UA - BLOG

Шістдесят сім років з дня народження Івана Миколайчука

2008-11-18T15:39:00.000-08:00

Буковинці, як і вся Україна, пам’ятають і шанують ім’я свого геніального земляка, видатного актора, сценариста та режисера, лауреата Національної премії імени Тараса Шевченка, заслуженого артиста України, котрий залишив яскравий слід не тільки у вітчизняному, а й у світовому кінематографі, а також у пам’яті численних творчих побратимів.

Одного з них — Романа Балаяна, кінорежисера, народного артиста України, лауреата Державної премії СРСР — під час його останнього за часом приїзду в Чернівці я попросив поділитися спогадами про спілкування з Іваном Миколайчуком, а також його власним баченням подальшого розвитку національного кінематографа.

— Романе Гургеновичу, Ви не раз приїздили на Буковину, ще за життя Івана Миколайчука гостювали в його родовій садибі в селі Чортория Кіцманського району. Чи залишається незмінним Ваше сприйняття нашого Буковинського краю під час нових відвідин?

— Краса Вашого чудового краю, і особливо Карпат, вразила мене вже під час мого першого приїзду для зйомок моєї дипломної роботи — короткометражки «Ловіть злодія». З кожними новими навідинами Карпатського краю відкриваю для себе все нові нюанси його стриманої краси.

Особливо приємно згадувати район Карпат, що простягнувся між містами Косів і Верховина, — воістину чудові краєвиди, казкова природа.

— Упродовж багатьох років Ви товаришували з Іваном Миколайчуком, але він так і не знявся в жодній (на сьогодні їх уже 10) Вашій кінострічці? Як це могло статися і чи не жалкуєте Ви сьогодні про це?

— Певною мірою жалкую і вважаю, що краще б не було численних статей, книг, документальних кінострічок про його творчість і про життєвий шлях, а був би живий він сам — скільки ще цікавого для мистецтва України зробив би за роки, що минули.

Працюючи разом над сценарієм фільму «Бірюк» (тут і далі назви кінотворів перекладено українською. — Ред.) за однойменним романом І. Тургенєва, мріяли, що він зіграє головну роль, але так склалися обставини, що виконавцем її став М. Голубович. Були ще певні плани, але, на жаль, всі вони не втілені у життя.

Проте, повірте мені, коли режисера і актора об’єднує спільна творча праця, близькість поглядів на сприйняття довкілля, не обов’язково співпрацювати в одній картині — по-справжньому єднає творчість, одночасно збагачуючи кожного з нас окремо. А те, що встиг зробити за своє життя Іван Миколайчук, на моє глибоке переконання, хвилюватиме ще не одне покоління кіноглядачів.

— На сьогодні Ви зняли вже десять кінотворів, і всі вони, як справжні витвори мистецтва, не залишили байдужими не тільки глядачів, а й кінокритиків. При цьому шанувальники Вашого таланту із захопленням сприймають кожну Вашу нову роботу, а безжалісні критики жалять все болючіше. Чим Ви самі пояснюєте цей своєрідний мистецький феномен?

— Передусім тим, що мені випало творче щастя зачіпати такі сторони життя (як у сучасній «Польоти уві сні і наяву», так і в цілій низці картин, присвячених творам російської класичної літератури, — «Каштанка», вже згадуваний «Бірюк», «Бережи мене, мій талісман», «Леді Макбет Мценського повіту»), які були по-справжньому цікавими для широкого кола глядачів. Критики ж кожного разу зациклювалися на своєму баченні, на суто зовнішніх сторонах відзнятого матеріалу, забуваючи про особливості сприйняття моєї чергової екранізації широкознаного літературного класичного твору масовим глядачем.

І ще одне моє особисте спостереження: як і С. Параджанов, я уродженець Кавказу. Нам, дітям Півдня, за емоційністю темпераментів від природи дано глибше проникати у психологізм твору, аніж режисерам — слов’янам за походженням. Завдяки цій, Богом даній здатності, ми можемо підняти такі пласти художнього твору, або оригінального сценарію (як у прикладі з «Тінями забутих предків» С. Параджанова), або улюбленого мною «Бірюка», які іншим режисерам підняти не до снаги.

