Повстанський командарм з Полісся

Літо 1941 року, Львів… В окупованому нацистами місті щойно прибулий із-за Сяну відомий письменник Улас Самчук зустрів земляка-поліщука, якого згодом описав лаконічними рядками: «Високий і стрункий, із провокативною рудуватою борідкою монастирського послушника, добродій у старому, вилинялому однострої радянського піхотинця, з лапідарно виставленою жовто-синьою опаскою на лівому рукаві. При знайомстві, на превелике моє здивування, виявилося, що то був у власній особі пізніше широко відомий автентичний отаман з Полісся на ім'я Тарас Боровець». На той час мав поліський отаман тридцять три роки життя і досвід діяльности українського підпільника та в'язня сумновідомого польського концтабору Береза Картузька… Він свідомо обрав шлях українського революціонера і йшов ним, нікуди не звертаючи…


Вочевидь, самою долею було йому окреслено той нелегкий шлях. Адже Боровець — не лише тезко Великого Кобзаря, а й має спільну дату народження — 9 березня. Щоправда, Тарас Боровець народився 1908 року в селі Бистричі Костопільської округи колишньої Волинської губернії Російської імперії. Його батько, Дмитро Юліанович, мав лише три десятини землі і… дев'ятеро дітей. Тож «хліба з бідою вистачало до Коляд, — згадував у своїх мемуарах Т. Бульба-Боровець, — від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі»…

Змалечку хлопчина ріс бойовитим, умів постояти за себе. Тож і прозвали його Тарасом Бульбою. Спочатку сердився, але коли прочитав повість Гоголя, почав пишатися прізвиськом. Саме воно й стало його псевдонімом у часи підпілля і партизанської боротьби…

На раннє його дитинство припали буремні часи, часи воєнного лихоліття, хоча й не залишили пам'ятного сліду у дитячій психіці. «Велика (Перша. — М.Ч.) світова війна та революція (українська. — М.Ч.), — згадував пізніше Боровець, — пронеслися через поліські багна та ліси. …Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму. Зате ж тепер, по великій війні, наступають великі зміни. Наше село над новим кордоном (радянсько-польським. — М.Ч.) припало полякам, а не Росії…»

Чужа влада, чужа віра, чужа мова, чужа школа, чужі пани та погоничі на роботі, в поліських гранітних кар'єрах. Сюди працювати чотирнадцятилітнього підлітка погнали злидні, бо «вдома не було що їсти»…

Соціальна і національна несправедливість змушувала до роздумів і політичного вибору: «Все всюди чуже і непривітне», все, що зневажає мене, мій народ, нищить мою мову, мою віру, мою націю. Це була нова польська держава на нашій землі. А за п'ять кілометрів — кордон. За тим кордоном була якась нова Росія. Також на нашій землі. Без царя, без панів, без попів. Казали, що там все для народу». Навіть освіта… Ці чутки вносили сум'яття в душу допитливого хлопчини, котрий прагнув вчитися. Але «як» і «де»? Польський державний вчитель радий допомогти. Влаштує вчитися навіть за державний кошт. А потім… Потім він повинен буде перехреститися з православного на католика, «щоб згодом з українця стати поляком»…

Радо допоможе і старий російський батюшка, який залишився в селі ще з дореволюційних часів. Він обіцяє навчання в духовній академії за кошт консисторії. Але Тарас має поклястися на Євангелії, що коли вивчиться на дяка чи священика, ніколи не буде ні поляком, ні українцем, а тільки «русскім»…

Ще більше сум'яття в душу юнака вносили і цікаві для нього люди, яких він зустрів на дні гранітного кар'єру. Вони не були схожі ні на польського вчителя, ні на непросипного п'янюгу — царського батюшку. Були то матрос і колишній вояк петлюрівської армії. Обидва дружно боролися проти злочинів польської влади, але поза конторою були непримиренні вороги.

Матрос був комуністом, проповідував всесвітню революцію і світову Країну Рад, у якій життя трудового люду буде, мов у раю… Про це розповідалося і у безлічі пропагандистської літератури, котру матросові контрабандою поставляли з радянського боку.

