Духовні номінації та їх правопис

Мова являє собою безпосередню діяльність Духу,
що прагне перетворити звук у вираження думки.
В. Гумбольдт

Український правопис упродовж тривалої історії пройшов декілька етапів. Проф. Іван Огієнко визначає такі стадії національної правописної системи: доісторичне «руське» письмо; давній болгарський правопис; Євфиміїв правопис XIV віку; правопис М. Смотрицького 1619 року; «гражданський» правопис 1708 року; правопис за Котляревським; правопис О. Павловського 1818 року; правопис М. Максимовича 1827 року; правопис «Русалки Дністрової» 1837 року; «кулішівка» 1856 року; київський правопис 1873 року; «драгоманівка» 1877 року; «желехівка» 1886 року; фонетичний правопис, запроваджений в Галичині в 1893 році; правописна система проф. І. Огієнка 1918—1919 років; академічний правопис 1920—1921 років; академічна система українського правопису 1928 року; новий академічний правопис 1945 року. За тривалий час розвою української правописної системи помітне місце у ній посідала релігійна література, оскільки саме вона була тією ділянкою, на якій виникло слов’янське письмо і загалом розвинулася українська національна культура. Розмежування світського та релігійного мовних континуумів відбулося уже у совєтській імперії. У 1921 р. виходить орфографічний кодекс «Найголовніші правила українського правопису», затверджений загальними зборами Всеукраїнської Академії наук і підписаний Агатангелом Кримським. Саме у ньому було замінено д на г, було відкинено пом’якшене л у словах план, лавровий, новела тощо, тобто започаткувалася тенденція, яку можна окреслити двома аспектами: а) наближення української мови до російської з метою її зросійщення; б) віддалення української мови від європейських мов. Правда, у 1925—1927 рр. правописні проблеми активно дискутувались між такими ученими, як А. Кримський, М. Грунський, О. Синявський, Г. Голоскевич, Є. Тимченко, О. Курило, В. Дем’янчук, М. Калинович, М. Булаховський, В. Сімович, Ст. Смаль-Стоцький та ін. Окремі з них обстоювали питомі ознаки української мови та відображення їх у правописній системі; однак згодом перемогли негацїї щодо нашого слова. Як відомо, Розстріляне Відродження захопило і українське мовознавство, яке також було репресоване. Згодом усі правописи, які укладалися в совєтській Україні, максимально зближували українську мову з російською, руйнуючи історичний уклад мови, її специфіку на фонетичному та морфологічному рівнях.

Уся лексика, пов’язана з правдивим духовним життям та релігійністю, була вилучена з обігу: збідніли словники, знецінилося слово як носій духу та істини. Ми поступово звикали до російського «новоязу», насиченого псевдословами, брутальними та вульгарними висловами — елементами антикультури та антидуховности. Про те, що все це запало у свідомість, свідчить сучасний стан мовної культури: для цього достатньо прислухатися, як розмовляють молоді люди… І то не поодинокі. Однак з Божої ласки і до нас повертається Правдиве слово, кинуте колись Ісусом Христом на кам’янистий ґрунт людської душі… Повертаються у мову слова, що позначають найважливіші, життєво важливі номінації — Бог, Всевишній, Син Божий, Спаситель, Відкупитель, Божа Мати, Богородиця, Різдво, Великдень, Вознесіння… Наша свідомість поступово наповнюється носіями духовної семантики, під впливом якої міняється сенс нашого життя, наш погляд на світ і довкілля. Таке враження, що наша душа і наш розум просвітлюються Духом, набувають духовної гравітації. Через Боже слово ми відчуваємо і самого Творця, який замислив світ і нас у ньому як плід Подиху і Слова.

Безбожна комуністична ідеологія рекомендувала писати всю релігійну лексику з малої літери. Подумати тільки: найвищі духовні поняття ми писали з малої букви, а назви радянських реалій — партій, установ тощо — з великої ! Зрозуміло, правопис віддзеркалював ідеологічну атмосферу суспільства: все, що стосувалося релігії, не тільки було відкинено, а й зневажено. Велика літера має, сказати б, не тільки правописне, а й культурологічне, моральне значення. Вона синтезує підкреслену повагу насамперед до людини, до особи, до народом пошанованих святинь, до речей виняткових і надзвичайно важливих. Велика буква виділяє з ряду однорідних предметів власні національні назви (міста, річки, гори і под.), які закодовують національну психологію, гносеологію, які обрамлюють національний простір, які є неповторними. То як же можна послуговуватися маленькою буквою, коли йдеться про Творця світу, про неземне, надприродне?

