвердження відповідности й акредитації відповідно до міжнародної практики та чинних законів України у цій сфері;

— активізувати діяльність з ухвалення в Україні норм міжнародних стандартів шляхом гармонізації з ними Державних стандартів України (ДСТУ), що також потребує відповідного фінансового забезпечення;

— продовжити та прискорити практичне формування національної системи акредитації, яка би визнавалася у Європі та світі й забезпечувала міжнародне визнання українських сертифікатів;

— здійснити відповідні заходи з адміністративного реформування.

Такий підхід здатний забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних продуктів і підприємств. Але ще тільки частково. Адже в умовах перенасиченого світового ринку і глобалізації у споживачів є можливість обирати серед рівних, віддаючи перевагу кращим пропозиціям. Зокрема — пропозиціям від лідерів світового бізнесу, які після вступу України до СОТ отримають вільний доступ до ринку України і почнуть активніше його освоювати.

Перевищення стандартів і безперервне вдосконалення

У нашій державі протягом тривалого часу формувалася філософія, орієнтована на дотримання Державних стандартів України та підтвердження відповідности сертифікатами УкрСЕПРО — як умови, достатньої для забезпечення конкурентоспроможности. Насправді ж навіть для внутрішнього ринку, не кажучи вже про зовнішні, недостатньо лише дотримуватися ДСТУ. Відомо, що стандарти фіксують середні досягнення в певному напрямку, регламентують вже апробовані співтовариством норми і правила. Але для отримання конкурентних переваг потрібно пропонувати споживачам продукцію (товари, роботи, послуги), які перевищують пропозиції конкурентів. Тому у світі конкурентна боротьба точиться понад нормами, що встановлені стандартами.

Виходячи з цього, разом з традиційним вдосконаленням діяльности зі стандартизації, сертифікації та акредитації, на перший план виходить потрібність переходу до розвитку української економіки на засадах постійних удосконалень, прагнення і намагання досягати рівня якости як відповідно до міжнародних стандартів, так і вище їхніх вимог.

У світовій практиці найпрогресивнішим і найефективнішим підходом, зорієнтованим на перевищення норм стандартів та постійне вдосконалення, є філософія та концепції загального (всеохопного) управління якістю, які поширюються на всіх континентах уже протягом багатьох десятиліть і які не підлягають стандартизації і сертифікації, бо це передусім є процеси ініціативи і творчости.

Своєю чергою, впровадження в країні цих концепцій і орієнтація реального сектору економіки на перевищення державних норм, та ще й у масштабах країни, вимагає формування нової філософії бізнесу, докорінних змін у ставленні до проблем якости з боку керівників і персоналу як підприємств, так і органів влади, формування усвідомленого прагнення безперервно вдосконалювати менеджмент на засадах найсучаснішого світового досвіду. Для досягнення відчутних результатів треба забезпечити розкриття інтелектуального і творчого потенціалу держави, подальший розвиток руху за якість і досконалість «знизу» (за активного сприяння «згори») залученням широких кіл науково-технічної громадськости до процесів постійних удосконалень і поліпшень. Як це було, приміром, у Японії і Німеччині, а сьогодні набирає сили в Угорщині і Туреччині. І тут уже принципове значення має участь вітчизняних професійних неурядових структур у розгортанні та розвитку суспільного руху за якість і досконалість та побудова партнерських взаємовідносин держави і громадськости.

У сучасних умовах лише такий підхід може стати передумовою досягнення стійкої тривалої конкурентоспроможности як окремих суб’єктів господарювання, так і всієї вітчизняної економіки, і одночасно — рушійною силою для соціально-економічного прориву нашої держави.

Україна має стати лідером

Щоб досягти відчутного поліпшення життя і бути шанованою державою, Україна має стати однією із кращих серед країн Центральної і Східної Європи, і найперше — у сфері якости, забезпечивши високий рівень досконалости своїх підприємств і організацій. А для цього Україні потрібно суттєво змінитися і намагатися стати своєрідною Японією в регіоні ЦСЄ.

І дуже важливо, щоб ці паростки нової української промислової та організаційної культури розгледіли, адекватно оцінили і підтримали високопосадовці. Щоб держава почала активно сприяти максимальному використанню і поширенню набутого вітчизняного досвіду, отриманих можливостей та завойованих переваг.

"Газові" перспективи

Керівництво НАК «Нафтогаз України» на чолі з Олегом Дубиною пропонує урядові низку заходів, завдяки яким грошові надходження НАКу цього року зростуть на 13 млрд. грн. — передусім за рахунок споживачів газу. За інформацією звідти, вартість палива для населення у 2008 році може зрости на 35%, а для промислових підприємств — на 68 грн. за кожну тисячу кубічних метрів. Остаточне рішення з цього питання ухвалюватиме уряд.

«Нафтогаз» також пропонує скасувати диференціацію цін на «блакитне паливо» для населення залежно від обсягів споживання газу. При цьому від Нацкомісії з регулювання електроенергетики очікують підвищення граничної вартости газу для населення на 35%. Тобто якщо зараз вартість становить 504 грн., то у разі схвалення Кабміном пропозиції НАКу, ціна підніметься до 680 грн. І газ може подорожчати ще більше, якщо НКРЕ перегляне рівень тарифів на його транспортування і постачання.

«Лікування» «Нафтогазу» торкнеться і промислових споживачів. У 2008 році «Нафтогаз» планує поставити промисловцям 27 млрд. куб. м палива, передбачаючи встановити підвищену ціну реалізації газу для промпідприємств «окремих секторів економіки», щоб середня вартість палива зросла на 68 грн. Водночас ціна імпортного газу залишиться на рівні 179,5 дол. за тис. куб. м. Таким чином, «Нафтогаз» планує отримувати додатково 2,3 млрд. грн. на рік.

Також НАК розраховує і на підтримку держбюджету. Цього року сума компенсації за реалізацію газу Теплокомуненерго становить 4,3 млрд. грн. «Нафтогаз» наполягає на збільшенні цієї цифри на 0,58 млрд. При тому, що Теплокомуненерго реалізує не 9,2 млрд. куб. м газу (як передбачено у бюджеті), а 10,6. Крім того, НАК вимагає від держави відшкодування збитків за реалізацію газу українським споживачам.

Членство в НАТО ототожнюється з економічною стабільністю країни

На запитання нашого кореспондента відповідає аташе з питань оборони Посольства Республіки Болгарія в Україні генерал-майор Калчо Танєв


Калчо Танєв марив небом з дитинства. Аероклуб, навчання у військовому училищі і нарешті призначення на офіцерську посаду — командира ланки в полку винищувальної авіації. За роки служби він устиг політати на МіГах різних модифікацій та навчально-тренувальних «елках». Навіть брав участь у створенні першого корпусу ППО. На початку 80-х закінчив Академію ВПС у колишньому Радянському Союзі, а десять років по тому — Академію Генерального штабу.


— Пане генерале, це правда, що реформи в болгарській армії розпочалися ще за часів Варшавського договору?

— Справді, починаючи десь з 1983 року, в нашій армії почалися серйозні переміни. Зокрема, суттєво зменшилася кількість бойових частин. Проте кардинальне реформування припало на початок дев'яностих років. Першими, хто потрапив під масове скорочення, були політпрацівники.

На той час я тільки-но закінчив Академію Генерального штабу в Москві і повернувся в Болгарію. Спочатку я був заступником начальника штабу ВПС, потім працював в управліннях, які розроблялися під натовські структури: у 2002 році — заступник начальника головного штабу по операціях, пізніше — начальник головного оперативного управління в генштабі. Це був надзвичайно складний період, бо все доводилося починати з нуля. Скажу відверто: важко було усвідомлювати, що ми фактично створювали нову армію.

— А що допомогло подолати застарілі стереотипи?

— Тільки час. Я пригадую, як ми вирішили ознайомитися з реальним станом справ у військах і нам при цьому допомагали іноземні фахівці на чолі з американським генералом Кехенером. Ми побували в частинах, які навіть болгарське військове керівництво не відвідувало: давалася взнаки тотальна утаємниченість часів соціалізму.

Реформування національного війська здійснювалося згідно з програмою «Болгарська армія 2015 року». Оргштатна структура переводилася на натовську: «корпус—бригада—батальйон». Війська були передислоковані відповідно до доктрини «кругової оборони», і розпочався процес модернізації озброєнь. На третьому етапі реформи (2010—2015 роки) мають бути закінчені структурна реформа, скорочення особового складу (до 39 тис.) та переозброєння армії. (Нині чисельність болгарського війська становить 45 тис. — Прим. ред.).

