Членство в НАТО ототожнюється з економічною стабільністю країни

На запитання нашого кореспондента відповідає аташе з питань оборони Посольства Республіки Болгарія в Україні генерал-майор Калчо Танєв


Калчо Танєв марив небом з дитинства. Аероклуб, навчання у військовому училищі і нарешті призначення на офіцерську посаду — командира ланки в полку винищувальної авіації. За роки служби він устиг політати на МіГах різних модифікацій та навчально-тренувальних «елках». Навіть брав участь у створенні першого корпусу ППО. На початку 80-х закінчив Академію ВПС у колишньому Радянському Союзі, а десять років по тому — Академію Генерального штабу.


— Пане генерале, це правда, що реформи в болгарській армії розпочалися ще за часів Варшавського договору?

— Справді, починаючи десь з 1983 року, в нашій армії почалися серйозні переміни. Зокрема, суттєво зменшилася кількість бойових частин. Проте кардинальне реформування припало на початок дев'яностих років. Першими, хто потрапив під масове скорочення, були політпрацівники.

На той час я тільки-но закінчив Академію Генерального штабу в Москві і повернувся в Болгарію. Спочатку я був заступником начальника штабу ВПС, потім працював в управліннях, які розроблялися під натовські структури: у 2002 році — заступник начальника головного штабу по операціях, пізніше — начальник головного оперативного управління в генштабі. Це був надзвичайно складний період, бо все доводилося починати з нуля. Скажу відверто: важко було усвідомлювати, що ми фактично створювали нову армію.

— А що допомогло подолати застарілі стереотипи?

— Тільки час. Я пригадую, як ми вирішили ознайомитися з реальним станом справ у військах і нам при цьому допомагали іноземні фахівці на чолі з американським генералом Кехенером. Ми побували в частинах, які навіть болгарське військове керівництво не відвідувало: давалася взнаки тотальна утаємниченість часів соціалізму.

Реформування національного війська здійснювалося згідно з програмою «Болгарська армія 2015 року». Оргштатна структура переводилася на натовську: «корпус—бригада—батальйон». Війська були передислоковані відповідно до доктрини «кругової оборони», і розпочався процес модернізації озброєнь. На третьому етапі реформи (2010—2015 роки) мають бути закінчені структурна реформа, скорочення особового складу (до 39 тис.) та переозброєння армії. (Нині чисельність болгарського війська становить 45 тис. — Прим. ред.).

— Які напрями реформування армії вважаються пріоритетними?

— Всю увагу ми зосередили на двох головних аспектах: зміцнення розвідки та модернізація зброї за стандартами НАТО. За сприяння концерну «EADS», Ізраїлю та Росії заплановано модернізувати 20 вертольотів Мі-24 та 16 винищувачів МіГ-29. Зауважу, що й дотепер у нашій армії більшість техніки — радянського виробництва. Ми також закупили шість навчальних літаків «Пілатус» швейцарської розробки, для вертолітників придбали шість американських «Бел-206», 12 французьких «Кугар» для ВПС та 4 «Лантер» для ВМС, а для миротворчих частин — 52 «Хамери». Крім того, ВМС отримав фрегат із Бельгії, а всі військовослужбовці — нове обмундирування.

— Пане генерале, як владі вдалося переконати суспільство в тому, що приєднання до Альянсу є вірним кроком у забезпеченні оборони держави?

— Завдяки вдало організованій інформаційній кампанії ми спромоглися за три-чотири роки отримати 60, а за деякими підрахунками — близько 80 відсотків голосів електорату на підтримку вступу до НАТО. Серед колишніх країн соціалістичного табору, які приєдналися до Альянсу, цей показник був найвищим. Вирішальну роль відіграло те, що політичні сили лівого, правого та центристського спрямувань з самого початку були схильні ототожнювати членство Болгарії в НАТО з економічною стабільністю країни. А ще — як перший крок до вступу в ЄС. Тому немає нічого дивного в тому, що 226 народних депутатів із 240 проголосували за приєднання до НАТО.

— У квітні торік розглядалося питання про розміщення на території Болгарії трьох військових баз США…

— Так, Народними зборами було ухвалене відповідне рішення про ратифікацію цього документа. Представники влади запевняють, що це справді вигідно, адже тисячі моїх співвітчизників отримають роботу. Крім того, американці сплачуватимуть орендну плату. А з часом ці об'єкти перейдуть у власність наших військовиків.

