Українофобія - це не політика, а зрада свого народу

Натхненника «Сєвєродонецька-2» Вадима Колесніченка, відвертого ідеолога «п’ятої колони» і сучасного русифікатора України (хизується, що подав понад два десятки законопроектів до Верховної Ради на захист і поширення російської мови в Україні), потягнуло до ще однієї болючої теми — заперечення, точніше — фальсифікації, подій, пов’язаних із Голодомором 1932–1933 років в Україні.


Народного депутата В. Колесніченка злить, що, зрештою, демократична коаліція у Верховній Раді разом із Президентом України спрямовує зусилля на консолідацію українського суспільства, одним із напрямів якої є відновлення історичної пам’яти, зокрема правди про події початку тридцятих років минулого століття. У «Відкритому листі» до Президента України В. А. Ющенка (Голос України. — 2008. — 29 січня) цей парламентарій звинувачує главу держави у фальсифікації подій того часу, перебільшенні чисельности загиблих від голоду та етнічних українців, безцеремонно заявляючи: «Ваша, як глави держави, оцінка трагедії Голодомору 1932–1933 років необґрунтована». Приїхали. Десятки країн визнали штучно створений московським комуністичним центром Голодомор в Україні геноцидом проти українців, а Колесніченко (представник коаліції Партії регіонів та комуністів, котра не голосувала у Верховній Раді за законодавче визнання Голодомору як геноциду проти українського народу) заявляє, що правда про ці злочини є нічим іншим, як пошуком «ворога», і ніби «з цього починався фашизм у Німеччині».

Від себе додамо, що демократизм і людяність В. Ющенка інколи заохочують антиукраїнські елементи на деструктивні дії та ось такі цинічні висловлювання. Тут не зайве і «власть употребить», як цього вимагають інтереси нашої держави.

Чому стріли цього нардепа спрямовані проти Президента України? — А тому, що Віктор Андрійович порушив одну із маловідомих, заборонених комуністами чорних сторінок нашої історії — визнання правди про Голодомор з метою «реалізації державної політики у сфері відновлення і збереження національної пам’яти Українського народу» та «сприяння консолідації й розвитку української нації, її історичної свідомости» (ст. 3 Закону про Голодомор 1932–1933 років в Україні).

Ми, автори цього листа, дивом вижили у тій страшній трагедії, тому від свого імени й померлих від голоду рідних та односельців схвалюємо діяльність Президента України, спрямовану на реалізацію цього Закону. Голод більшовиками був створений штучно, як покарання українців за їхнє прагнення бути господарями своєї землі, за опір селянства суцільній колективізації.

Наше село, засноване козаками легендарного кошового Запорозької Січі Івана Сірка, не сприйняло, як і більшість селян України, колгоспного експерименту. Влада жорстоко розправилася з непокірними: землі відібрала й утворила на них радгосп і колгосп, вичистила під мітлу весь харч, а знаряддя селянської праці реквізувала. Приречені селяни змушені були йти до колгоспу, але тут їх спіткала безвихідь.

Президент України, називаючи Голодомор в Україні геноцидом щодо українського народу, наводить дані переписів населення, згідно з якими українців мало б бути принаймні 81 мільйон, а фактично їх лише понад 40. «За п’ятдесят років єдина нація, котра удвічі скоротилася, — говорив В. Ющенко, — це українці». Колесніченко ж начебто зі знанням справи зверхньо заявляє: «Українців за все історичне існування ніколи не було 81 мільйон», звинувачуючи у цьому і «бездарних», і «безсовісних» істориків, які ніби підсунули главі держави фантастичні дані.

Автор не може не знати, що у світовій (а не прокомуністичній) літературі чисельність українців на нашій планеті подавалася від 80 до 100 і більше мільйонів. Голодомори, примусова асиміляція, русифікація, репресії, депортації тощо не лише зменшили чисельність українців, а й змушували їх змінювати свої прізвища або розчинитися у світовому просторі безбатченками. Може, нагадати «високоосвіченому» юристові-нардепу, де поділися українці Кубані, Сибіру, Зеленого Клину? Чому останній перепис населення Росії засвідчив, що українців у цій країні стало трохи більше двох мільйонів? А де решта десятки мільйонів? Вони змушені змінювати національність, навіть свої прізвища, щоб «как бы хуже не было!». Українцем тут бути незручно.