— Які напрями реформування армії вважаються пріоритетними?

— Всю увагу ми зосередили на двох головних аспектах: зміцнення розвідки та модернізація зброї за стандартами НАТО. За сприяння концерну «EADS», Ізраїлю та Росії заплановано модернізувати 20 вертольотів Мі-24 та 16 винищувачів МіГ-29. Зауважу, що й дотепер у нашій армії більшість техніки — радянського виробництва. Ми також закупили шість навчальних літаків «Пілатус» швейцарської розробки, для вертолітників придбали шість американських «Бел-206», 12 французьких «Кугар» для ВПС та 4 «Лантер» для ВМС, а для миротворчих частин — 52 «Хамери». Крім того, ВМС отримав фрегат із Бельгії, а всі військовослужбовці — нове обмундирування.

— Пане генерале, як владі вдалося переконати суспільство в тому, що приєднання до Альянсу є вірним кроком у забезпеченні оборони держави?

— Завдяки вдало організованій інформаційній кампанії ми спромоглися за три-чотири роки отримати 60, а за деякими підрахунками — близько 80 відсотків голосів електорату на підтримку вступу до НАТО. Серед колишніх країн соціалістичного табору, які приєдналися до Альянсу, цей показник був найвищим. Вирішальну роль відіграло те, що політичні сили лівого, правого та центристського спрямувань з самого початку були схильні ототожнювати членство Болгарії в НАТО з економічною стабільністю країни. А ще — як перший крок до вступу в ЄС. Тому немає нічого дивного в тому, що 226 народних депутатів із 240 проголосували за приєднання до НАТО.

— У квітні торік розглядалося питання про розміщення на території Болгарії трьох військових баз США…

— Так, Народними зборами було ухвалене відповідне рішення про ратифікацію цього документа. Представники влади запевняють, що це справді вигідно, адже тисячі моїх співвітчизників отримають роботу. Крім того, американці сплачуватимуть орендну плату. А з часом ці об'єкти перейдуть у власність наших військовиків.

— Чи піднявся у зв'язку зі вступом до НАТО життєвий рівень військовиків?

— Для військовослужбовців, які служать у штабах НАТО і поза межами Болгарії, — так. А щодо ситуації власне у болгарській армії — помилкою було б очікувати, що за один день відбудуться кардинальні зміни. Це процес тривалий.

Загалом рівень грошового забезпечення військовиків прив'язується до середньої заробітної плати по країні. І цей показник щороку коригується у бік збільшення. Але основну частину грошового забезпечення військовослужбовця становлять не усілякі надбавки, як-от в Україні, а доплата за посадовий оклад. Приміром, лейтенант отримує суму, еквівалентну п'ятистам американських доларів.

— А як у болгарській армії вирішується «квартирне питання»?

— Безплатно житло офіцерам не надають. Проте військове відомство компенсує їм кошти, які вони витрачають на його оренду. Причому диференційовано — в різних регіонах це різні суми. А про власну оселю кожен має завчасно подбати сам.

— І однострій болгарські військовики також купують за свої гроші?

— Ні, кожному військовику видають спеціальну книжечку, в якій розписано, що з форми треба брати передусім і скільки на це виділяється коштів. Приміром, для генералів надаються кошти в еквіваленті 300 доларів на рік. У миротворчих місіях форму зазвичай видають безплатно.

— Після скількох років служби у війську офіцер здобуває право на пенсію?

— Переважна більшість — після двадцяти п'яти років служби. Льотчики реактивної авіації — після п'ятнадцяти. Щоправда, невдовзі ці терміни будуть переглядатися у бік збільшення.

— На зустрічі міністрів оборони України та Болгарії Анатолій Гриценко зауважив, що військове співробітництво між нашими країнами останні три роки було на недостатньо високому рівні…

— Справді, для розширення співробітництва є перспективи. Зокрема, у військовій та військово-технічній сферах. Оскільки озброєння болгарської армії майже на сто відсотків — радянського виробництва, воно може ремонтуватися, в тому числі й з адаптацією під стандарти НАТО, на підприємствах оборонно-промислового комплексу України. А ми консультуємо ваших фахівців у сфері оборонного планування, прийнятого в НАТО, організовуємо зустрічі спеціалістів у галузі картографії, інженерних фахівців, представників військових академій.

— Ви брали участь у миротворчих місіях?

— Не довелося. Але як керівник головного оперативного управління я був у службових відрядженнях в Афганістані, Іраку, Косово, Боснії та Герцеговині. Сьогодні там перебуває близько 400 наших військовослужбовців. Зауважу, що військові не обирають місію. Це прерогатива уряду.

— Чи виникали ситуації, коли неправильно прийняте рішення могло коштувати Вашим підлеглим життя?

— Пам'ятаю випадок, який стався під час бою в іракському місті Карбала. На той час я був начальником головного оперативного управління. Мене по тривозі підняли опівночі, і за 15 хвилин, поки ми мчали від мого будинку до командного пункту, я мав прийняти рішення: як болгарському підрозділу реагувати на нічну вилазку бойовиків. І воно було таким: ми мусимо прийняти бій. Того разу наші миротворці з батальйону в складі роти були на позиціях. До того ж, місцевість добре прострілювалася, а тому іракці сподівалися на легку здобич. Але наші бійці протрималися цілий тиждень (!) і повернулися без втрат. Лише на третій день нам з повітря допомогли американці.

— Пане генерале, на Вашу думку, чи є різниця в менталітеті наших громадян?

— Її майже не існує. І болгари, і українці — однаково безкорисливі люди, які живуть за принципом: буде завтра — тоді й подумаємо.

— Цікаво, як Ви проводите вільний час?

— Для мене найкращий відпочинок — піші прогулянки містом разом із дружиною. Адже швидкостей я навідчувався на кілька життів наперед. Люблю читати, особливо історичні романи. Ось, наприклад, зараз на моєму робочому столі — книга із серії «Священні цивілізації».

— Ваша дружина, напевно, вже щось запозичила з «арсеналу» української кухні?

— Український борщ вона навчилася готувати ще в Росії. Але найкращий делікатес для мене — українське сало. Коли до нас в Україну приїздила моя маленька онука (їй усього два роки), у нас навіть був такий собі маленький родинний ритуал: ми сідаємо з нею за стіл, і я дуже тоненькими шматочками — щоб воно аж просвічувалося — ріжу сало. Шматочок — собі, шматочок — онуці… Що й казати — смакота та й годі…

Не дамо глумитися над пам'яттю українців

Президентові України
В. А. Ющенку

Шановний Вікторе Андрійовичу!

Вже декілька років поспіль громадськість Києва вшановує пам’ять українців, що були розстріляні більшовиками у 1918 році, під час окупації ними Української Народної Республіки.

Одне з місць масових розстрілів киян знаходиться у Маріїнському парку — навпроти Маріїнського палацу. Існують документальні свідчення, що саме там банди так званих червоноармійців глумилися над мирними жителями нашого міста, жорстоко розправлялися з тисячами і тисячами ні в чому не винних людей.

У своїх спогадах відомий український письменник, очевидець тих подій Володимир Леонтович писав: «…за ці три дні у Києві було розстріляно близько 5000–6000 душ. Забитих скидано у дві величезні ями, викопані насупроти двірця біля воріт до Маріїнського парку і над їми висипано дві могили».

За часів радянської влади ця страшна правда всіляко приховувалася. Лише в незалежній Україні стало можливим на місці цього жахливого злочину відправити службу Божу, провести мітинг, щоб у такий спосіб вшанувати пам’ять наших земляків.

Очевидно, настав час, щоб українська влада належним чином упорядкувала місце масових розстрілів українців у Маріїнському парку, встановивши там відповідний пам’ятний знак.

З цього приводу Київська міська організація ОУН не раз зверталася до міської влади Києва з вимогою невідкладно розглянути це питання та ухвалити відповідне рішення. Однак минуло вже більш ніж півроку, як було надіслано останнє звернення, а відповіді так і не отримано.

Таке зневажливе ставлення місцевої влади до пам’яти загиблих українців змушує просити Вас, шановний Вікторе Андрійовичу, сприяти встановленню в Маріїнському парку пам’ятного знака.