Я щасливий, що зберіг від нищівної цензури і вивів на екран весь відзнятий матеріал широкознаної стрічки «Польоти уві сні і наяву». А яких тільки змін мені не радили зробити доброхоти від керівництва Кіностудії художніх фільмів імени О. Довженка і навіть Держкіно, особливо у фінальній частині картини! Вдалося вистояти, а через п’ять років наша робота була відзначена високою нагородою — Державною премією СРСР.

Багато критики лунало на адресу стрічки «Леді Макбет Мценського повіту». Можливо, у чомусь я й був неправий, але мені дуже хотілося екранізувати всесвітньо відомий нарис М. Лескова, внести певний лад у буйний російський темперамент його головних героїв, які спочатку щось роблять, а потім намагаються зрозуміти, навіщо вони це зробили.

— За останні роки намітився процес пожвавлення національного кінематографа. Скільки ще, на Ваш погляд, часу знадобиться Україні для повернення кінематографічних здобутків і в яких напрямах розвиватиметься вітчизняна кіноіндустрія?

— Сподіваюсь побачити розквіт українського кінематографа ще за власного життя, і є вже добра ознака — якість знятої молодим режисером О. Саніним стрічки «Мамай» та деяких інших фільмів.

Що ж до творчих напрямів у роботі режисерів, то хотілося б, щоб їх було якнайбільше. При цьому, розвиваючи вже такі традиційні для України напрями, як поетичне кіно, бажано б плідно розробляти елітарний у всьому світі жанр інтелектуального фільму. Адже саме він, як ніякий інший, потребує режисерів і операторів нової генерації, а також добротного літературного матеріалу з глибинною розробкою письменником чи сценаристом відображених у ньому життєвих колізій і людських доль.

Духовні номінації та їх правопис

2008-11-18T15:37:00.000-08:00

Мова являє собою безпосередню діяльність Духу,
що прагне перетворити звук у вираження думки.
В. Гумбольдт

Український правопис упродовж тривалої історії пройшов декілька етапів. Проф. Іван Огієнко визначає такі стадії національної правописної системи: доісторичне «руське» письмо; давній болгарський правопис; Євфиміїв правопис XIV віку; правопис М. Смотрицького 1619 року; «гражданський» правопис 1708 року; правопис за Котляревським; правопис О. Павловського 1818 року; правопис М. Максимовича 1827 року; правопис «Русалки Дністрової» 1837 року; «кулішівка» 1856 року; київський правопис 1873 року; «драгоманівка» 1877 року; «желехівка» 1886 року; фонетичний правопис, запроваджений в Галичині в 1893 році; правописна система проф. І. Огієнка 1918—1919 років; академічний правопис 1920—1921 років; академічна система українського правопису 1928 року; новий академічний правопис 1945 року. За тривалий час розвою української правописної системи помітне місце у ній посідала релігійна література, оскільки саме вона була тією ділянкою, на якій виникло слов’янське письмо і загалом розвинулася українська національна культура. Розмежування світського та релігійного мовних континуумів відбулося уже у совєтській імперії. У 1921 р. виходить орфографічний кодекс «Найголовніші правила українського правопису», затверджений загальними зборами Всеукраїнської Академії наук і підписаний Агатангелом Кримським. Саме у ньому було замінено д на г, було відкинено пом’якшене л у словах план, лавровий, новела тощо, тобто започаткувалася тенденція, яку можна окреслити двома аспектами: а) наближення української мови до російської з метою її зросійщення; б) віддалення української мови від європейських мов. Правда, у 1925—1927 рр. правописні проблеми активно дискутувались між такими ученими, як А. Кримський, М. Грунський, О. Синявський, Г. Голоскевич, Є. Тимченко, О. Курило, В. Дем’янчук, М. Калинович, М. Булаховський, В. Сімович, Ст. Смаль-Стоцький та ін. Окремі з них обстоювали питомі ознаки української мови та відображення їх у правописній системі; однак згодом перемогли негацїї щодо нашого слова. Як відомо, Розстріляне Відродження захопило і українське мовознавство, яке також було репресоване. Згодом усі правописи, які укладалися в совєтській Україні, максимально зближували українську мову з російською, руйнуючи історичний уклад мови, її специфіку на фонетичному та морфологічному рівнях.