Треба сказати, що в новому Українському правописі (К.: Наукова думка, 1996) є такі поняття, як Благовіщення, Великдень, Івана Купала, Петра й Павла, Покрова, Різдво, Теплого Олекси, Успіння, Великий піст, Масниця, Петрівка, Пилипівка, Спасівка. На с. 55 дрібнесеньким шрифтом, як примітка, подано написання з великої букви слів Бог, Божа Матір, Син Божий, Святий Дух, Апостол (книга), Біблія, Євангелія, Псалтир, Часослов. Але спитати б авторів-укладачів правопису: чому, панове учені, ці святі наймення потрактовано як щось другорядне? Хіба, нарешті, в Українському правописі параграф про велику букву не повинен починатися зі святих для християнина понять? Щоб і дитина, і дорослий могли чітко прочитати і вивчити: номінації, які відображають духовне життя, християнську релігію, пишуться в усіх випадках з великої літери! І кількість прикладів треба істотно збільшити, подавши ще такі назви, як Творець, Господь, Отець, Месія, Спас, Спаситель, Відкупитель, Пречиста, Богородиця, Дух, Свята Трійця, Служба Божа, Святе Причастя, Отченаш, Вірую, Хрещення, Воскресіння, Преображення, Вознесіння, Об’явлення та ін.

До слова, поганські назви в правописі написані абсолютно нормально (!).

Поза правописом залишилися назви, які відображають церковні інституції, структуру церкви, назви посад тощо. Тому й спостерігаємо правописний хаос у масмедіа. На нашу думку, з великих літер треба писати назву нашої Церкви — Українська Греко-Католицька Церква, Українська Православна Церква Київського Патріархату, а також словосполучення Вселенська Церква, Христова Церква, Божа Церква (аналогічно — і назви інших українських та неукраїнських Церков). Кілька слів про те, чому з великої літери треба писати лексему «Церква». Написання цього слова з маленької букви зрівнює Церкву з назвами інших інституцій. Це неправильно. Церкву заснував Ісус Христос! Вона є Божою інституцією для людей! Церква возноситься над усіма іншими соціальними інститутами. Ось якраз із цих міркувань і необхідно писати слово «Церква» з великої літери. Вона вічна, незнищенна, неповторна у своїй духовній силі!

Очевидним є написання з великої літери, крім назв Святе Письмо, Євангеліє, ще й номінації Апостольські Діяння, Апостольські Листи, П’ятикнижжя Мойсея, Служебник, Мінея, Тріодь, натомість назви предметів церковного вжитку (артос, дароносиця, дискос, ікона, хрест, просфора, розп’яття, вівтар), церковних чинів (абат, авва, єпископ, митрополит, патріарх, священик, нунцій, легат, диякон), віросповідань (адвентизм, англіканство, мусульманство, православ’я, католицизм, протестантизм, монофізитство, несторіанство, пелагіанство, монофелітство, адвентисти, єговісти) пишуться з маленької літери, як загальні іменники.

Єдиним у своєму роді є найменування Святих Тайн, що є підставою для написання їх із великої літери: Євхаристія, Причастя, Тіло і Кров Христа, Хрещення, Миропомазання, Соборування, Сповідь, Єлеопомазання, Рукоположення, Вінчання.

Із відновленням релігійного життя діапазон функціонування номінацій, що відображають духовне життя, духовну структуру, розширюється, що спричинює виникнення метафоричне «рядів», що являють собою емоційно забарвлені вислови і є своєрідними синонімами до основних назв: Агнець Божий, Божа десниця, Божа правиця, Божий погляд; вони також повинні писатися з великої букви.

З великої літери треба писати і такі слова, як Папа, Патріарх, Глава Української Греко-Католицької Церкви, Верховний Архиєпископ УГКЦ, Ваше Високопреосвященство, Патріарх Київський і Всієї Руси-України та інші, що пов’язані з найвищими духовними особами (президентів, прем’єрів і под. пишемо і не сумніваємося!), з духовними посадами, з церковним управлінням.

Рекомендуємо і слово «Божий» в усіх словосполученнях (в образних також) писати з великої літери. Наприклад: Божий світ, Божий допуст, Божа благодать, Божа воля, Божа дитина, Божа заповідь, Божий закон, Божа ласка, Божий перст, Божа любов, Боже Об’явлення, Боже Провидіння, Божий знак, Божий дотик, Боже благословення, Божі засвіти та под.

Абсолютно правильно займенник Він на означення Бога-Отця і Бога-Сина пишеться у християнській літературі з великої букви. Таке саме написання має бути і в усіх інших текстах. Бажано було б, якби в остаточному варіанті українського правопису вчені врахували думки духовенства. Йдеться не тільки про правопис релігійної лексики, а й про мову Богослужіння, про співвідношення церковнослов’янської та української мов у християнській літературі, про орфоепію, про утвердження української мови у духовному житті нашого народу, про вироблення відповідних правописних норм щодо релігійної лексики.

Не можемо обминути і такої пропозиції, як викладання курсу української мови для майбутніх священиків у семінаріях та академіях. Душпастирі навчають і виховують словом. Ось уже дві тисячі років ця традиція залишається незмінною. Добре знання мови, образної та переносної функції слова, інтонаційних особливостей, експресивних можливостей мови тощо — це запорука ефективности душпастирської праці.