Ми переконані, що гідне вшанування пам’яти жертв більшовицького терору в Києві стане вагомим актом відновлення історичної справедливости, сприятиме формуванню, передусім у молодих людей, почуття патріотизму та національної гідности.

Провід Київської міської організації ОУН закликає Вас, пане Президенте, дати відповідні доручення щодо спорудження пам’ятного знака на честь загиблих українців!

Від імени Київської міської організації ОУН з повагою,
Богдан ЧЕРВАК,
провідник Київської міської організації ОУН

Націоналісти заважають януковичам жити!

Чергова спроба радикального крила Партії регіонів разом із проімперськими ортодоксами із КПУ та ПСПУ розіграти карту сепаратизму на другому з'їзді в Сіверськодонецьку ганебно провалилась! Ба більше: майбутня подія об'єднала і змусила виступити єдиним фронтом їхніх ідейних противників — націоналістів з УНА—УНСО, МНК, організацій «Патріот — захисник Батьківщини», «Тризуб», а також ВО «Свобода», УРП, УНП, «Молодого руху», ОУН та Української партії, яка і виступила організатором проведення альтернативної, просвітницької акції — віча в Сіверськодонецьку — «Один народ — одна Україна!». А сама майбутня акція патріотів змусила не тільки перенести з'їзд сепаратистів, а й забути про самі гасла сепаратизму, які звучали на попередньому з'їзді! Колона автобусів з націоналістами, яка всю ніч добиралася з Києва, рано-вранці прибула до міста, і активісти згаданих вище організацій почали розгортати партійні знамена. А до них все долучалися і долучалися представники обласних організацій, які прибували автобусами з Полтави, Кременчука, Кіровограда, Харкова, Луганська, Донецька, Єнакієвого (!), Дніпропетровська та інших міст сходу України. Прибула і підмога з боку обласних організацій БЮТу, «Пори», Європейської партії та «Великої України»… Така велика кількість супротивника, який дружно скандував «Ганьба!» під час виступу Януковича, змусила останнього заявити, що націоналісти заважають їм (сепаратистам) жити!


Об'єднання сил дало змогу націоналістам не тільки провести патріотичну просвітницьку акцію, в ході якої було роздано тисячі листівок про порівняльний стан української та російської мов в Україні, про стратегію і мету українських націоналістів, сотні просвітницьких брошур про НАТО, про Героя України Романа Шухевича та книг із історії України, компакт-дисків із записами українських пісень, а й запланувати такі віча на Закарпатті та у Криму!

Зацікавленість і неагресивність, з якою прості мешканці міста розібрали всю літературу, свідчили про розуміння ними важливости єднання країни на основі правдивої національної історії і однієї державної мови, попри всі намагання антиукраїнських сил її роз'єднати!

Успіх походу націоналістів на Схід та загроза синдрому Косово для України, інспірованого північним сусідом та його «п'ятою колоною» в Україні в особі КПУ, ПСПУ та Партії регіонів привели організаторів віча в Сіверськодонецьку до створення Громадського Віча «Один народ — одна Україна!». В найближчих планах нового громадського руху за єдність країни — проведення Віча в Закарпатті та у Криму.

На замовлення Росії

Не засуджене і не покаране зло має властивість повторюватися. Так сталося і з непокараними ініціаторами з’їзду сепаратистів у Сіверськодонецьку у 2004 році, які вирішили повторити сумний досвід 1 березня вже у 2008-му. Ідея повторного сепаратистського збіговиська виникла, як і минулого разу, відразу ж після чергової втрати влади олігархами з «біло-блакитного» табору (і можливости дерибанити держбюджет!). І виникла вона знову не в Україні, а в Москві, яка виділила на цю провокацію $200 тис. якраз напередодні президентських виборів у Росії!

І Сіверськодонецьк, як місце чергової провокації, знову обрано не просто так! Це символ злочинних ідей першого з’їзду сепаратистів! Головний ідеолог нинішнього з’їзду сепаратистів Вадим Колесніченко по-фарисейському заявляє, що «Сєвєродонецьк — це символ захисту Конституції й прав громадян України» (тут і далі переклад з російської наш. — Авт.), а сам з’їзд має «гуманітарний» характер. Проте одразу ж розкриває справжні наміри організаторів з’їзду: «Федералізація — це довгострокова тема»… і прогнозує проведення третього і четвертого з’їздів сепаратистів! І далі несподівано для себе видає таємницю сепаратистів: «В Україні немає мовного й конфесіонального конфліктів. Існує конфлікт особистостей і замовників, тобто тих, хто замовляє українські конфлікти. Ось де закладається міна сповільненої дії під майбутнє України. Ті, що намагаються придушити “інакодумство”, виконують замовлення, спрямоване на знищення України як держави. Вони хочуть перетворити країну на постійно тліючу гарячу точку, яка не матиме перспектив розвитку»… Це називається з хворої голови на здорову. Регіонали свою антидержавну діяльність приписують державницьким силам. А подається це під галас про порушення прав російськомовних громадян України, фальсифікацію історичного минулого країни та про позаблоковий статус нашої держави (хоча той самий Янукович ще у 2003 році у своєму «Стратегічному курсі України» запланував ПДЧ в НАТО для України у 2006-му(!), а вступ до НАТО — у 2008-му!

Фактично делегати з’їзду сепаратистів, виступаючи за статус російської мови як другої державної, а деякі — як-от секретар Донецької міськради Левченко — і єдиної(!) державної, є «п’ятою колоною» Росії в Україні. Бо, за висловлюваннями Людмили Путіної, «кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови, і потрібно утверджувати, відстоювати й розширювати мовні кордони російського світу, а утвердження кордонів російського світу — це й відстоювання, й укріплення національних інтересів Росії»! Тобто «сєвєродонецькі» сепаратисти виступають у ролі агентів впливу чужої держави! З усіма юридичними наслідками, що випливають з цього факту.

Зло має бути покаране! Не допу€стимо Косово в Україні!

Адже давня історична назва Сіверськодонецька — Східний Рубіж! Східний Рубіж Київської (Української) держави проти зовнішніх ворогів!

Крах чи рецесія?

Впливова газета «Файненшл Таймс» пише, що у 1991 році рецесія настала у такій, як нині, ситуації: дуже висока ціна на нафту, ослаблення ринку праці, дефляція на ринку нерухомости і підвищені ставки на кредити.

Різке погіршення можливостей споживачів США відбувається після рекордного зростання споживання протягом 63 кварталів.

Сповільнення зростання економіки і стурбованість споживачів

Споживачі почали відчувати високу вартість енергії, і від цього у них зіпсувався настрій. Для американської економіки, яка щоденно з’їдає 10 мільйонів барелей нафти, подолання межі у $90 (на початку 2008 року і в $100) стало своєрідною несподіванкою і високим податком. Лише на бензин американці витратили у 2007 році на $100 млрд більше, ніж у 2006 році. За оцінкою міністерства енергетики США, нинішньої зими американці в середньому витратили на опалення на 22% більше коштів.

Тим часом ринок праці також сповільнився. Зарплата зростає лише на 1% в рік: це найменше підвищення від весни 2004 року. Нові робочі місця створюються лише в кількох секторах економіки: державній адміністрації, освіті, охороні здоров’я, готельному бізнесі й рекреації. У приблизно 60% секторів економіки робочі місця скорочуються. Особливо це стосується фінансового сектору, промисловости, роздрібної торгівлі і житлового будівництва, де протягом останніх двох років ліквідовано 50 тисяч робочих місць.

Хоча переважна більшість економістів не прогнозує рецесії у США, «Економіст» нагадує, що так само сталося 1929 року, коли Гарвардське економічне товариство запевняло, що «глибока рецесія не є правдоподібною». Те ж саме було у 2001 році, коли опитування економістів показало, що 95% з них не допускали ймовірности рецесії (коли вона вже розпочалася).

«Економіст» вважає, що падіння цін на житло значно сильніше вплине на витрати американських споживачів, ніж паніка на біржі у 2001 році. Приватним господарствам значно важче буде отримати кредити, а їхні витрати зростуть у зв’язку з підвищенням ціни на енергію.

Уже нині спостерігається зниження довіри споживачів, а це незабаром вплине на рівень прибутку й інвестиції фірм. «Інтернешнл Геральд Трибюн» вважає, що наприкінці минулого року довіра американських споживачів була нижчою від рівня 2005 року, коли ураган «Катріна» спустошив побережжя Мексиканської затоки і спричинив значне зростання ціни нафти.