Уся лексика, пов’язана з правдивим духовним життям та релігійністю, була вилучена з обігу: збідніли словники, знецінилося слово як носій духу та істини. Ми поступово звикали до російського «новоязу», насиченого псевдословами, брутальними та вульгарними висловами — елементами антикультури та антидуховности. Про те, що все це запало у свідомість, свідчить сучасний стан мовної культури: для цього достатньо прислухатися, як розмовляють молоді люди… І то не поодинокі. Однак з Божої ласки і до нас повертається Правдиве слово, кинуте колись Ісусом Христом на кам’янистий ґрунт людської душі… Повертаються у мову слова, що позначають найважливіші, життєво важливі номінації — Бог, Всевишній, Син Божий, Спаситель, Відкупитель, Божа Мати, Богородиця, Різдво, Великдень, Вознесіння… Наша свідомість поступово наповнюється носіями духовної семантики, під впливом якої міняється сенс нашого життя, наш погляд на світ і довкілля. Таке враження, що наша душа і наш розум просвітлюються Духом, набувають духовної гравітації. Через Боже слово ми відчуваємо і самого Творця, який замислив світ і нас у ньому як плід Подиху і Слова.

Безбожна комуністична ідеологія рекомендувала писати всю релігійну лексику з малої літери. Подумати тільки: найвищі духовні поняття ми писали з малої букви, а назви радянських реалій — партій, установ тощо — з великої ! Зрозуміло, правопис віддзеркалював ідеологічну атмосферу суспільства: все, що стосувалося релігії, не тільки було відкинено, а й зневажено. Велика літера має, сказати б, не тільки правописне, а й культурологічне, моральне значення. Вона синтезує підкреслену повагу насамперед до людини, до особи, до народом пошанованих святинь, до речей виняткових і надзвичайно важливих. Велика буква виділяє з ряду однорідних предметів власні національні назви (міста, річки, гори і под.), які закодовують національну психологію, гносеологію, які обрамлюють національний простір, які є неповторними. То як же можна послуговуватися маленькою буквою, коли йдеться про Творця світу, про неземне, надприродне?

Треба сказати, що в новому Українському правописі (К.: Наукова думка, 1996) є такі поняття, як Благовіщення, Великдень, Івана Купала, Петра й Павла, Покрова, Різдво, Теплого Олекси, Успіння, Великий піст, Масниця, Петрівка, Пилипівка, Спасівка. На с. 55 дрібнесеньким шрифтом, як примітка, подано написання з великої букви слів Бог, Божа Матір, Син Божий, Святий Дух, Апостол (книга), Біблія, Євангелія, Псалтир, Часослов. Але спитати б авторів-укладачів правопису: чому, панове учені, ці святі наймення потрактовано як щось другорядне? Хіба, нарешті, в Українському правописі параграф про велику букву не повинен починатися зі святих для християнина понять? Щоб і дитина, і дорослий могли чітко прочитати і вивчити: номінації, які відображають духовне життя, християнську релігію, пишуться в усіх випадках з великої літери! І кількість прикладів треба істотно збільшити, подавши ще такі назви, як Творець, Господь, Отець, Месія, Спас, Спаситель, Відкупитель, Пречиста, Богородиця, Дух, Свята Трійця, Служба Божа, Святе Причастя, Отченаш, Вірую, Хрещення, Воскресіння, Преображення, Вознесіння, Об’явлення та ін.

До слова, поганські назви в правописі написані абсолютно нормально (!).

Поза правописом залишилися назви, які відображають церковні інституції, структуру церкви, назви посад тощо. Тому й спостерігаємо правописний хаос у масмедіа. На нашу думку, з великих літер треба писати назву нашої Церкви — Українська Греко-Католицька Церква, Українська Православна Церква Київського Патріархату, а також словосполучення Вселенська Церква, Христова Церква, Божа Церква (аналогічно — і назви інших українських та неукраїнських Церков). Кілька слів про те, чому з великої літери треба писати лексему «Церква». Написання цього слова з маленької букви зрівнює Церкву з назвами інших інституцій. Це неправильно. Церкву заснував Ісус Христос! Вона є Божою інституцією для людей! Церква возноситься над усіма іншими соціальними інститутами. Ось якраз із цих міркувань і необхідно писати слово «Церква» з великої літери. Вона вічна, незнищенна, неповторна у своїй духовній силі!