— Чи піднявся у зв'язку зі вступом до НАТО життєвий рівень військовиків?

— Для військовослужбовців, які служать у штабах НАТО і поза межами Болгарії, — так. А щодо ситуації власне у болгарській армії — помилкою було б очікувати, що за один день відбудуться кардинальні зміни. Це процес тривалий.

Загалом рівень грошового забезпечення військовиків прив'язується до середньої заробітної плати по країні. І цей показник щороку коригується у бік збільшення. Але основну частину грошового забезпечення військовослужбовця становлять не усілякі надбавки, як-от в Україні, а доплата за посадовий оклад. Приміром, лейтенант отримує суму, еквівалентну п'ятистам американських доларів.

— А як у болгарській армії вирішується «квартирне питання»?

— Безплатно житло офіцерам не надають. Проте військове відомство компенсує їм кошти, які вони витрачають на його оренду. Причому диференційовано — в різних регіонах це різні суми. А про власну оселю кожен має завчасно подбати сам.

— І однострій болгарські військовики також купують за свої гроші?

— Ні, кожному військовику видають спеціальну книжечку, в якій розписано, що з форми треба брати передусім і скільки на це виділяється коштів. Приміром, для генералів надаються кошти в еквіваленті 300 доларів на рік. У миротворчих місіях форму зазвичай видають безплатно.

— Після скількох років служби у війську офіцер здобуває право на пенсію?

— Переважна більшість — після двадцяти п'яти років служби. Льотчики реактивної авіації — після п'ятнадцяти. Щоправда, невдовзі ці терміни будуть переглядатися у бік збільшення.

— На зустрічі міністрів оборони України та Болгарії Анатолій Гриценко зауважив, що військове співробітництво між нашими країнами останні три роки було на недостатньо високому рівні…

— Справді, для розширення співробітництва є перспективи. Зокрема, у військовій та військово-технічній сферах. Оскільки озброєння болгарської армії майже на сто відсотків — радянського виробництва, воно може ремонтуватися, в тому числі й з адаптацією під стандарти НАТО, на підприємствах оборонно-промислового комплексу України. А ми консультуємо ваших фахівців у сфері оборонного планування, прийнятого в НАТО, організовуємо зустрічі спеціалістів у галузі картографії, інженерних фахівців, представників військових академій.

— Ви брали участь у миротворчих місіях?

— Не довелося. Але як керівник головного оперативного управління я був у службових відрядженнях в Афганістані, Іраку, Косово, Боснії та Герцеговині. Сьогодні там перебуває близько 400 наших військовослужбовців. Зауважу, що військові не обирають місію. Це прерогатива уряду.

— Чи виникали ситуації, коли неправильно прийняте рішення могло коштувати Вашим підлеглим життя?

— Пам'ятаю випадок, який стався під час бою в іракському місті Карбала. На той час я був начальником головного оперативного управління. Мене по тривозі підняли опівночі, і за 15 хвилин, поки ми мчали від мого будинку до командного пункту, я мав прийняти рішення: як болгарському підрозділу реагувати на нічну вилазку бойовиків. І воно було таким: ми мусимо прийняти бій. Того разу наші миротворці з батальйону в складі роти були на позиціях. До того ж, місцевість добре прострілювалася, а тому іракці сподівалися на легку здобич. Але наші бійці протрималися цілий тиждень (!) і повернулися без втрат. Лише на третій день нам з повітря допомогли американці.

— Пане генерале, на Вашу думку, чи є різниця в менталітеті наших громадян?

— Її майже не існує. І болгари, і українці — однаково безкорисливі люди, які живуть за принципом: буде завтра — тоді й подумаємо.

— Цікаво, як Ви проводите вільний час?

— Для мене найкращий відпочинок — піші прогулянки містом разом із дружиною. Адже швидкостей я навідчувався на кілька життів наперед. Люблю читати, особливо історичні романи. Ось, наприклад, зараз на моєму робочому столі — книга із серії «Священні цивілізації».

— Ваша дружина, напевно, вже щось запозичила з «арсеналу» української кухні?

— Український борщ вона навчилася готувати ще в Росії. Але найкращий делікатес для мене — українське сало. Коли до нас в Україну приїздила моя маленька онука (їй усього два роки), у нас навіть був такий собі маленький родинний ритуал: ми сідаємо з нею за стіл, і я дуже тоненькими шматочками — щоб воно аж просвічувалося — ріжу сало. Шматочок — собі, шматочок — онуці… Що й казати — смакота та й годі…