Від міфів - до національної ідеї

Протягом 2006–2007 років, завдяки програмам «Свобода» і «Свобода слова» на телевізійних каналах «1+1» та «Інтер», телеглядачі України не раз мали можливість познайомитися з російськими політичними діячами, в тому числі з відвертими українофобами В. Жиріновським, В. Затуліним, Д. Рогозіним, С. Марковим, О. Дугіним та іншими.

Причина патологічної українофобії багатьох російських політиків має глибокі історичні корені, які сягають ледь не часів Андрія Боголюбського. Величне сяйво золотих київських куполів притягало до себе удільних князьків та надихало численних релігійних і світських адептів «єдіной і нєдєлімой» на історичні міфи і фальсифікацію історії.

Метою такої діяльности було і залишається намагання переконати себе і світ у власній слов’янській «пєрвородності» і в праві одноосібно претендувати на історію та спадок Київської Руси...


Ідеологічним підґрунтям імперської Росії став міф про Москву як «Третій Рим». Авторами цього міфу були церковники, які втекли до Москви із захопленого турками в 1454 році Константинополя. Ця ідеологія віками освячувала військову експансію Москви на землі Київської Руси, які сприймалися (і сприймаються зараз) як династична спадщина московських правителів. Протягом віків створено безліч примітивних міфів для виправдання цієї експансії: Україна — окраїна (Росії); «великий русский народ — народ-богоносец»; Переяславська Рада — втілення мрії українців про «возз’єднання з Росією»; російський народ — «старший брат народів СРСР» і т. ін.

Більш витончений міф сформулював у 1950 році професор В. Мавродін, відновивши стару історичну концепцію російського імперіалізму про давньоруську народність як колиску трьох братніх народів. Цю концепцію, як ненаукову, вщент розбили в 1951 році кращі представники радянської історичної науки. Проте напередодні святкування в 1954 році 300-річчя возз’єднання України з Росією вона стала основою радянської офіційної науки про етнічні корені східних слов’ян. Думка провідних українських та російських вчених-істориків М. Костомарова, К. Кавеліна, М. Грушевського. А. Кримського, О. Преснякова, М. Покровського та багатьох інших щодо Київської Руси як невід’ємної складової української історії була демонстративно проігнорована. Ця концепція-міф лежить в основі політики і сучасної Росії щодо України, її сповідують Російська православна церква та відверто чорносотенні російські політичні діячі.

В 1685 році скасовано автономію української церкви і встановлено контроль Московського патріарха не тільки над релігією, а й над освітою та культурою в Україні. Далі вже пішло по наростаючій: лінгвоцид (боротьба з мовою) з етноцидом (боротьба з корінним етносом насильницькими переселеннями, заохоченням змішаних шлюбів, оргнаборами тощо) і аж до відвертого геноциду, зокрема Голодомору 1932–1933 років. Найбільших втрат зазнала Україна у ХХ столітті від більшовицького терору. Сергій Білоконь у своїй книзі «Масовий терор як засіб державного управління СРСР» (К., 1999) переконливо доводить, що за панування радянської влади відбувся докорінний злам української історичної традиції: «Національний організм українства зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни його людської суті». За роки радянської влади в Україні відбулися масштабні демографічні зміни: якщо чисельність росіян до революції становила близько 1 млн., то нині їх майже 10 млн., значна частина яких не сприймає ані української мови, ані Української держави, ані української культури, фактично поділяючи думку Ф. Достоєвського про те, що «де стала московська нога, там і є земля московська». Саме на цю частину населення, як на «п’яту колону» в Україні, спираються сучасні московські ідеологи у своїх планах втягти її в оновлену імперію. Постійні спекуляції на мовному питанні, боротьба так званого «русскоязичного насєлєнія» за надання російській мові статусу державної — все це є продовженням процесу знищення українців в Україні, розпочатого ще у XVII столітті.

З огляду на наведене вище, є сенс детально спинитися на виступі лідера партії «Родіна» Д. Рогозіна у програмі «Свобода слова» (13.10. 2006 р.). Тим більше, що, хоч як дивно, ніякої реакції з боку українських політиків на цей виступ не було. Підступний зміст «братских» одкровень Д. Рогозіна можна зрозуміти тільки з огляду на багатовікову історію відносин України з Росією.

Міф про братні народи

Д. Рогозін відомий в Україні від часів, коли він ще простягав до нас через Керченську протоку свої «братні» обійми, намагаючись загарбати український острів-косу Тузла. Очолювана Д. Рогозіним партія «Родіна» змагається за електорат на правому фланзі з партією В. Жиріновського — ЛДПР. В цих змаганнях і перший, і другий активно використовують українську тему.

Виступаючи у програмі «Свобода слова», Д. Рогозін повідомив, що головною метою його подальшої політичної діяльности є об’єднання трьох братніх слов’янських народів — росіян, українців, білорусів. При цьому він попросив присутніх не звертати увагу на неслов’янські риси його обличчя, оскільки «такоє тєпєрь нашє славянство».