Очевидним є написання з великої літери, крім назв Святе Письмо, Євангеліє, ще й номінації Апостольські Діяння, Апостольські Листи, П’ятикнижжя Мойсея, Служебник, Мінея, Тріодь, натомість назви предметів церковного вжитку (артос, дароносиця, дискос, ікона, хрест, просфора, розп’яття, вівтар), церковних чинів (абат, авва, єпископ, митрополит, патріарх, священик, нунцій, легат, диякон), віросповідань (адвентизм, англіканство, мусульманство, православ’я, католицизм, протестантизм, монофізитство, несторіанство, пелагіанство, монофелітство, адвентисти, єговісти) пишуться з маленької літери, як загальні іменники.

Єдиним у своєму роді є найменування Святих Тайн, що є підставою для написання їх із великої літери: Євхаристія, Причастя, Тіло і Кров Христа, Хрещення, Миропомазання, Соборування, Сповідь, Єлеопомазання, Рукоположення, Вінчання.

Із відновленням релігійного життя діапазон функціонування номінацій, що відображають духовне життя, духовну структуру, розширюється, що спричинює виникнення метафоричне «рядів», що являють собою емоційно забарвлені вислови і є своєрідними синонімами до основних назв: Агнець Божий, Божа десниця, Божа правиця, Божий погляд; вони також повинні писатися з великої букви.

З великої літери треба писати і такі слова, як Папа, Патріарх, Глава Української Греко-Католицької Церкви, Верховний Архиєпископ УГКЦ, Ваше Високопреосвященство, Патріарх Київський і Всієї Руси-України та інші, що пов’язані з найвищими духовними особами (президентів, прем’єрів і под. пишемо і не сумніваємося!), з духовними посадами, з церковним управлінням.

Рекомендуємо і слово «Божий» в усіх словосполученнях (в образних також) писати з великої літери. Наприклад: Божий світ, Божий допуст, Божа благодать, Божа воля, Божа дитина, Божа заповідь, Божий закон, Божа ласка, Божий перст, Божа любов, Боже Об’явлення, Боже Провидіння, Божий знак, Божий дотик, Боже благословення, Божі засвіти та под.

Абсолютно правильно займенник Він на означення Бога-Отця і Бога-Сина пишеться у християнській літературі з великої букви. Таке саме написання має бути і в усіх інших текстах. Бажано було б, якби в остаточному варіанті українського правопису вчені врахували думки духовенства. Йдеться не тільки про правопис релігійної лексики, а й про мову Богослужіння, про співвідношення церковнослов’янської та української мов у християнській літературі, про орфоепію, про утвердження української мови у духовному житті нашого народу, про вироблення відповідних правописних норм щодо релігійної лексики.

Не можемо обминути і такої пропозиції, як викладання курсу української мови для майбутніх священиків у семінаріях та академіях. Душпастирі навчають і виховують словом. Ось уже дві тисячі років ця традиція залишається незмінною. Добре знання мови, образної та переносної функції слова, інтонаційних особливостей, експресивних можливостей мови тощо — це запорука ефективности душпастирської праці.

Припять

2008-11-18T15:36:00.002-08:00

Колись тут вирувало життя: місто, зважаючи на середній вік його жителів, вважалося чи не наймолодшим не лише в Україні, а й у колишньому Союзі. Та 27 квітня 1986 року близько 100 тисяч прип’ятців були евакуйовані зі своїх домівок. Причина відома — аварія на Чорнобильській АЕС.

— Із собою взяли лише документи і деякі особисті речі, — згадує Галина Наумова, яка працювала на станції оператором одного з енергоблоків. — Все, що нажили з чоловіком за 17 років подружнього життя, довелося залишити.

Так сталося, що через 9 років Галині Михайлівні випало побувати у своєму колишньому помешканні. Вона була приголомшена побаченим: у ньому не залишилося ні меблів, ні посуду, що їх поспіхом кинула родина у час небезпеки, навіть паркет зник.