Хвилі кризи

Слабкий долар поліпшив становище експортерів, але не забуваймо, що у Штатах експорт становить лише 12% ВВП і не зможе компенсувати втрат від зниження рівня внутрішнього споживання, яке становить аж 70% ВВП. Керівник Федерального резервного фонду (Fed) Бен Бернанке вважає, що сповільнення уникнути не вдасться, а висока ціна нафти створить інфляційний тиск. Але Fed готовий до втручання в разі потреби, а його керівник прогнозує, що в середині 2008 року економіка повинна почати новий виток зростання.

«Економіст» аналізує, чи вплине американська рецесія на решту світу, і доходить висновку, що європейська і японська економіки можуть постраждати через посилення їхньої валюти: це негативно вплине на експорт.

Найбільші сподівання англійський журнал пов’язує з новими ринками, на яких середній річний приріст становить 7%. Торік економіки, які розвиваються, вже створили половину приросту світового ВВП, тобто більш як утричі порівняно зі США. Можливо, вони на цей раз стануть рятівниками світової економіки і підтримають світову економічну кон’юнктуру.

Немає сумніву, що американська рецесія позбавить їх частини експортного ринку, але нині вони вже менш вразливі до цього чинника. Роль США як глобального економічного локомотива, на думку журналу, залишається значною, але не зростає. З 2000 року частка США у світовому імпорті знизилася з 19 до 14%.

Підвищенням темпів розвитку економіки «нові тигри» завдячують, між іншим, і власному внутрішньому попиту. Китайці та індуси торік більше сприяли глобальному приросту ВВП, ніж американці.

Збільшення значення нових гігантів світової економіки, крім стимуляції зростання, викликає також зміну цінового співвідношення, яке може виявитися несприятливим для розвинутих країн. Зазвичай під час рецесії ціна нафти знижується. Цього разу через неослабний попит з боку нових ринків вона залишається високою. Це робить завдання центральних банків високорозвинутих країн особливо складним, бо економічне сповільнення супроводжуватиметься інфляційним тиском. Долар ще більше слабшатиме через відсутність охочих придбати його серед центральних банків нових ринків. Дедалі менша частина їхніх резервів інвестуватиметься у долар. Інвестори у всьому світі ставлять собі запитання: навіщо утримувати стільки доларових активів, якщо історично ця валюта призвела до втрати значно більшої вартости через розміщення у цій валюті, ніж будь-яка криза на нових ринках?

Козирі Америки

Але не все так однозначно, бо розміщення інвестицій у США і надалі вважається найбезпечнішим і дає великий прибуток у зв’язку з американською технологічною перевагою, яка і далі зміцнюється. Особливо — нині, коли найважливішим чинником розвитку стали знання. Це вони визначають прогрес у провідних галузях: мікроелектроніці, інформатиці, телекомунікації, робототехніці, біотехнології і синтетичних матеріалах. У цьому напрямку США продовжують віддалятися від решти світу. Але така успішна економіка нехтує макроекономічними закономірностями.

Американський успіх призвів до небаченої ситуації: американцям невигідно заощаджувати. Їх виручають інші. Рівень заощаджень в американських сім’ях близький до нуля. Доходи більшости людей знижуються, але це компенсує дешевий імпорт. Промислове виробництво «втікає» за кордон, де дешевше, зате розвиваються послуги.

Одночасно весь світ фінансує розвиток Штатів: як їхній життєвий рівень, так і дуже дорогі інвестиції у розвиток. І це ще один парадокс сучасного світу. Протягом кількох останніх років 40—50% усіх вільних капіталів, тобто $500–700 млрд. щорічно, поглинають Сполучені Штати. Вони дозволяють чужинцям інвестувати і продають їм частину свого майна. Таким чином покривається частина дефіциту товарів, підтримується життєвий рівень, а також фінансуються величезні кошти на дослідження і запровадження нових технологій, що коштує $300–350 млрд щорічно. Вони можуть дозволити собі переносити частину виробництва за кордон. Одночасно на фінансових ринках бракує капіталу для розвитку бідних країн, навіть якщо ці інвестиції не ризиковані. Індія і Бразилія мусять дедалі більше платити за кредити. Провалля між бідними і багатими поглиблюється, не кажучи вже про найбідніших.

Нині, як вважає Лестер Туров, професор Гарварду і радник американського уряду, невблаганно наближається момент, коли США будуть перенасичені інвестиціями. Зроблені вклади стануть менш прибутковими і під впливом будь-якого несподіваного стимулу може розпочатись відтік капіталу. Внаслідок цього впаде вартість долара (вже спостерігаємо), настане значне скорочення імпорту і... крах всієї системи світової торгівлі.

Американська еліта, а передусім керівники міжнародних концернів, вважає, що якось обійдеться. Професор закидає своїм колегам, американським експертам і владі, що вони не наважилися прийняти стратегію «м’якого приземлення». Це було сказано кілька років тому, і відтоді ситуація не змінилась.

Ще одна проблема — найбідніші у світі. По-перше, багаті не хочуть пускати на свої ринки дешеве продовольство з «третього» світу. А це головна експортна можливість цих країн. Багаті воліють доплачувати своїм рільникам $350–400 млрд щорічно. А тим часом переконливий аналіз показує, що призначення цих коштів на адаптацію рільників до нової ситуації може збільшити обіг світової торгівлі більш ніж на півтора більйона доларів. На що потрібні час і політична воля. А часу вже нема.

З іншого боку, середньозаможні і бідні країни не здатні забезпечити гарантії інтелектуальної і фірмової власности, що призводить до втрат сотень мільярдів доларів. Також «бідняки» внутрішньо слабкі: їх нищать диктатури, війни, мафія, всеохопна корупція й епідемії. І — що особливо важливо для інвесторів — там на дуже низькому рівні освіта. Як наслідок — 40–50 найбідніших країн світу не беруть участи у глобалізації, і вся допомога їм марнується.

Витягнути світову економіку можуть тільки спільні зусилля Америки, Європи і Японії. Але два останні суб’єкти втрачають динаміку. Японія вже 17 років не може відродити «друге дихання» після краху своїх банків, колись найбільших у світі. Майже 40 років японська економіка була найдинамічнішою у світі, а з 1990 року стоїть на місці. Там існують проблеми із закриттям неефективних підприємств, борги не списуються — а це суперечить принципам сучасної економіки.

Європа також залишається позаду, бо боїться інфляції, піднімає кредитні ставки і пристосовується до коливань американської біржі.

Отже, сподіватимемося, що США залишаться локомотивом світової економіки, і все обійдеться рецесією. Інакше світові доведеться важко. Якщо плюсами глобалізації користувався здебільшого Захід, то негативні наслідки її можуть відчути всі.

Щоб стати катом - досить крок ступити, щоб сином бути - треба вік іти

Іван ГАЙВОРОН — член НСПУ, закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Народився на Кіровоградщині, на берегах Божої ріки (Південний Буг) у Гайвороні — місті, назву якого взяв собі за псевдонім (справжнє прізвище — Герун). Тут, на півдні України, в краю степової Еллади, як назвав її Євген Маланюк, пройшло дитинство Івана. Звідси, з перехресних трудних і славних шляхів героїчного минулого рідного народу, живить він свою творчість. Нині у здобутку Івана Гайворона вісім поетичних книг, п'ять із яких видані у Видавництві ім. Олени Теліги: «Екліптика духу», «Божа ріка», «Для чого народивсь, живу навіщо», «Із попелу твориться порох», «Обліпиха».

Зараз поет готує до друку книгу «Гардовий шлях». «Гардовий шлях» —козацький шлях, який пролягав рідними полями пана Івана через м. Гайворон — з Поділля до історичного центру наймогутнішої Буго-Гардівської паланки, адміністративного устрою Запорозьких Вольностей, що завжди містився на острові Гарді. На цьому шляху з дитинства формувався і гартувався дух і характер майбутнього поета. Отож все почуте, побачене і пережите особисто автором відтворюється в його творчості з переконливою силою. Цикл «Створений світ», що ввійде до майбутньої книги поета, присвячений Великому Кобзареві. Пропонуємо вам, дорогі читачі, вірші з цього циклу.
Ніна БАЙ



Іван ГАЙВОРОН

ІЗ ЦИКЛУ «СТВОРЕНИЙ СВІТ»


Дорогою на заслання

І гнали їх через степи й рови
В піски, пустелю,
в пащу лютій смерті.
Стогнали хмари, змучені, подерті, —
Летіли блискавиці з-під брови:

Зринай з Дніпра,
нам Богом дане слово,
Ми сплатимо тобі сповна борги.
Гартуйсь, мужній,
моя двожильна мово,
Гаки пізнавши, палі, батоги...