Справді, слушне зауваження. Адже ще відомий російський філософ М. Бердяєв писав, що в російській історії, всупереч думці слов’янофілів, не можна знайти органічної єдности. І що московська Росія — це християнізоване татарське царство (Н. Бердяев. Истоки и смысл русского коммунизма). А ще один із відомих представників російської суспільної думки XIX століття, К. Кавелін, у своїй монографії «Мысли и заметки русской истории» писав, що в «Повести временных лет» автор называет многие славянские племена, но замечательно, что великорусов он вовсе не знает». І далі: «Восточная отрасль русского племени образовалась из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов».

Переселенці принесли аборигенам християнську віру та свою мову і розчинились у фінському морі, перейнявши, своєю чергою, від нього багато побутових понять, зокрема й мовних (телега, нога, нож, сапог, соха, пахать, волхв, а також топоніми та гідроніми — Гатчина, Нева, Ладога, Москва і т. ін.). Щодо подальшого татарського впливу на формування народу, який з XVIII століття, волею Петра І, почав називатися російським, відомий філософ, князь М. Трубецькой писав: «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського іга полягало в заміні татарського хана православним царем і в перенесенні ханської ставки у Москву. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті». А російський філософ Г. Федотов у книзі «Росія та свобода» писав: «У XV столітті тисячі хрещених і нехрещених татар ішли на службу до московського князя, вливаючись у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заряджаючи його східними поняттями та степовим побутом». Сотні відомих діячів російської історії та культури мали і мають характерні прізвища: Аксакови, Асадови, Баскакови, Булгакови, Корсакови, Бєклємішини, Басманови, Сабурови, Кутузови, Юсупови, Ісаєви, Ізмайлови і т. п. Чи не звідси генетично засвоєна агресивність та потяг до чужих земель?

У наш час етногенетична чистота майже кожного народу, зокрема й «слов’янськість» російського народу, може викликати сумнів. Щоб уникати політичних спекуляцій, краще цю тему залишити науковцям. Та саме Москва протягом двох останніх століть нав’язливо носиться з ідеєю об’єднання слов’ян. Зрозуміло, що під своєю орудою… Треба визнати, що реальна, а не міфологізована, історія взаємовідносин слов’янських народів, і передусім східних слов’ян, — це суцільна кривава драма. Чи не єдиним винятком є період, коли Росія, виходячи, насамперед зі своїх геостратегічних інтересів, підтримала боротьбу болгар та сербів проти Туреччини за незалежність. Мабуть, вислів «братья-славяне» з’явився саме тоді — як політичне гасло, яке намагаються використовувати і зараз.

На час вступу у війну з Туреччиною Російська імперія вже підім’яла під себе Україну і Польщу, марила світовим пануванням і хижо дивилася на Константинополь, Босфор та Дарданелли. Ейфорія панславістів та слов’янофілів від воєнних перемог не знала меж. Ось тільки окремі зразки того стану, в якому перебувала значна частина суспільства: «Кожний великий народ вірить, мусить вірити, коли хоче бути великим, що лише він має правдиву ідею, як рятувати людство. Він мусить вірити у своє призначення вести інші народи до остаточної мети людства. Таким народом, безперечно, є народ московський, бо ж усі його думки просторують до світового об’єднання. Московська ідея готує всьому світові оновлення. Та щоб таке сталося, треба, щоб політична вищість московського народу над усім слов’янським світом стала незаперечним фактом». (Ф. Достоєвський. Дневник писателя).

Не виключено, що наведені вище ідеї «рятівників людства» комусь із наших сучасників здадуться маренням божевільних, комусь — дурницею, не вартою уваги, але, як переконливо показав російський філософ М. Бердяєв («Истоки и смысл русского коммунизма»), саме ця ідеологія стала поживним ґрунтом для реалізації перекрученого марксизму в окремо взятій економічно нерозвинутій країні.

Оскільки ідеологію і практику панславістів давно проаналізовано, буде цікавим ознайомитися з оцінкою їх людьми, чий авторитет не викликає сумнівів. Коротко і вичерпно висловився з цього питання батько соціалістів і комуністів Карл Маркс: «Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва. Метою московського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці» («Versus Russia»).

Спроба створити всеслов’янську цивілізацію під «рукою Москви» не вдалась. Ідеологам панславістів так і не поталанило спокусити слов’янські народи Європи. Але у XX столітті, на історично короткий час, ця ідеологія в поєднанні з ідеологією «світового пролетаріату» все ж частково реалізувалась у вигляді СРСР і так званого блоку країн соціалістичного табору. Та й тут не пощастило: нині всі ці країни стрімко тікають до Європейського Союзу, до НАТО. Про причини цього писав ще відомий російський філософ В. Розанов, якого не запідозриш у відсутності патріотизму: «Ми, московити, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну, Європі ж ми дали анархістів П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни та катівства С. Нечаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд» (В. Розанов. «Апокалипсис нашего времени»).

