Єдність чи новий розбрат?

Схоже, що у недалекому майбутньому Україну чекають нові випробування. Цього разу йдеться про «українське церковне питання». На такі роздуми наводить нещодавній візит Президента України Віктора Ющенка до Стамбула, де він провів чергову зустріч із Константинопольським Патріархом Варфоломієм.


Вітчизняні ЗМІ, висвітлюючи цей візит, здебільшого зосередили увагу на врученні Вселенському Патріархові пам’ятної монети із його та Ющенка зображенням. Однак головна мета зустрічі полягала в іншому. Під час розмови В. Ющенко, висловлюючи вдячність Варфоломію І за участь в урочистому святкуванні 1020-річчя Хрещення Київської Руси, виступив з ініціативою, яка, на його думку, має сприяти розв’язанню проблеми розколу в українському православ’ї та створенню єдиної помісної церкви. Зокрема, глава держави висловився «про доцільність пропозиції провести наступну Всеправославну нараду 2009 року в Свято-Софійському соборі у Києві.

Як повідомила прес-служба Президента, В. Ющенко наголосив, «що для українського народу проведення цієї зустрічі в Києві матиме велике значення, оскільки засвідчить наш нерозривний зв'язок зі світовою православною спільнотою».

На сьогодні невідомо, як відреагував Вселенський Патріарх на пропозицію нашого Президента. Однак в Україні вона викликала суттєве пожвавлення, принаймні у різних церковних колах.


Впадає у вічі, що ініціативу Ющенка схвально сприйняли як у проводі Української Православної Церкви, що перебуває під юрисдикцією Московського Патріархату, так і в провідних колах УПЦ Київського Патріархату. Так, у відповідному коментарі Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП зазначається, що ця церква вітає «зусилля української державної влади, які спрямовані на подолання існуючого в Україні церковного розколу, якщо ці зусилля здійснюються з повагою до канонічного порядку Церкви та в конструктивній співпраці влади з усіма зацікавленими сторонами, і насамперед з найчисленнішою в нашій країні Українською Православною Церквою». Водночас речник Київської Патріархії єпископ Васильківський Євстратій заявив, що «Київський Патріархат завжди позитивно ставився до участи Константинопольської Матері-Церкви та інших Помісних Православних Церков у подоланні розділення українського православ’я».

Та незважаючи на позірну підтримку УПЦ МП та УПЦ КП нової ідеї українського Президента, спрямованої на об’єднання українського православ’я, існує чимало чинників, які можуть, з одного боку, прискорити об’єднавчі процеси, а з другого — поглибити вже існуючі суперечності.

Насамперед треба зазначити, що, загалом підтримуючи пропозицію щодо проведення у наступному році в Києві Всеправославної наради, кожна зі сторін посвоєму тлумачить можливий факт її проведення та ймовірні наслідки. Скажімо, УПЦ МП сподівається, що під час наради у Києві буде дотримано принципів, які нещодавно були погоджені на Стамбульській зустрічі глав помісних православних церков. Нагадаємо, що у Стамбулі нещодавно було ухвалено документ, який закріплює положення про те, що відтепер у всеправославних зустрічах можуть брати участь тільки церкви, визнані в усьому православному світі. Іншими словами, існує небезпека, що Всеправославна нарада, якщо така відбудеться у Києві, пройде без представників УПЦ КП та УАПЦ, з усіма наслідками, які випливають щодо майбутнього цих церков. Принагідно зауважимо, що й під час відзначення 1020-річчя Хрещення Київської Руси згадані церкви фактично не були допущені до офіційних заходів за участю Вселенського Патріарха та вищого керівництва Української держави. Тоді це пояснювалося як тактичний відступ на шляху до стратегічної перемоги. Але як можна буде пояснити відсутність УПЦ КП та УАПЦ на Всеправославній нараді у Києві?

Софія Київська

Зі свого боку, УПЦ КП проведення наради у Києві розцінює як неспроможність УПЦ МП запропонувати ефективний варіант об’єднання українського православ’я. Вже згаданий єпископ Васильківський Євстратій заявив, що «Московський Патріархат довів свою нездатність запропонувати якусь реалістичну модель виходу Української Церкви із сучасного глухого кута взаємного поборення трьох юрисдикцій. Тому очевидно, що таку модель тільки Константинополь спільно з іншими Помісними Церквами — або зможе запропонувати сам, або благословить вироблену в Україні». При цьому єпископ УПЦ КП заздалегідь застеріг, що проведення Всеправославної наради «буде сполучене з ще більшими труднощами, ніж проведення в Києві заходів з відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України. Московська церковна дипломатія буде всіляко заважати реалізації цієї ініціативи або ж спробує використати її для своєї мети».

Підсумовуючи, можна зробити декілька висновків. Передусім треба зазначити, що святкування в Україні 1020-ї річниці Хрещення Київської Руси, яке задумувалося як об’єднавча акція усіх християнських церков, поки що не загоїло старих ран та не вгамувало амбіцій, а отже — не консолідувало українське православ’я. Використовуючи об’єднавчу риторику, представники розсварених православних церков намагатимуться використати майбутню Всеправославну нараду для обстоювання своїх корпоративних інтересів: УПЦ МП — як єдиної канонічної спадкоємиці традиції Київської Церкви; інші гілки православ’я — визнання за собою суб’єктности у православному світі. Недопущення до участи в нараді котроїсь із православних церков — а виглядає так, що це можуть бути УПЦ КП та УАПЦ, — надовго законсервує нинішній статус кво.

Щоправда, можливий інший сценарій, коли ще до проведення Всеправославної наради різні гілки українського православ’я домовляться між собою про формат участи у цьому заході, а отже — уможливлять прийняття рішення, яке задовольнить усі сторони. Якщо таке станеться, то Україна твердо стане на шлях відновлення церковної єдности, а відтак — створення єдиної помісної церкви.

Цілком можливо, що, зважаючи на реальність, яка існує у взаєминах між православними церквами в Україні, Вселенський Патріарх не погодиться на проведення Всеправославної наради у Києві. Але тоді на порядок денний постане інша проблема: підготовка до відзначення 1025-ї річниці Хрещення Київської Руси. У будь-якому разі українські традиційні християнські церкви приречені шукати шляхи, що ведуть до єдности.