Свої серед чужих, чужі серед своїх

Широко розрекламований і організаторами, і опонентами «2-й Всеукраїнський з’їзд депутатів рад усіх рівнів» таки відбувся. Певно, пам’ятаючи про антидержавницькі заклики на першому, чільники й активісти патріотично налаштованих середовищ зорганізували декілька прес-конференцій, де відверто задекларували прагнення докласти максимум зусиль, щоб відцентрові прагнення й настрої організаторів не поширилися серед широкого загалу.



Проте благородні пориви не байдужих до долі Батьківщини наштовхнулись на жорстоку протидію правоохоронців. Багатьох по кілька разів викликали на «профілактичні бесіди». Умовлянням (і навіть погрозами) вимагали відмовитися від запланованих заходів протесту.

Цікаво, що на аналогічний «тиск» скаржилися й організатори з’їзду. Проте, окрім виклику в СБУ (задля формального надання якихось пояснень) сумнозвісного своєю антиукраїнською балаканиною депутата Донецької міськради Левченка, де його попередили лише про неприпустимість відвертого виголошення закликів щодо територіального поділу країни (образи національної гідности українців, як виявляється, ніяких ознак злочину не мають), заяви про «політичні репресії» жодного підтвердження не знайшли.

Дивно було чути про «утиски владою» з вуст Віктора Януковича й запрошеного російського депутата й політика Костянтина Затуліна. Хоч би що там було, та очікуваних ласими на скандали обивателями закликів до сепаратизму й розколу держави з вуст промовців не пролунало.

І не тому, що з ними напередодні попрацювали «компетентні органи». Зміст виголошених промов та прикінцева «Резолюція» засвідчили: організатори з’їзду мали цілком іншу мету, а самі промовці докладали немалих зусиль, щоб відверто й доволі агресивно задекларувати власну незгоду і несприйняття нинішніх процесів національного відродження і демократизації нашого суспільства. Засвідчивши цим, що в Україні, нарешті, серйозно постала проблема можливого зудару двох непримиренних за своєю суттю світоглядних концепцій. Перемога однієї з них надовго (а можливо, й остаточно) вирішить питання подальшої долі українців. Справді, якою Україні бути в майбутньому? На яких засадах будувати нинішнє буття? На Божих заповідях, національних традиціях, загальнолюдських цінностях, а чи на вульгарному й упередженому потрактовуванні терміна «демократія»?

Журналістів, котрі зголосилися «висвітлити подію», вкупі з депутатами Київради від ПР та кількох столичних райрад, двома літаками доправили (звичайно ж, коштом організаторів) до Луганська, а потім автобусами відвезли до сіверськодонецького «Льодового палацу», де й відбулося дійство. Наприкінці не обійшлося й без трагікомічного курйозу. Повертаючись, розігріті алкоголем депутати (а їх було близько тридцяти осіб), не дочекалися майже сотні журналістів, самостійно відбули чартерним рейсом до Києва. Ображена журналістська братія змушена була досить емоційно опротестовувати таку форму зневаги. Йдучи назустріч їхнім справедливим вимогам (і водночас цілковито ігноруючи невдоволення вже захмелілої київської депутатської делегації), керівництво Луганського аеропорту змушене було повернути літак майже з півдороги й надати змогу «випадково забутим» того ж дня повернутися до Києва.

З’їзд відбувся у рекордно стислий термін і в гірших радянських традиціях. Жодних дискусій, запитань із залу і незапланованих виступів. Як і в часи комуністичного тоталітаризму, промовці з високої трибуни нав’язували більш ніж двотисячній слухацькій аудиторії власні (а чи власні насправді?) думки й бачення сучасних загальнодержавних процесів. Присутні в залі були приречені на більш ніж тригодинне вислуховування монологів і завершального «всезагального» схвалення зачитаної Анатолієм Толстоуховим «резолюції».

Звичайно, були тут і кілька екзальтованих бабусь, котрі істеричними голосами спочатку скандували «Р-а-с-с-є-є-я-я!» та «Я-ну-ко-вич!», проте вік дався взнаки, і, втомившись надривати горло, наприкінці геть не поважного (як на мене, звичайно) зібрання (чи то б пак збіговиська) вони вже мирно куняли.

Значний відсоток присутніх виявились звичайнісінькими, звезеними для масовки, заробітчанами, їхнє ставлення до дійства яскраво продемонстрував кинутий у (пробачте за деталі) пісуар чоловічого туалету прапорець ПР, котрий мій колега зафіксував на цифровий фотоапарат. Тож претендувати на роль виразника «народних інтересів» панам організаторам цілком недоречно.