Колишній вояк-петлюрівець не мав такої кількости агітаційної літератури. І лише силою внутрішнього переконання доводив свою правоту в тому, що тільки в самостійній Україні можлива «своя правда і воля»…

Кого слухати, кому вірити? По-своєму мали рацію і самостійник, і матрос… Але поступово саме життя і оточення навчало хлопця розуміти добро і зло — «що наше, а що чуже, де є правда, де брехня»… А подолати духовне роздвоєння Тарасові допомогла одна старенька, зачитана ледь не до дірок книжка, отримана в подарунок від колишнього петлюрівця. Вона перевернула всю душу юнака, змивши з юної свідомости все ідеологічне шумовиння, навіяне комуністичною літературою матроса. Був то Шевченків «Кобзар»…

Вплинула на ідейне прозріння Боровця і близькість кордону, через який постійно йшли і йшли втікачі з радянського «раю». Вони розповідали неймовірні речі про те, «как хорошо в странє Совєтской жіть»… Про насильницьку колективізацію і «розкуркулення», про те, що мільйони українців голодують і вмирають, мов мухи, по всій Україні… В цьому Боровець зміг переконатися на власні очі, нелегально буваючи в радянській Україні. Але то було дещо пізніше… А в 1930 році він змушений відбувати військову повинність у польській армії. Військову справу він любив і мріяв навіть стати офіцером. Для того треба було скласти іспити екстерном. Одначе Боровця, як неблагонадійного, не допустили навіть до курсу молодших старшин. Скориставшись своїм правом сина-утримувача стареньких батьків, залишив армію, вважаючи службу рядовим у ній за приниження…

Повернувшись з армії, Боровець одружився з донькою чеського колоніста Анною Опоченською, яка на все життя стала вірним другом, надійним помічником чоловіка у всіх його громадських справах і підпільній роботі, вивчила українську мову і українські звичаї…

Не маючи змоги продовжувати навчання через скрутне матеріальне становище сім'ї, Боровець наполегливо займався самоосвітою — багато читав, оволодівав різними спеціальностями, не соромлячись жодної з них. Наполеглива праця дала йому певні статки, які він досить часто використовував для своєї підпільної діяльности.

Вирішальну роль у залученні Т. Боровця до української справи відіграв сотник В. Раєвський, який 1932 року познайомив його з полковником колишньої Армії УНР І. Литвиненком. Полковник Литвиненко входив до складу розвідвідділу військового штабу, створеного колишнім керівництвом Армії УНР у 1926 р. Його завданням було підтримувати нелегальні зв'язки з населенням України, організовувати невеликі таємні осередки, які у потрібний час розпочали б повстанські акції в підрадянській Україні.

Розгледівши в Боровці організаторський хист, Литвиненко залучив його до виконання своїх завдань. Кілька разів за дорученням полковника Тарас нелегально проникав на територію радянської України, де бачив організований Голодомор проти українців. Свої враження від побаченого Боровець описав у праці «Людоїди», яку опублікував під псевдонімом Ристриченко.

Варто зауважити, що Бульба-Боровець мав талант публіциста, про що свідчать його публікації в українській пресі під Польщею. Приміром, після арешту Тараса влітку 1934 року одним із «злочинів», інкримінованих йому, була і книжка антипольського спрямування «Пан депутат у Сеймі», що висміювала польську парламентську «демократичну» систему.

За порадою полковника Литвиненка і за сприяння сотника Раєвського Бульба-Боровець створив і очолив невелику підпільну організацію «Українське національне відродження» (УНВ), яке, за твердженням отамана, стояло на платформі діяльности Уряду УНР в екзилі. Однак сучасні українські історики стверджують, що жодних документів про діяльність УНВ в архівах польської поліції не виявлено, тим самим висловлюючи припущення, що головним завданням УНВ була не пропаганда чи агітація серед поліщуків, а виконання завдань розвідувального плану.

Натомість у донесеннях польської поліції вказувалося на приналежність Т. Боровця до ОУН. Зокрема, зазначалося, що в його рідному селі Бистричах діяв гурток ОУН з п'яти осіб. Цей гурток 1 травня 1933 р. вивісив прапор з підписом «УВО». Той самий документ стверджував, що організував його Т. Боровець, котрий, як організатор ОУН, є дуже небезпечним.