Сучасні ідеологи «слов’янського братерства та єдности», як і раніше, марять світовим пануванням. Ментальність Орди залишається незмінною.

Тому усім в Україні, хто втратив історичну пам’ять чи готовий спокуситися закликами «братів-слов’ян», слід нагадати застереження великого сина Росії О. Герцена: «Память того, что она (Украина) выстрадала после Богдана Хмельницкого из-за присоединения к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей большим уроком» (О. Герцен. «Русским офицерам в Польше»).

Немає сумніву в тому, що нащадки радянської імперії — численна «п’ята колона» на чолі з Російською православною церквою в Україні, партіями «Русский блок», «Славянский союз», «прогресивних соціалістів», КПУ і т. п. — вже шикують свої ряди, натхнені програмною заявою Д. Рогозіна. Свою постійну готовність до мобілізації вони не раз вже демонстрували, зокрема й під час виборів Президента України та істеричних акцій проти НАТО у Криму.

Національна ідея

Треба віддати належне Д. Рогозіну: у своєму подальшому виступі він дуже чітко і стисло сформулював зміст національної ідеї для Росії на сучасному етапі — як ідеї виживання. Взагалі ця формула має узагальнений характер і прийнятна для кожного народу, який намагається зберегти себе в історії. Важливо, щоб ідея виживання в умовах постійної боротьби з оточенням (і з собою) була народом усвідомлена і реалізована.


Щоб зрозуміти, наскільки сучасні українці у масі своїй далекі від такого усвідомлення, згадаю випадкову розмову, яка сталася кілька років тому. Пізно ввечері ми поверталися додому з лівого берега Дніпра. Водій виявився чеченцем, і наша розмова проходила в атмосфері поваги до чеченського народу. На наше зауваження, що Росія веде війну до останнього чеченця, водій відповів несподіваним чином: «Вас не буде (він ототожнив українців з росіянами), а ми будемо завжди». І уточнив: «Наші жінки народжують чеченців від чеченців, ваші — невідомо кого і від кого. Наші діти — всі патріоти. У нас нема ні алкоголізму, ні наркоманії. У нас нема епідемій СНІДу, туберкульозу і т. п. Нам не треба постійно воювати — наші вороги вимруть самі». Ми мовчали, приголомшені, бо це була правда. Протягом століть Росія веде війну на знищення у Чечні. І протягом століть цей народ дивним чином відроджується і бореться знов. Що їх веде? Їх веде усвідомлений з дитинства високий дух спротиву та національна ідея виживання понад усе.

На жаль, вислів «національна ідея» в сучасній Україні не набув конкретного значення, а від частого вживання і різнотлумачення перетворився в абстрактне поняття, яке «не працює».

На шістнадцятому році Незалежности Україна стоїть перед загрозою депопуляції та зникнення як держава — через катастрофічний стан екології, глибоку демографічну кризу, моральну деградацію населення та безліч інших не розв’язуваних соціальних проблем. Кожен рік населення України скорочується на 250–300 тисяч. В країні прогресують епідемії СНІДу, туберкульозу, гепатиту, незупинно поширюються наркоманія та алкоголізм. На наших очах тихо вмирає українське село — колись могутній генератор українського люду. На місці осиротілих хат, на громадських луках та пасовиськах стрімко виростають розкішні палаци «нових українців» — як цинічна наруга над мораллю, справедливістю та законом. У цих процесах простежується залізна воля всесвітньої глобалізації, якій можуть протидіяти тільки національно сформовані країни з високою національною культурою і стійкими традиціями. Україна посідає останнє місце в Європі за рівнем здоров’я та народжуваности і перше місце за рівнем дитячої смертности.

Ці самі проблеми стоять і перед Росією, де населення скорочується кожен рік майже на мільйон осіб. Але там вже існує розуміння демографічної катастрофи. Про це свідчать і заохочення імміграції з країн СНД до Росії, і плани Д. Рогозіна вирішити проблеми Росії за рахунок України через утворення нової союзної держави, і шалена діяльність Російської православної церкви у цьому ж напрямку.

Сучасна Україна перебуває у такому стані, коли на зміну нескінченним кланово-корпоративним розборам, які втягують у безвихідний конфлікт мільйони людей, має прийти усвідомлення наближення катастрофи. У суспільстві повинні знайтися сили, які скажуть правду і запропонують проект Національного порятунку — як комплексний план виходу із системної кризи. Проект, який стане загальнонаціональним і об’єднає всіх у бажанні вижити і створити умови для розвитку в жорсткій світовій конкуренції. Цей проект має підняти моральний стан суспільства і стати надихаючим дороговказом для сучасників і наступних поколінь. Треба поспішати. Національна інтелектуальна еліта має знайти шляхи повернення суспільства до морального оновлення і світоглядної єдности.