— Побаченим поділилася з такими ж чорнобильськими «біженцями», як і сама, котрі отримали квартири у Києві, — продовжує жінка. — Ті заспокоїли, мовляв, не дивуйся: ті меблі давно вивезені й продані. Шкода лише людей, які їх купили, не здогадуючись, що вони радіаційно забруднені.

Після Чорнобильської катастрофи, як відомо, евакуйовані не лише жителі Прип’яті, а й ще майже 70 населених пунктів Полісся. Буквально через кілька днів їхні оселі привернули увагу охочих поживитися чужим добром.

— Уже в травні ми затримували мародерів, які виносили з квартир різний скарб, — згадує Олександр Марущак, який у ті дні у складі міліцейського підрозділу охороняв громадський порядок. — Зазвичай це був посуд, килими, телевізори.

Не гребували мародери й одягом. Чи знали вони, що весь цей крам настільки насичений радіонуклідами, що той, хто його придбає, певною мірою підпише собі і своїм рідним смертний вирок?

— Звісно, знали, — каже Олександр Маркіянович. — Але ця обставина їх не цікавила. Знаєте, в роки війни мародерів розстрілювали на місці. А ці хіба кращі за тих?..

Прип’ять, десятки сіл, жителів яких евакуювали до інших регіонів, потрапили до так званої зони відчуження — території, яка зазнала найбільшого радіаційного забруднення і обнесена колючим дротом.

«Незаконне проникнення до зони суворо заборонено», «Полювання і риболовля заборонені», «В’їзд лише за спеціальними перепустками» — щити з такими попередженнями впадають в око, тільки-но ви наближаєтесь до зони. Мені неодноразово доводилося бувати в Чорнобилі, на самій станції, і щоразу треба було виписувати спеціальні перепустки, пред’являючи їх міліціонерам, які чергують на контрольно-перепускному пункті.

А чи можна потрапити до зони нелегально? — поцікавився якось я у знайомого міліціонера, який несе там службу і прізвище якого з відомих причин не називаю.

— Звичайно, — посміхнувшись, відповів він. — Принаймні для жителів сіл, які не потрапили за колючий дріт, це не проблема. Адже вони знають ці місця як свої п’ять пальців.

Дехто звинувачує міліціонерів: мовляв, коли б вони як слід виконували свої обов’язки, то й миша не проскочила б у зону. Що ж, мабуть, не всі з них сумлінно ставляться до своїх службових обов’язків. Але особисто в мене язик не повертається звинувачувати в цьому лише правоохоронців. Нагадаю, що сьогодні зону по периметру, довжина якого становить близько 350 кілометрів, охороняють лише 200 міліціонерів. Забагато? Отож…

Відтоді, коли зону обнесли колючим дротом, минуло понад 20 років. За цей час загорожа в багатьох місцях зруйнувалася, що на руку тим, хто хоче за рахунок зони поліпшити своє матеріальне становище.

— Я категорично не згодний з тими, хто вважає, що правопорушення, пов’язані з незаконним проникненням на територію зони відчуження, є незначними і не слід надто перейматися ними, — каже заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Володимир Холоша. — Адже ці порушники не просто прогулюються лісом, а збирають гриби, ягоди, полюють, рибалять, потім продають свою продукцію на ринках Києва, інших населених пунктів. І люди, які її купують, отримують додаткове внутрішнє опромінення, неабияк шкодячи своєму здоров’ю.

Утім, приїздять сюди не лише по гриби та ягоди: багатьох манить метал, якого тут чимало. Під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи були задіяні тисячі одиниць різноманітної техніки. Після експлуатації МАЗів і КАМАЗів безпосередньо на самій станції вони настільки забруднилися радіацією, що стали непридатними для подальшого використання за межами 30-кілометрової зони. І тому урядова комісія вирішила залишити їх на території зони: за кілька десятків кілометрів від самої станції знаходиться звалище техніки, або, як ще його називають, автомобільний цвинтар. На ньому є навіть вертоліт. Правда, вся ця техніка не «похована», а стоїть просто неба, привертаючи увагу зловмисників.