І ще. Щоб підкріпити свої недолугі аргументації, автор в ультимативній формі вважає свій лист до Президента «не лише застереженням, а й депутатським зверненням щодо неприпустимости викривлення історії». Для переконливости своєї позиції В. Колесніченко посилається на зарубіжних авторитетів (українських для нього не існує, усі вони вражені, за його словами, меншовартістю), залякуючи, наприклад, застереженням Р. Гамзатова: «Хто в минуле стріляє з пістолета, майбутнє в того вистрелить з гармати». Це уже явна солідарність депутата Українського парламенту з відповідними заявами на ці теми російських урядовців.

Насамкінець зазначимо, що кожен абзац чи рядок листа нардепа пронизані зневагою до дій Президента, образливими епітетами, навіть приписуванням В. Ющенкові термінів, які йому не належать, а дісталися нам від минулого імперського панування, — на кшталт нібито створення В. Ющенком чергового міфу про «приниженість» і «комплекс неповноцінности у власних громадян» тощо.

Так, справді, геноцид, голодомор, репресії щодо української інтелігенції та провідників нації, які здійснював тоталітарний режим, сформували у нашого народу такий потрібний для поневолювачів елемент свідомости, як комплекс меншовартости. Замість людських почуттів добра і злагоди українським суспільством за часів Й. Сталіна оволодів страх як один із чинників неповноцінности. В. А. Ющенко говорив: «Окрім величезних трагедій людських, Голод 1932–1933 років, як на мене, приніс ще одне велике горе — Страх. Страх, який живе до сьогоднішнього дня» (Сільські вісті. — 2007. — 6 листоп.). Отже, Президент проводить політику, спрямовану на подолання цього принизливого спадку, щоб ним не маніпулювали колесніченки.

Страх передається з покоління в покоління, вивітрює у людей гідність, пам’ять, потяг до національної культури й рідної мови... Подолання цього явища у нашій свідомості — надзавдання сьогодення, яке має бути вирішене!

Автор листа до Президента виступає не лише як обізнаний суддя в оцінці Голодомору, а й з відвертими погрозами за політику «агресивної українізації, переписування історії», яку вже, на його думку, проводили діячі УНР, «і — як результат — понад 70 років без власної державности». Колесніченкові і його прихильникам вигідно, щоб українці, позбавлені за колоніального минулого права сповна послуговуватися рідною мовою (понад 400 заборон імперською владою української мови), власної історії (їм нав’язували історію Росії), і надалі перебували у полоні свідомости «радянської людини», якою легко маніпулювати, залякуючи «бандерівщиною» чи «НАТО». І не «агресивна українізація» сьогодні відбувається, а навпаки — майже тотальна русифікація Сходу і Півдня України, добре спланована й підтримувана в країні ззовні та зсередини. Це уже не квола українізація, а деукраїнізація. А натякати на можливу наступну бездержавність, як це звучить у зверненні нардепа, — то вже явний кримінал.

До речі, автор законопроектів про подальшу русифікацію України сам собі суперечить. Вимагаючи надання російській мові статусу другої державної, Колесніченко у згаданому листі схвально відгукується про Тлумачний словник А. Івченка, у якому позитивно оцінюється держава, населення котрої розмовляє «однією мовою». Тут ми на боці автора: в Україні має бути конституційна норма — єдина державна українська мова!

Наостанок — про політичну культуру парламентарія. Терміни, вживані у листі, не відповідають статусу державного діяча. Як у парламенті чи на публічних диспутах — депутатами на суспільство вихлюпується брутальна базарна (якщо не гірше) лексика, не властива українським традиціям і звичаям. Не кажучи вже про етику і взаємовідносини державних діячів і субординацію між ними. Не уникнув цього і В. Колесніченко.