Ні, не єлей. Борні одвічна суть
Штрика прострілом
всеімперські вуха.
Вітри пісками тіло перетруть,
Не перетруть Господню силу духа.

Що думав ще в ту найгострішу мить?
(Біль сторінки життя перегортає).
Перегорнув останню, заболить:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Самодержавцю віри я не йму —
Несу свій хрест тяжкий,
свою недолю.
Борітеся — повалите тюрму!
Борітеся — здолаєте неволю!

Не буду волі в деспота просити,
Нащо та воля, як в кайданах ти!
Щоб стати катом —
досить крок ступити,
Щоб сином бути — треба вік іти.


Вогненний плац

Моїх діянь — ось неминуча карма —
До щему голий випалений степ.
Гадючий чад імперської казарми,
Мов гарнізону невідступний склеп.
Думки летять на волю, в Україну,
Долають непроглядний
царський мур.
Якщо судилось — я отут загину,
А чи згада холодний Петербург —
Мені байдуже. Служники, вельможі,
Я вашу не сприймаю маячню.
Мої думки, для ваших каст ворожі,
Щодень стоять в нескорі на плацу.
По них гудуть імперські чоботища,
Їх топче люта кривда та муштра:
— Тяні носок! —
Зводь підборіддя вище
Во славу блазня-батюшки царя!
Імперські лицедії, людоїди,
На вас ще гнів святий впаде Творця.
Закони ваші — безпросвітні біди,
Їм личили б лиш роги до лиця.
Чи дочекаюсь іншої я днини,
Не зна ні Вашінгтон, ні Карагач.
Чи це моє, чи серце України —
Вогненний плац!


Прозріють все-таки колись

I
Як мало правди, як багато зла,
Бездарність істину бере на кпини.
«І знов мені не привезла
Нічого пошта з України».
Анічогісінького. Сон
Колише спраглу тишу мертву,
А з нею — думи в унісон:
Чи варто принести у жертву
Своє життя, але для кого?
— Для світу, світу молодого,
Не муч себе і не журись, —
Почулося в бурхливім горі.
І дума, ніби човен в морі:
Прозріють все-таки колись!


II
Чи я почув слова пророчі,
Не знаю я, та все ж борюсь,
Про них судити не берусь —
Минають дні, минають ночі.
Мої ліниві землячки,
Гай-гай засланням боязливі,
Ви правдою наскрізь червиві,
Малоросійщини жучки!
Ні, ні, я вам не дорікаю,
Бо хата ваша завжди скраю.
Ви мовчите. Я став на прю,
Сварюся з Богом і караюсь,
І мучуся, але не каюсь,
І Господа за вас молю.


Над першим рукописом невиданої книжки

Циклон порвав дроти.
Мій дух знеструмив.
Циганить вперто вітер за вікном.
Знеструмлені мої пригаслі думи
Так низько нахилились над столом.

Метелик свічки кидає на стелю
Скрадливі тіні, ревно палахтить,
Я оживаю в батьківській оселі,
В собі єднаю порвані дроти.

От і з'єднав, і птаха вогнепера,
Полярні освітивши береги,
Пробуджує замулені джерела
І напуває полум'ям снаги.

Не зрадь себе. Звабливостей багато,
Вони не раз постануть на віку.
Не піддавайсь!
Не залякайсь! Стократно
Болючу душу правдою лікуй!

«Страшно впасти у кайдани
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі!»

Світанням дихав на столі рукопис,
Рвав павутиння наболілих дум.
Минають дні, зникають в темінь роки,
Йому ж потрібний
найчистіший струм.

Крізь чорне клоччя ночі розпрокляте
Світанням долі сходила зоря.
Я заряджавсь, немов акумулятор,
Вогненними словами Кобзаря.


Продажним душам

Ви думаєте: ви тямущі?
Ви істині святій чужі.
Куди претесь, продажні душі,
Із думою про бариші?

Так. Ви претеся до Тараса
В лукавстві грішнім та ганьбі.
Для маскувань (це ж дійсність ваша)
На мить принишкли у журбі,
Ні, не схиляйте голови —
Це ви наш дух четвертували.
«Творці» новітньої держави,
Знов тягнете нас до Москви.

Народ в ярмо — це ваше кредо,
Вінком прикрились, як щитом,
І буцім бути попереду
У боротьбі з новітнім злом.

Вам не пізнать за волю муки.
Все бачиш, Батьку, ізгори.
Зійди, візьми гарапник в руку
І нечестивців охрести.



Балада часу

Взять премії від будь-якої влади —
Така їх завжди безхребетна суть.
Всі нагороди, ніби власні вклади,
Вони і в тих, хто гинув, відберугь.

Подайте їм, подайте Христа ради,
Дивіться: які скривджені вони.
Нема за що? Так дайте їм за зради
Від Ірода, від Юди, Сатани…

«Це ти збагнув, почувши літ зозулю,
Неспинний в Лету часу перебіг.
Боровсь також, мнучи в кишені дулю,
Огненним словом
звершень занеміг».

«Так. Занеміг через тотальні зради,
Не зміг тримати неба небосхил.
Одне зумів: щоб владі не продатись,
На горло власній пісні наступив».

«Таки душив себе? Боявсь розп'яття,
Не зміг нести святої правди Хрест,
Чи не запізно, скинувши ошмаття,
В тобі бунтує приспаний поет?

Ти ж не юнак і не дівча зелене,
Ти пережив мої гіркі роки», —
Шевченко грізно дивиться на мене,
А час в долонях пробива дірки.


Молитва

«Німець каже: «Ви моголи». —
«Моголи! Моголи!»
«Молюсь: Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи...»
Пробуди в них Україну
Єдину на світі.
Запали державні думи
У новім столітті.
Вразуми їх, просвіти їх
І не дай пропасти,
Не дозволь новим катюгам
Темних обікрасти!

Талант, обділений увагою

Портрет вродливої молодої жінки з широко розкритими великими довірливими очима зустрічає у Чернівецькому обласному художньому музеї відвідувачів виставки-спомину «Незгасла зірка на небосхилі», присвяченої 55-річчю з дня народження відомої буковинської художниці Любови Ревуцької.

Під фотопортретом — віршовані рядки:

До мене в дім приходили сади,
Вітри бували, зорі, грози, роси.
Зліталися рясні дощі сюди
І вітер заплітав їм мокрі коси.

Усього чотири поетичні рядки розкривають перед нами величну постать поета, митця. Поет і художник органічно поєдналися в одній людині. За фахом художник-модельєр, Любов Ревуцька, повернувшись після закінчення навчання зі Львова у рідні Чернівці, понад 20 років свого життя наполегливо прокладала свою власну творчу стежину у малярстві й поезії.

Своєрідним епіграфом мистецького вернісажу став символічний вислів: «І біль, і сльози, і любов...» Не маючи можливости сповна реалізуватися за фахом модельєра, художниця наполегливо працює в жанрі графіки, живопису, портрета, книжкової графіки, ілюстратора дитячих книжок. Великий цикл малюнків створено для дитячих передач обласної студії телебачення.

Загалом, за твердженнями художників і мистецтвознавців, вона у різних жанрах створила більш як 500 робіт. Життя перервалося на злеті, в 41 рік, руйнуючи численні творчі задуми. «Ми приходимо на цей світ пошанувати красу і нести людям добро», так глибоко проникливо сказала про роль митця в цьому світі подруга по життю і творчий побратим у мистецтві Любови Ревуцької, член Національної спілки художників України, лауреат численних мистецьких премій Тамара Покотило.

«Люба жила у створеному нею світі мистецтва і не вміла й не хотіла приймати жорсткі правила сучасного світу, в якому потрібно пробивати свою дорогу в мистецтві не так власним талантом, як власними ліктями», — додає давня подруга художниці Ірина Білоус, завідувачка Чернівецького обласного центру з питань культурної спадщини.

Можливо, саме тому за 20 років творчого життя Любов Ревуцька так і не отримала можливости провести свою персональну виставку у приміщенні виставкового залу Спілки художників України в рідному місті, не кажучи вже про інші міста країни.

