Щоб стати катом - досить крок ступити, щоб сином бути - треба вік іти

Іван ГАЙВОРОН — член НСПУ, закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Народився на Кіровоградщині, на берегах Божої ріки (Південний Буг) у Гайвороні — місті, назву якого взяв собі за псевдонім (справжнє прізвище — Герун). Тут, на півдні України, в краю степової Еллади, як назвав її Євген Маланюк, пройшло дитинство Івана. Звідси, з перехресних трудних і славних шляхів героїчного минулого рідного народу, живить він свою творчість. Нині у здобутку Івана Гайворона вісім поетичних книг, п'ять із яких видані у Видавництві ім. Олени Теліги: «Екліптика духу», «Божа ріка», «Для чого народивсь, живу навіщо», «Із попелу твориться порох», «Обліпиха».

Зараз поет готує до друку книгу «Гардовий шлях». «Гардовий шлях» —козацький шлях, який пролягав рідними полями пана Івана через м. Гайворон — з Поділля до історичного центру наймогутнішої Буго-Гардівської паланки, адміністративного устрою Запорозьких Вольностей, що завжди містився на острові Гарді. На цьому шляху з дитинства формувався і гартувався дух і характер майбутнього поета. Отож все почуте, побачене і пережите особисто автором відтворюється в його творчості з переконливою силою. Цикл «Створений світ», що ввійде до майбутньої книги поета, присвячений Великому Кобзареві. Пропонуємо вам, дорогі читачі, вірші з цього циклу.
Ніна БАЙ



Іван ГАЙВОРОН

ІЗ ЦИКЛУ «СТВОРЕНИЙ СВІТ»


Дорогою на заслання

І гнали їх через степи й рови
В піски, пустелю,
в пащу лютій смерті.
Стогнали хмари, змучені, подерті, —
Летіли блискавиці з-під брови:

Зринай з Дніпра,
нам Богом дане слово,
Ми сплатимо тобі сповна борги.
Гартуйсь, мужній,
моя двожильна мово,
Гаки пізнавши, палі, батоги...

Ні, не єлей. Борні одвічна суть
Штрика прострілом
всеімперські вуха.
Вітри пісками тіло перетруть,
Не перетруть Господню силу духа.

Що думав ще в ту найгострішу мить?
(Біль сторінки життя перегортає).
Перегорнув останню, заболить:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Самодержавцю віри я не йму —
Несу свій хрест тяжкий,
свою недолю.
Борітеся — повалите тюрму!
Борітеся — здолаєте неволю!

Не буду волі в деспота просити,
Нащо та воля, як в кайданах ти!
Щоб стати катом —
досить крок ступити,
Щоб сином бути — треба вік іти.


Вогненний плац

Моїх діянь — ось неминуча карма —
До щему голий випалений степ.
Гадючий чад імперської казарми,
Мов гарнізону невідступний склеп.
Думки летять на волю, в Україну,
Долають непроглядний
царський мур.
Якщо судилось — я отут загину,
А чи згада холодний Петербург —
Мені байдуже. Служники, вельможі,
Я вашу не сприймаю маячню.
Мої думки, для ваших каст ворожі,
Щодень стоять в нескорі на плацу.
По них гудуть імперські чоботища,
Їх топче люта кривда та муштра:
— Тяні носок! —
Зводь підборіддя вище
Во славу блазня-батюшки царя!
Імперські лицедії, людоїди,
На вас ще гнів святий впаде Творця.
Закони ваші — безпросвітні біди,
Їм личили б лиш роги до лиця.
Чи дочекаюсь іншої я днини,
Не зна ні Вашінгтон, ні Карагач.
Чи це моє, чи серце України —
Вогненний плац!


Прозріють все-таки колись

I
Як мало правди, як багато зла,
Бездарність істину бере на кпини.
«І знов мені не привезла
Нічого пошта з України».
Анічогісінького. Сон
Колише спраглу тишу мертву,
А з нею — думи в унісон:
Чи варто принести у жертву
Своє життя, але для кого?
— Для світу, світу молодого,
Не муч себе і не журись, —
Почулося в бурхливім горі.
І дума, ніби човен в морі:
Прозріють все-таки колись!