Тому Боровець був арештований після вбивства українськими націоналістами у червні 1934 р. керівника МВС Польщі Перацького. Саме за приналежність до ОУН та за книгу «Пан депутат у Сеймі» й отримав Тарас три роки ув'язнення у концтаборі Береза Картузька.

Весною 1935 р. за зразкову поведінку Боровця достроково звільняють з ув'язнення. Після звільнення він відкриває власне підприємство з обробки чорного граніту. Однак поліція не залишає його у спокої і, врешті-решт, взимку 1937 р. Боровцю забороняють жити у прикордонній зоні і наказують переїхати вглиб Польщі. Німецько-польська війна 1939 р. застає його у Варшаві. Деякий час він працює в Українському допомоговому комітеті, але потім звідти йде.

У червні 1940 р. на нараді вищих військовиків-урядовців УНР обговорено план організації Української повстанської армії, головнокомандувачем якої призначено Бульбу-Боровця. Першого серпня 1941 року Т. Боровець разом із зв'язковою Т. Кульчинською перепливають Буг. Зв'язкова гине від радянських куль, а отаманові вдалося прорватися.

Восени 1940 р. Боровець закладає «Поліську Січ» — як основу майбутньої повстанської армії.

«Поліська Січ» готує повстання проти більшовицької влади, яке спалахнуло у червні 1941 року після початку німецько-радянської війни, ведучи боротьбу проти регулярних червоних військ. Згодом під її контролем перебуває чимала територія українського Полісся, відома під назвою «Олевська республіка».

Українська повстанська армія «Поліська Січ» має достатньо людей і зброї. Не вистачає кадрів військових старшин. Кадри дає ОУН з-під стяга А. Мельника. Домовлености про це було досягнуто між отаманом Бульбою-Боровцем та проводом ОУН влітку 1941 року у Львові. Саме тоді і познайомився Улас Самчук із Тарасом Бульбою-Боровцем.

Співпраця ОУН і УПА (Б-Б) міцніє і набирає сил. Старшинські кадри з ОУН постійно поповнюють загони Боровця. При його штабі знаходяться постійні представники А. Баранівський і Шморгун. До речі, один із майбутніх редакторів «Українського Слова», а потім і голова ПУН О. Штуль-Жданович служить ад'ютантом Бульби-Боровця і разом з ним після арешту в 1943 році опиняється в концтаборі Заксенхаузен.

Силу загонів УПА (Б-Б) на Поліссі відчували і німці, і радянські партизани. І кожен з них прагнув якщо не заманити їх на свій бік, то хоча б досягти нейтралітету з ними. Переговори з Бульбою ведуть і німці, і більшовики, але залишаються ні з чим. Українська армія твердо стоїть на своєму: «Визнати українському народові його державну незалежність». На що ні нацисти, ні більшовики не могли погодитися.

На Волині й Поліссі тим часом міцніла найрадикальніша тоді сила — ОУН (революційна). Її керівництво вимагало підпорядкування собі загонів Бульби-Боровця і обіцяло навіть отаманові посаду головнокомандувача УПА. Однак він на те не погоджувався, оскільки, мовляв, виступає від імени державного органу — уряду УНР на вигнанні, а ОУН(р) — лише одна з політичних партій. Натомість Тарас Бульба пропонував створити спільний штаб для координації дій загонів національно-державницьких сил в одній УПА.

Оскільки ОУН(р) самовільно перебрала назву УПА для своїх загонів, Бульба-Боровець перейменовує своє військо в Українську Народно-Революційну Армію. Загони її майже всі практично силою були роззброєні загонами ОУН(р) і приєднані до бандерівської УПА влітку 1943 року. А незабаром штаб отамана раптово оточили переважаючі сили УПА(б). Самому Бульбі-Боровцю з невеликим загоном вдалося вирватися з оточення, а ось його дружина Анна потрапила в полон бандерівців і після тривалих тортур загинула.

Розчарований невиправданим братовбивством отаман пішов на переговори з німцями, під час яких і був вивезений до концтабору.

По закінченні Другої світової війни Т. Бульба-Боровець жив на еміграції, не полишаючи громадських справ. Організував Українську Національну Гвардію, видавав часопис «Меч і Воля», написав спогади «Армія без держави», що вийшли друком 1981 року і є цінним набутком української воєнної мемуаристики.