Лише один раз буковинський поціновувач живопису мав можливість ознайомитися з її роботами, коли після перебування в Будинку творчости художників у селищі Седнів на Чернігівщині, де, об'єднавши зусилля з художницею Валентиною Прокопенко, вона отримала змогу показати свої роботи на виставці у вже згадуваному виставковому залі.

Першу персональну виставку робіт Любови Ревуцької організовано 13 років по тому науковими співробітниками Чернівецького обласного художнього музею, але, на жаль, було вже присвячено першій річниці з дня її смерти.

Віддаючи данину світлій пам'яті митця, одночасно спробуймо зробити наголос на питаннях, які викликала сама виставка. На презентації разом із рідними, друзями і шанувальниками її таланту була присутня велика група провідних буковинських художників, у тому числі й тих, хто має почесні звання заслужених і народних, які щедро лили словесний фіміам, відзначаючи глибину таланту художниці. Тож виникає цілком логічне запитання: чому за життя Любови Ревуцької ці самі колеги по творчому цеху жодного разу не ставили питання про прийняття у члени Спілки художників України? Чому так і не було вирішено питання про проведення бодай однієї її персональної виставки у приміщенні виставкової зали обласного відділення Національної спілки художників України? Звісно, говорити завжди легше, аніж діяти. Чому протягом останніх 13 років наукові співробітники обласного художнього музею, безпосереднім обов'язком яких є вивчення і популяризація творчости передусім буковинських майстрів пензля, не звертали уваги на її постать? Чекали ювілейної дати?

За словами одного з організаторів виставки-спомину, завідувачки відділу образотворчого мистецтва Чернівецького обласного художнього музею Олени Гужви, основу її склали близько 50 робіт художниці, виконаних у різних жанрах, їх здебільшого надано її родиною.

Водночас більшість із численних друзів і знайомих на відкритті вернісажу говорили про те, що велику кількість своїх робіт вона щедро дарувала друзям, а дещо було придбано власниками приватних колекцій. Частина їх, певно, розійшлася по всьому світу, але ж більшість залишилася на Батьківщині. То що завадило організаторам, плануючи заздалегідь проведення ювілейної виставки, звернутися до власників картин з проханням тимчасово надати їх для експонування на виставці? Чіткої відповіді я так і не отримав.

За негарною традицією, наукові співробітники художнього музею ні до виставки Любови Ревуцької, присвяченої річниці з дня її кончини, ні до останньої за часом виставки-спомину на честь 55-річчя з дня її народження так і не провели необхідну роботу з підготовки і надрукування до дня відкриття мистецького вернісажу відповідного каталогу робіт, що мали бути виставлені. То чого ж не вистачило — грошей, а чи бажання? Невже Управління культури ОДА відмовило б у виділенні потрібної суми коштів на цю благородну і милосердну справу? Виходить, не було бажання.

Якщо ж додати, що за 20 років свого існування обласний художній музей не придбав у свої фонди жодної роботи художниці Любови Ревуцької, то виступи під час презентації її персональної виставки представників музею зі словами про глибину і щедрість таланту митця виглядають з їхнього боку радше як фарисейство, а не як щире вшанування її світлої пам'яти.

Він до останньої хвилини жив Україною

47 років вони прожили разом у невеликій двокімнатній хрущовці. Батько — останній командарм УПА Василь Кук — і його єдиний син Юрій. Генерал не дожив до свого 95-річчя лише чотири місяці: 11 січня цього року йому виповнилося б 95. Час «після батька» став для Юрія Кука непростим життєвим випробуванням. Проте він — саме та людина, яка у своєму характері, світогляді є продовженням особистості, котра залишила глибокий слід в історії України, національно-визвольному русі нашого народу.

— Пане Юрію, коли Ви вперше усвідомили себе сином людини, яка, за переконанням історика Володимира В'ятровича, належить до когорти великих діячів XX століття?

— Уперше побачив батька, коли був підлітком, у 14 років. Я зростав у дитбудинку, куди мене прилаштувало КДБ, відібравши у сім'ї. Мені випало народитися 1947 року у селі Підгаєвці. Зважаючи на обставини життя родини, моя поява на світ — диво з див, я міг взагалі не народитися. Батьки жили і боролися в умовах підпілля. Намагаючись уберегти дитину, мене у дворічному віці віддали на виховання бабусі з дідусем. Задля конспірації вигадали, нібито я позашлюбний син батькового брата Івана. Проте всюдисуще око КДБ довідалося правду, тож за спробу приховати сина «ворога народу» мої дід, бабуся, дядьки Іван та Филимон отримали по десять років заслання до Сибіру та повністю відбули термін ув'язнення. Тим часом мене помістили до дитбудинку міста Сталіно (Донецьк), а згодом — міста Жданов (Маріуполь). Мої дитячі спогади — це вокзали, де багато народу і всі кудись біжать. Дитбудинківська атмосфера цілком нагадувала описану Макаренком у «Педагогічній поемі». Це було босяцьке життя: ми, хлопчаки, їздили на виступах трамваїв, клали гвіздочки на залізничні колії, «гостювали» в чужих садках, влітку купалися у морі, що мені подобалося найбільше. Дітей-дитдомівців, і мене зокрема, виховували повністю як російськомовних.

— Ви цікавилися, де батьки і хто вони?

— Розповідали, нібито батько — видатний діяч, загинув десь у Греції. Пригадую, якісь люди хотіли мене всиновити. Але «компетентні органи» не дозволили. Тим часом, як я пізніше дізнався, батька разом з матір'ю кадебісти заарештували у криївці 23 травня 1954 року та помістили до тюрми на вулиці Володимирській у Києві. Його протримали у застінках до 1960 року, і він вже не сподівався вижити.

— 14 років — це перехідний вік. Як відбулася перша зустріч з батьком та як Ви сприйняли ці вражаючі зміни в житті?

— 3 дитбудинку у Жданові мене забрала мати, а далі разом під наглядом кадебіста літаком дісталися до Києва. Тут я вперше потрапив до квартири у Дарниці, в якій живу і зараз. Батько запам'ятався мені низеньким на зріст, у синьому одязі, дуже багато курив (згодом кинув), часто нездужав, бо з тюремних часів мав виразку шлунка. Розмовляв тільки українською мовою, а я — російською. Він потроху почав мене перевчати, навчати кращих, шляхетних звичок, тому що я поводився як «босяк». Спонукав мене вивчати твори Тараса Шевченка. Сам Василь Кук був високоосвіченою і висококультурною людиною. Після 8-го класу я вступив до Київського механічного технікуму на відділення напівпровідникових приладів. Захопився студентськими мандрівками. Батько, помітивши це, організовував та очолював студентські турпоходи. Отже, під керівництвом Василя Кука ми разом з друзями обходили пішки всі визначні місця Криму й Кавказу. Він жив з нами у наметах.

— Тобто батько насправді приділяв Вам неабияку увагу?

— Дуже велику. Прискіпливо стежив, щоб я зростав здоровим, освіченим. Технікум я закінчив із червоним дипломом. Вступив на механіко-математичний факультет Київського університету, а згодом перейшов на факультет кібернетики.

Перед тим, як мав завершити навчання в університеті, керівником КДБ став такий собі Федорчук. Він прагнув переглянути справу батька, щоб винести йому смертний вирок. Тоді Василя Кука звільнили з роботи, а мені чинили всілякі перепони у захисті кандидатської дисертації. Через це я захистився аж 1990 року. А батько після звільнення ледве влаштувався простим співробітником Укрпобутреклами, щоб хоч якось утримувати родину. На щастя, до розстрілу не дійшло.

— Ви зростали у родині «інакомислячих» українців. Якою була родинна атмосфера?

— Мати і батько любили ходити в оперу, на балет, у філармонію, драмтеатр, особливо — відвідувати мистецькі події, що стосувалися української культурної спадщини, наприклад Тараса Шевченка. Час від часу і я бував з батьками там, де панувала українська атмосфера. Мати працювала друкаркою у Будинку технічної пропаганди і лише десять років прожила разом з нами: померла 1972 року від раку молочної залози, похована у Києві. Вона була соратником Василя Кука по життю і боротьбі.

— Відомо, що Василь Кук заповів бути похованим у рідному селі Красне. Водночас ще за життя він відстоював ідею побудови Пантеону Героїв у Києві, де знайшли б останній притулок видатні сини України, що нині покояться на чужих землях. У разі появи Пантеону він мріяв бути упокоєним саме в Києві?

— Це правда.

— Спробуймо ще раз згадати останні роки та останні дні життя Василя Кука.