II
Чи я почув слова пророчі,
Не знаю я, та все ж борюсь,
Про них судити не берусь —
Минають дні, минають ночі.
Мої ліниві землячки,
Гай-гай засланням боязливі,
Ви правдою наскрізь червиві,
Малоросійщини жучки!
Ні, ні, я вам не дорікаю,
Бо хата ваша завжди скраю.
Ви мовчите. Я став на прю,
Сварюся з Богом і караюсь,
І мучуся, але не каюсь,
І Господа за вас молю.


Над першим рукописом невиданої книжки

Циклон порвав дроти.
Мій дух знеструмив.
Циганить вперто вітер за вікном.
Знеструмлені мої пригаслі думи
Так низько нахилились над столом.

Метелик свічки кидає на стелю
Скрадливі тіні, ревно палахтить,
Я оживаю в батьківській оселі,
В собі єднаю порвані дроти.

От і з'єднав, і птаха вогнепера,
Полярні освітивши береги,
Пробуджує замулені джерела
І напуває полум'ям снаги.

Не зрадь себе. Звабливостей багато,
Вони не раз постануть на віку.
Не піддавайсь!
Не залякайсь! Стократно
Болючу душу правдою лікуй!

«Страшно впасти у кайдани
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі!»

Світанням дихав на столі рукопис,
Рвав павутиння наболілих дум.
Минають дні, зникають в темінь роки,
Йому ж потрібний
найчистіший струм.

Крізь чорне клоччя ночі розпрокляте
Світанням долі сходила зоря.
Я заряджавсь, немов акумулятор,
Вогненними словами Кобзаря.


Продажним душам

Ви думаєте: ви тямущі?
Ви істині святій чужі.
Куди претесь, продажні душі,
Із думою про бариші?

Так. Ви претеся до Тараса
В лукавстві грішнім та ганьбі.
Для маскувань (це ж дійсність ваша)
На мить принишкли у журбі,
Ні, не схиляйте голови —
Це ви наш дух четвертували.
«Творці» новітньої держави,
Знов тягнете нас до Москви.

Народ в ярмо — це ваше кредо,
Вінком прикрились, як щитом,
І буцім бути попереду
У боротьбі з новітнім злом.

Вам не пізнать за волю муки.
Все бачиш, Батьку, ізгори.
Зійди, візьми гарапник в руку
І нечестивців охрести.



Балада часу

Взять премії від будь-якої влади —
Така їх завжди безхребетна суть.
Всі нагороди, ніби власні вклади,
Вони і в тих, хто гинув, відберугь.

Подайте їм, подайте Христа ради,
Дивіться: які скривджені вони.
Нема за що? Так дайте їм за зради
Від Ірода, від Юди, Сатани…

«Це ти збагнув, почувши літ зозулю,
Неспинний в Лету часу перебіг.
Боровсь також, мнучи в кишені дулю,
Огненним словом
звершень занеміг».

«Так. Занеміг через тотальні зради,
Не зміг тримати неба небосхил.
Одне зумів: щоб владі не продатись,
На горло власній пісні наступив».

«Таки душив себе? Боявсь розп'яття,
Не зміг нести святої правди Хрест,
Чи не запізно, скинувши ошмаття,
В тобі бунтує приспаний поет?

Ти ж не юнак і не дівча зелене,
Ти пережив мої гіркі роки», —
Шевченко грізно дивиться на мене,
А час в долонях пробива дірки.


Молитва

«Німець каже: «Ви моголи». —
«Моголи! Моголи!»
«Молюсь: Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи...»
Пробуди в них Україну
Єдину на світі.
Запали державні думи
У новім столітті.
Вразуми їх, просвіти їх
І не дай пропасти,
Не дозволь новим катюгам
Темних обікрасти!