Кілька слів — про саму організацію. З невідомих і незрозумілих причин гардероб не працював, тож присутні добряче попріли, сидячи у верхньому одязі.

Побіжно вже згадувалося, що риторика промовців рясніла стандартними для донезалежних часів кліше та ярликами про «банди ОУН–УПА», «нацистських посіпак», «натовських агресорів» і закликами об’єднатися з «братньою Росією». Проте боляче і якось неприродно було вислуховувати їх з вуст україномовного депутата (до речі, жінки вже пенсійного віку) з Волині. Не менш дивним і неприродним було чути від Дмитра Табачника заклики про потребу захисту «канонічного українського православ’я» від спроб створити «єдину Помісну Українську Церкву». Та й чи йому визначати, з кого творити українцям пантеон національних героїв?

На охорону з’їзду було задіяно близько чотирьохсот міліціонерів і понад сотню дядечок у цивільному з раціями. Охочих потрапити до зали суворо фільтрували молодики геть не атлетичної статури. Дехто виглядав більш ніж комічно в уніформі, яка їм жодним чином не пасувала.

Професіоналізм задіяних в охороні яскраво засвідчив такий факт: попри кількарядовий контроль, до сектору, призначеного для журналістів, «прослизнули» двоє членів ВО «Тризуб» і поширили більше сотні листівок антисепаратистського змісту. Їхня з’ява на тлі монотонного бубоніння Петра Толочка про нинішнє «переписування історії» викликала немалу зацікавленість присутніх. Проте бійки не було. Одного із «диверсантів» виводила з залу захекана від хвилювання керівниця прес-центру з’їзду Олена Рубцова, інший спокійно залишив залу сам.

Попри незначну кількість промовців (їх не набралося й десятка), зміст виступів перегукувався. Кожен з промовців наголошував на потребі надання російській мові статусу державної, скаржились (і навіть закликали видати «Білу книгу») на (не існуючу в дійсності) насильницьку українізацію, чим засвідчили власну відірваність від нинішніх нерадісних реалій. Прогляньте телепередачі, панове, й матимете змогу пересвідчитись, що ваші закиди не мають жодного підтвердження й вагомого аргументу.

Проте були й «оригінальні перли». Чільник Компартії Петро Симоненко, певно, забувши про сповідувану його ідеологічними попередниками «диктатуру пролетаріату», стверджував, що «нинішній помаранчевій диктатурі (?!) не потрібне народовладдя». Харківський міський голова Добкін розповів про «трьох китів», на котрих базується єдність українців і росіян». Ними виявилися спільне минуле, одна мова і одна релігія. Пробачте, пане голово, але ця баєчка нічого спільного з дійсністю не має. Видаючи з себе ображеного і приниженого, Добкін повідомив про існування в Україні «цілого пласту громадян, котрі, попри знання української мови, принципово не бажають нею послуговуватись», викликавши цим гучні овації.

Як і годиться для зібрань такого штибу, прикінцеву доповідь виголошував чільник ПР Віктор Янукович. Для надання його персоні більшої поважности присутнім відрекомендували його як керівника тіньового уряду. Певно, прагнучи здобути собі ім’я «виваженого й ліберального політика», він закликав відмовитися від крайнощів, а нинішні спроби Президента повернути асимільованих і русифікованих українців у природний стан порівняв із спробами русифікувати галичан за радянської окупації. Наперекір очікуванням і заявам протестників, він одразу дистанціювався від спроби «розіграти косовську карту». Партія регіонів, за його словами, прийняла відповідну постанову, в котрій засудила «такі форми перегляду існуючих в Європі кордонів». Тим самим опоненти були позбавлені можливости звинуватити політичне середовище, до якого він приналежний, у спробі «розколоти Україну».

Проте попри прагнення організаторів з’їзду подати себе як самостійних гравців, задіяність «руки з Москви» таки відчувалась. Згадувані вище Затулін і Левченко не полишали один одного ні на хвилину, даючи підстави стверджувати, що виголошені останнім українофобські промови є повторенням почутих у «неофіційній зустрічі» думок.

Варто зрозуміти, що Кремль цікавить цілковите (себто економічне й політичне) узалежнення України. І це не обов’язково має виглядати як чергове «возз’єднання». Нехай Україна тішиться формальною незалежністю. Головне — не дозволити їй бути самостійним гравцем на світовій політичній шахівниці. З’їзд засвідчив наявність в Україні політико-економічних потуг, яким такий ненормальний стан на руку. У залі пролунали заклики до якогось «весняного наступу». Прикро й боляче.