— Перебував при світлому розумі. Мав чудову пам'ять. Мене дуже турбувало, що він не міг вживати їжу. Допікало безсоння, ще більш відбираючи сили. Категорично відмовлявся лягати до лікарні, традиційно побоюючись лікарської «помилки». Ще 2005 року батька обстежили у військовому госпіталі і виявили у нього... лейкемію. Мені повідомили, що батькові залишилося жити кілька тижнів, порадили поставити його до відома. Але я так і не зважився сказати рідній людині про лікарський вирок.

— Мабуть, на краще.

— Так. Він почав самотужки підтримувати організм загальнозміцнювальними природними засобами. Це і гранати, і буряковий сік, і квітковий пилок, і гінкго. Так тривало два роки. Але в останні дні у нього стрімко знизився тиск. Вочевидь, йому було нелегко, але ніколи не скаржився, ніхто не чув стогону з його вуст. До смерти ставився по-філософському, стверджуючи: якщо людина колись народилася, то колись має і померти. Мене намагався морально підготувати до цього. Але до останньої миті, в неділю о З-й годині ночі, коли я з ним розмовляв, він був увесь «у справах». Зрозуміло: в українських справах. Я вирішив, що про поточні видавничі питання краще поговоримо вдень, подумавши: коли батько переймається громадськими клопотами, то стан його стабілізується. І пішов відпочивати. Підсвідомо мені видавалось, ніби він житиме та й житиме. Прокинувшись уранці, побачив зовсім інше. На рідному обличчі — лише умиротворення. Спробував робити штучне дихання. Лікарі, прибувши на виклик, констатували, що смерть настала 20 хвилин тому. І досі важко сприймаю відсутність батька, а тоді пережив справжній удар долі. Ми прожили разом майже півстоліття. Часто читаю молитву «Отче наш», якої він мене навчив.

— Командарм УПА Василь Кук залишив по собі великий інтелектуальний спадок.

— Батько заповів усі книги і документи передати директорові Центру досліджень Визвольного Руху Володимиру В'ятровичу. Основні заповіти вже виконано.

— Дякуємо за розмову.

Один кіш, одна рада

Об'єднане українське козацтво закликало
всі козацькі організації до консолідації


Об'єднане українське козацтво провело раду козацької старшини, на якій оприлюднило відозву до українських козаків та козацьких організацій України із закликом консолідуватися задля спільної праці на благо держави. В обговоренні взяли участь вісім всеукраїнських та міжнародних козацьких організацій, а також старшини козацьких організацій Росії, Білоруси, Вірменії. Потрібно об'єднатися всім козацьким організаціям, щоб спільно й ефективно служити українському народові, берегти і зміцнювати нашу державу, зазначив на раді гетьман об'єднаного козацтва України, генерал Анатолій Попович.


Під час заходу було проведено два пленарних засідання, на яких очільники козацьких організацій, що входять до об'єднаного козацтва України, та козаки з сусідніх країн обговорили поточні й перспективні питання козацького руху, комплекс заходів для активізації діяльности ОКУ і розширення його формату. Темою дискусії став напрям роботи Козацької ради при Президентові України, також було обговорено проект Закону України «Про українське козацтво».

Конфедеративна структура —Національна спілка «Об'єднане козацтво України» — була створена 14 жовтня 2002 року у Києві. До неї увійшли 6 всеукраїнських та міжнародних козацьких організацій, 19 регіональних та ціла низка громадських об'єднань, щоб захищати національні інтереси України і сприяти розвитку сучасної української нації.

Погляд на події

Зазвичай «Школа ОУН» київських націоналістів працює за наперед складеним планом. Однак останні гострі внутрішні і зовнішні політичні події порушили його. На побажання слухачів керівник «Школи» п. Надія Бугай запросила 7 березня ц. р. Голову ОУН, останнього Президента УНР в екзилі Миколу ПЛАВ’ЮКА для аналізу ним останніх подій у Верховній Раді України і ситуації навколо незалежности Косово.

До розгляду нинішньої парламентської кризи М. Плав’юк зробив цікавий екскурс в історію вітчизняного і зарубіжного парламентаризму. Йшлося передусім про Конституцію гетьмана Пилипа Орлика, в якій визначалося три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний Суд). Конституція Пилипа Орлика була важливою подією в житті тогочасної України. Вона не тільки стала пам’яткою суспільно-політичної думки, а й перетворилася на символ боротьби за створення незалежної Української держави. Конституція Пилипа Орлика діяла з 5 квітня 1710-го до 1714 року на частині території Правобережної України, де зберігався військово-територіальний устрій, тут полкові та сотенні канцелярії мали з неї копії.

Конституція УНР, ухвалена Малою радою 29 квітня 1918 року, не стала чинною, бо через кілька годин після її ухвалення Центральна Рада була розігнана окупантами і припинила своє існування.

Потім було чотири лжедемократичних Конституцій радянської України (1919, 1929, 1937, 1978).

Варто також згадати, що за дорученням ОУН М. Сціборський написав Конституцію Української Держави, яка могла б стати в пригоді й сьогоднішнім політикам. Майбутній соціальний та господарський лад держави Сціборський визначив як націокритичний. Під цим розумілося, що український націоналізм, який в основу свого світогляду кладе поняття нації і визначає її як найвищу цінність, змагатиме до створення «потужної й великої держави, що в стані була кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями… Це конструктивне завдання націоналізм освячує в гаслі: “Держава вище кляс і партій!”»

У тяжкій боротьбі з антиукраїнськими силами ВР ухвалила 28 червня 1996 року Конституцію Незалежної України. Для забезпечення стабільности цієї Конституції у ній передбачалася досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень.

Однак наприкінці другої каденції Л. Кучми В. Медведчук, О. Мороз і П. Симоненко навіяли йому ідею про перехід України від президентсько-парламентської моделі держави до парламентсько-президентської. Горезвісні зміни в Конституції розбалансували гілки влади. Тепер В. Ющенко хоче повернути президентсько-парламентську модель правління.

У нинішніх умовах ні створити, ні прийняти нову Конституцію майже неможливо, треба прийняти тільки закони для нормальної діяльности уряду, закінчив коментар першого питання Микола Плав’юк.

Потім почалася жвава дискусія.

При обговоренні ситуації навколо Косово висловлювались протилежні думки. За сербами — історична справедливість, за косоварами — право на самовизначення. Однак останнє суперечить міжнародному праву про непорушність кордонів. Різнобій у ставленні світової спільноти до косовської проблеми свідчить, що позиція держав зумовлюється їхніми власними інтересами, а не правом.

Слухачі подякували Миколі Плав’юку за цікаву лекцію-бесіду і висловили побажання зустрічатися частіше.

Український історичний календар - Березень

01.03.1829 — Помер Іван ОРЛАЙ, вчений-медик, педагог, освітній діяч, історик та публіцист, вихователь М. В. Гоголя. Почесний член Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії та багатьох наукових товариств. Народився 1771 р. в Закарпатті.

02.03.1882 — Народився український письменник Архип ТЕСЛЕНКО. Помер 28 червня 1911 р.

02.03.1924 — Народилася Анна-Галя ГОРБАЧ, український літературознавець і перекладач (Німеччина).

03.03.1842 — Помер український історик, літературний критик Михайло КАЧЕНОВСЬКИЙ. Народився 17 листопада 1775 р.

04.03.1849 — Буковину було проголошено «коронним краєм Габсбурзької імперії». Поширення на територію краю дії указу про скасування кріпосного права.

04.03.1899 — Помер Василь БІЛОЗЕРСЬКИЙ, громадський та літературний діяч, журналіст. Один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства. У 1861–1862 роках — редактор українського альманаху «Основа», який виходив у Санкт-Петербурзі. Народився у 1825 р.

04.03.1949 — Народився Володимир ІВАСЮК, український поет і композитор. Автор тексту і музики пісень «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» та ін., близько 40 пісень на слова сучасних поетів, що увійшли до збірок «Пісні» (1977, 1983), «Моя пісня» (1988), «Водограй» (1989). Загинув за нез’ясованих обставин 22 травня 1979 р.

04.03.1952 — Загинув у бою з радянськими окупантами український живописець, журналіст, мистецтвознавець Ніл ХАСЕВИЧ. Народився 1905 р.

05.03.1939 — Присвоєно Київському університету ім’я Тараса Шевченка.

05.03.1827 — Народився український поет, байкар, громадський діяч, видавець Леонід ГЛІБОВ. Помер 10 листопада 1893 р.


