Він до останньої хвилини жив Україною

47 років вони прожили разом у невеликій двокімнатній хрущовці. Батько — останній командарм УПА Василь Кук — і його єдиний син Юрій. Генерал не дожив до свого 95-річчя лише чотири місяці: 11 січня цього року йому виповнилося б 95. Час «після батька» став для Юрія Кука непростим життєвим випробуванням. Проте він — саме та людина, яка у своєму характері, світогляді є продовженням особистості, котра залишила глибокий слід в історії України, національно-визвольному русі нашого народу.

— Пане Юрію, коли Ви вперше усвідомили себе сином людини, яка, за переконанням історика Володимира В'ятровича, належить до когорти великих діячів XX століття?

— Уперше побачив батька, коли був підлітком, у 14 років. Я зростав у дитбудинку, куди мене прилаштувало КДБ, відібравши у сім'ї. Мені випало народитися 1947 року у селі Підгаєвці. Зважаючи на обставини життя родини, моя поява на світ — диво з див, я міг взагалі не народитися. Батьки жили і боролися в умовах підпілля. Намагаючись уберегти дитину, мене у дворічному віці віддали на виховання бабусі з дідусем. Задля конспірації вигадали, нібито я позашлюбний син батькового брата Івана. Проте всюдисуще око КДБ довідалося правду, тож за спробу приховати сина «ворога народу» мої дід, бабуся, дядьки Іван та Филимон отримали по десять років заслання до Сибіру та повністю відбули термін ув'язнення. Тим часом мене помістили до дитбудинку міста Сталіно (Донецьк), а згодом — міста Жданов (Маріуполь). Мої дитячі спогади — це вокзали, де багато народу і всі кудись біжать. Дитбудинківська атмосфера цілком нагадувала описану Макаренком у «Педагогічній поемі». Це було босяцьке життя: ми, хлопчаки, їздили на виступах трамваїв, клали гвіздочки на залізничні колії, «гостювали» в чужих садках, влітку купалися у морі, що мені подобалося найбільше. Дітей-дитдомівців, і мене зокрема, виховували повністю як російськомовних.

— Ви цікавилися, де батьки і хто вони?

— Розповідали, нібито батько — видатний діяч, загинув десь у Греції. Пригадую, якісь люди хотіли мене всиновити. Але «компетентні органи» не дозволили. Тим часом, як я пізніше дізнався, батька разом з матір'ю кадебісти заарештували у криївці 23 травня 1954 року та помістили до тюрми на вулиці Володимирській у Києві. Його протримали у застінках до 1960 року, і він вже не сподівався вижити.

— 14 років — це перехідний вік. Як відбулася перша зустріч з батьком та як Ви сприйняли ці вражаючі зміни в житті?

— 3 дитбудинку у Жданові мене забрала мати, а далі разом під наглядом кадебіста літаком дісталися до Києва. Тут я вперше потрапив до квартири у Дарниці, в якій живу і зараз. Батько запам'ятався мені низеньким на зріст, у синьому одязі, дуже багато курив (згодом кинув), часто нездужав, бо з тюремних часів мав виразку шлунка. Розмовляв тільки українською мовою, а я — російською. Він потроху почав мене перевчати, навчати кращих, шляхетних звичок, тому що я поводився як «босяк». Спонукав мене вивчати твори Тараса Шевченка. Сам Василь Кук був високоосвіченою і висококультурною людиною. Після 8-го класу я вступив до Київського механічного технікуму на відділення напівпровідникових приладів. Захопився студентськими мандрівками. Батько, помітивши це, організовував та очолював студентські турпоходи. Отже, під керівництвом Василя Кука ми разом з друзями обходили пішки всі визначні місця Криму й Кавказу. Він жив з нами у наметах.

— Тобто батько насправді приділяв Вам неабияку увагу?

— Дуже велику. Прискіпливо стежив, щоб я зростав здоровим, освіченим. Технікум я закінчив із червоним дипломом. Вступив на механіко-математичний факультет Київського університету, а згодом перейшов на факультет кібернетики.

Перед тим, як мав завершити навчання в університеті, керівником КДБ став такий собі Федорчук. Він прагнув переглянути справу батька, щоб винести йому смертний вирок. Тоді Василя Кука звільнили з роботи, а мені чинили всілякі перепони у захисті кандидатської дисертації. Через це я захистився аж 1990 року. А батько після звільнення ледве влаштувався простим співробітником Укрпобутреклами, щоб хоч якось утримувати родину. На щастя, до розстрілу не дійшло.

— Ви зростали у родині «інакомислячих» українців. Якою була родинна атмосфера?

— Мати і батько любили ходити в оперу, на балет, у філармонію, драмтеатр, особливо — відвідувати мистецькі події, що стосувалися української культурної спадщини, наприклад Тараса Шевченка. Час від часу і я бував з батьками там, де панувала українська атмосфера. Мати працювала друкаркою у Будинку технічної пропаганди і лише десять років прожила разом з нами: померла 1972 року від раку молочної залози, похована у Києві. Вона була соратником Василя Кука по життю і боротьбі.

— Відомо, що Василь Кук заповів бути похованим у рідному селі Красне. Водночас ще за життя він відстоював ідею побудови Пантеону Героїв у Києві, де знайшли б останній притулок видатні сини України, що нині покояться на чужих землях. У разі появи Пантеону він мріяв бути упокоєним саме в Києві?

— Це правда.

— Спробуймо ще раз згадати останні роки та останні дні життя Василя Кука.

— Перебував при світлому розумі. Мав чудову пам'ять. Мене дуже турбувало, що він не міг вживати їжу. Допікало безсоння, ще більш відбираючи сили. Категорично відмовлявся лягати до лікарні, традиційно побоюючись лікарської «помилки». Ще 2005 року батька обстежили у військовому госпіталі і виявили у нього... лейкемію. Мені повідомили, що батькові залишилося жити кілька тижнів, порадили поставити його до відома. Але я так і не зважився сказати рідній людині про лікарський вирок.

— Мабуть, на краще.

— Так. Він почав самотужки підтримувати організм загальнозміцнювальними природними засобами. Це і гранати, і буряковий сік, і квітковий пилок, і гінкго. Так тривало два роки. Але в останні дні у нього стрімко знизився тиск. Вочевидь, йому було нелегко, але ніколи не скаржився, ніхто не чув стогону з його вуст. До смерти ставився по-філософському, стверджуючи: якщо людина колись народилася, то колись має і померти. Мене намагався морально підготувати до цього. Але до останньої миті, в неділю о З-й годині ночі, коли я з ним розмовляв, він був увесь «у справах». Зрозуміло: в українських справах. Я вирішив, що про поточні видавничі питання краще поговоримо вдень, подумавши: коли батько переймається громадськими клопотами, то стан його стабілізується. І пішов відпочивати. Підсвідомо мені видавалось, ніби він житиме та й житиме. Прокинувшись уранці, побачив зовсім інше. На рідному обличчі — лише умиротворення. Спробував робити штучне дихання. Лікарі, прибувши на виклик, констатували, що смерть настала 20 хвилин тому. І досі важко сприймаю відсутність батька, а тоді пережив справжній удар долі. Ми прожили разом майже півстоліття. Часто читаю молитву «Отче наш», якої він мене навчив.

— Командарм УПА Василь Кук залишив по собі великий інтелектуальний спадок.

— Батько заповів усі книги і документи передати директорові Центру досліджень Визвольного Руху Володимиру В'ятровичу. Основні заповіти вже виконано.

— Дякуємо за розмову.