05.03.1950 — Загинув у бою з радянськими окупантами головний командир УПА Тарас ЧУПРИНКА (Роман ШУХЕВИЧ).

06.03.1964 — Помер Анатолій ПЕТРИЦЬКИЙ, український живописець і художник театру. Оформляв вистави у театрах Києва, Харкова. У творчому доробку — картини: «Парк у Харкові», «Інваліди», портрети Остапа Вишні, П. Тичини, П. Усенка, плакатів, ілюстрацій до книжок і журналів. Народився 12 лютого 1895 р. у Києві.

07.03.1899 — Народився Аркадій ЛЮБЧЕНКО, письменник, один із фундаторів ВАПЛІТЕ. Помер 25 лютого 1945 року в Німеччині в м. Бад-Кіссінгені.

09.03.1814 — Народився Тарас ШЕВЧЕНКО, геніальний український поет, революційний демократ, художник. Помер 10 березня 1861 р. у Петербурзі, перепохований 22 травня 1861 р. на Чернечій горі поблизу Канева.

09.03.1862 — Народився український живописець Микола ПИМОНЕНКО. Помер 26 березня 1912 р.

09.03.1922 — Помер український співак (тенор) і педагог Олександр МИШУГА. Народився 20 червня 1853 р.

11.03.1884 — Народився Порфирій БАТЮК, український композитор, фольклорист, педагог. Автор кантат, романсів, пісень, обробок народних пісень. Помер 19 квітня 1963 р. у Києві.

13.03.1669 — У Глухові було укладено договір між козацькою старшиною та послами московського царя — Глухівські статті, які обмежували козацьку автономію.

14.03.1854 — Народився Володимир ВИСОКОВИЧ, український патологоанатом, бактеріолог та епідеміолог, проф. Київського ун-ту. Організатор експедицій для боротьби з епідеміями холери та чуми в Україні, Росії та Індії. Помер 26 травня 1912 р.

14.03.1874 — У Києві проведено одноденний перепис населення міста.

15.03.1839 — Народився Василь ПОКРОВСЬКИЙ, лікар, терапевт, епідеміолог, активний популяризатор провідних ідей світової фізіології та клінічної медицини в Україні. 1877 р. очолював боротьбу з епідемією тифу в Києві і, заразившись, помер 14 січня 1877 р.

15.03.1924 — Помер Григорій ПАВЛУЦЬКИЙ, український мистецтвознавець. Вивчав історію архітектури і народного декоративного мистецтва в Україні. Народився 1861 р. у Києві.

15.03.1939 — Проголошено Соймом Карпатської України самостійну республіку з президентською формою правління. Державною мовою республіки визнано українську, державним гербом — крайовий герб (тризуб). Гімном — «Ще не вмерла Україна», державним прапором — жовто-синій прапор. Президентом Карпатської України обрано А. Волошина.

16.03.1882 — Народилася українська поетеса і педагог Христина АЛЧЕВСЬКА. Померла 27 жовтня 1931 р.

17.03.1874 — Народився Августин ВОЛОШИН, український політичний і релігійний діяч, Президент Карпатської України. Заарештований НКВС у Празі у травні 1945 р. Помер у грудні 1945 р.


17.03.1919 — Народився Олексій КОЛОМІЄЦЬ, драматург, автор п’єс «Голубі олені» (1973), «Дикий Ангел» (1979), «Санітарний день» (1983).

17.03.І949 — Померла Олександра ЕКСТЕР, українська художниця театру і кіно, педагог. Представник українського авангарду. Народилася 18 січня 1882 р. у м. Бєлосток, тепер Польща.

17.03.1917 — У Києві створено Українську Центральну Раду.

18.03.1904 — Народився Марко ВОРОНИЙ (псевд. Марко АНТІОХ), поет, син М.К.Вороного. Репресований. Помер 18 березня 1941 р.

18.03.1939 — Загинув у бою з угорцями під Буштином Михайло КОЛОДЗІНСЬКИЙ (псевд. КУМ, ГУЗАР), український військовий діяч. Був членом УВО і ОУН, Верховним Комендантом Збройних Сил Карпатської України. Народився 26 липня 1902 р.

19.03.1864 — Народився Василь ЛИПКІВСЬКИЙ. Був одним із ініціаторів українського релігійно-громадського руху за автокефалію на початку 1917 р. 9 травня 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. Був обраний митрополитом УАПЦ на Всеукраїнському Церковному Соборі в жовтні 1921 р. Активно працював для відродження Української національної церкви, за що переслідувався більшовицькою владою. Розстріляний за вироком особливої трійки НКВС СРСР 27 листопада 1937 р.

19.03.1939 — Загинув у боях проти угорських загарбників Зенон КОССАК, український військовий і політичний діяч, провідний член УВО та ОУН. Був одним із організаторів Національної Оборони «Карпатська Січ». Народився 14 квітня 1907 р.


20.03.1774 — Народився Кіндрат ЛОХВИЦЬКИЙ, український археолог. Розкопав фундамент Десятинної церкви у Києві (1824), відкрив руїни Золотих воріт (1832). Помер наприкінці 1830-х рр.

21.03.1874 — Народився Олександр НОСАЛЕВИЧ, український співак (бас). Співав у провідних оперних театрах Європи. Помер 19 січня 1959 р. у Вісбадені (Німеччина).

21.03.1884 — Народився Олексій ШОВКУНЕНКО, український живописець. Серед його творів — портрети М.Рильського, М. Лисенка, С. Ковпака, краєвиди України, Молдавії, Башкирії. Помер 12 березня 1974 р. у Києві.

21.03.1929 — Народився Юрій МУШКЕТИК, прозаїк, драматург, автор романів «Яса», «На брата брат», «Гетьманський скарб».

22.03.1669 — У Корсуні старшинська козацька рада разом з П. Дорошенком ухвалила рішення визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною.

23.03.1894 — Народився Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ, український філолог, філософ, історик філософії. Помер 18 квітня 1977 р. у Гейдельберзі.

23.03.1904 — Народилася Докія ГУМЕННА, письменниця. Померла 4 квітня 1996 р. у США.

24.03.1869 — Народилася Олена КИСІЛЕВСЬКА, письменниця, видавець, громадсько-політична і культурна діячка. Померла 29 березня 1956 р. в Оттаві (Канада).

24.03.1934 — Помер Борис СРЕЗНЄВСЬКИЙ, російський та український метеоролог і кліматолог, академік ВУАН. З 1919 р. — директор Київської метеорологічної обсерваторії. Запропонував схему кліматичного районування України, сконструював низку метеорологічних приладів — термометр-пращу, зливомір. Народився 31 березня 1857 р. у Петербурзі.

25.03.1909 — Народився Юрій БОЙКО-БЛОХІН, літературознавець, критик, публіцист, дійсний член НТШ та Української академії мистецтв, Почесний член НАНУ, професор Українського Вільного Університету (1949—1974).

26.03.1909 — Помер Микола АРКАС, український композитор, громадський діяч, історик. Автор опери «Катерина» за однойменною поемою Т. Шевченка та за власним лібрето, обробок українських народних пісень. Народився 7 січня 1853 р. в Миколаєві.

27.03.1674 — У Переяславі козацька рада проголосила гетьманом всієї України І. Самойловича.

28.03.1704 — Народився Арсеній МОГИЛЯНСЬКИЙ, український церковний діяч, митрополит Київський (1757—1770). Відстоював перед російським урядом права Київської митрополії та інтереси Київської Академії. Помер 19 червня 1770 р.

29.03.1917 — У Києві був заснований Український військовий клуб ім. гетьмана Павла ПОЛУБОТКА.

31.03.1964 — Померла Павлина ЦВІЛИК, українська майстриня художньої кераміки. Виробляла вази, глечики, тарелі, свічники, оздоблюючи рослинним орнаментом, зображеннями тварин на білому тлі зеленими, жовтими й коричневими фарбами. Народилася 22 квітня 1891 р. у Косові, тепер Івано-Франківська обл.

274 роки тому (1734) відбувся перехід запорозьких козаків із Олешківської Січі під протекторат Росії і заснування на р. Підпільна Нової Січі.

99 років тому (1909) у Києві розпочато видання літературно-публіцистичного журналу «Українська хата» (редактори — П. Богацький, М. Шаповал).

84 роки тому (1924) до Києва повернувся з еміграції М. Грушевський. Виїхав за кордон у 1919 р.