— Про те, що звідсіля спритні ділки вивозять автомобільні двигуни, різні запчастини, давно відомо, — відверто розповідав мені уже згадуваний Віталій. — Але команди на затримання ніхто не давав…

Схема, за якою із зони вивозили метал, а також деревину, діяла протягом тривалого часу. Чому — можна лише здогадуватись. Але не так давно вона все ж не спрацювала, і співробітники СБУ затримали групу «бізнесменів», які везли чергову партію вантажу. Затриманню передувала кропітка робота спецслужби, яка тривалий час відстежувала кожен крок ділків, скрупульозно збираючи доказову базу. Взяли їх саме тоді, коли вони везли метал на один з обласних пунктів прийому метало-брухту. Про розмах «бізнесової» діяльности свідчить той факт, що вони мали намір вивезти й вертоліт, плануючи використовувати його як кафе в одному з міст Київщини.

Скільки за останніх 22 роки, що минули з того дня, коли на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, у зоні відчуження незаконно побувало різних спритників, ніхто не знає. Але рахунок, як кажуть самі правоохоронці, йде на десятки тисяч. Невідомо й те, скільки металу, деревини вони вивезли, у скількох квартирах з неї постелили підлогу чи в скількох оселях стоять меблі, виготовлені з деревини, яка аж світиться від радіації. Рахунок, мабуть, теж іде на тисячі тонн і тисячі таких осель. Пересічні громадяни розплачуються своїм здоров’ям, а то й життям, за намагання окремих індивідуумів — людьми їх важко назвати — збагатитися за будь-яку ціну.

Торік Парламент України вніс до чинного законодавства поправки, які посилюють кримінальну відповідальність за незаконне проникнення до зони відчуження і ведення на її території будь-якого «промислу». Проте лише за перше півріччя поточного року правоохоронці затримали і притягли до адміністративної відповідальности близько 300 чоловік. Порушили проти них 9 кримінальних справ. Та чи дійдуть вони до судів і які вироки винесуть служителі Феміди, якщо ці справи все ж потраплять до їхніх рук? Якщо зловмисники, чия вина буде доведена судом, понесуть відповідальність, адекватну своїм вчинкам, то це стане уроком для інших. Якщо ж ні, то це теж стане уроком: мовляв, не такі вони, правоохоронці, і страшні, як їх малюють.

… Зона відчуження існуватиме ще довго. Скільки — не знає ніхто. Ні чиновники Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, ні науковці з питань радіаційної медицини. Правда, останні кажуть, що «говорити про ліквідацію зони відчуження як такої ще зарано». Отже, потрібно зробити все можливе, щоб вона стала, нарешті, недоступною для захланних ділків.

Україна у четвертій світовій війні

2008-11-18T15:36:00.001-08:00

Коли інформаційний простір захлеснула злива повідомлень про те, що російські танки вдерлися на територію Грузії, а військові літаки та артилерія бомбардують Горі, якось мимоволі пригадалися слова із відомої радянської пісні воєнних років: «Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война».

Тоді, як і цього літа, все було налаштовано на відпочинок — і природа, і люди. Здавалося, ніщо не може змінити розміреного плину нашого буття. Але дуже швидко усі ілюзії і фантазії про мирне і спокійне життя розвіялися, як ранковий туман. Війна увірвалася у наш дім.

І сьогодні повідомлення про війну бентежать нас, проте так хочеться вірити, що кровопролиття десь там, далеко, і до українських осель ані кулі, ані снаряди ніколи не долетять. І ми зможемо дедалі демократичніше і демократичніше проводити чергові та позачергові вибори.

Тепер, коли від тих подій минув певний час, вщухли емоції, протверезішав розум, стає очевидним, що війна на Кавказі — лише передвістя грандіознішої драми. У світі дедалі більше відгонить порохом. І все гострішим стає тривожне відчуття небезпеки. Вогонь війни, масштаби, тривалість та наслідки якої ніхто зараз уявити ще не може, вже по-зрадницькому тліє.

Контури світового розколу

Ми сьогодні стали свідками кінця епохи тріумфальної ходи глобалізації разом із ліберальною демократією і відновлення геополітичних конфліктів у класичному вигляді. Ідея нового світового порядку, в якому з’єднаються розрізнені нації, спонукувані спільною метою досягнення миру і безпеки, свободи і справедливого закону, зазнала цілковитого краху. Стара система міжнародних відносин руйнується на наших очах. Її інституційна основа геть розпадається. ООН, Світовий банк, МВФ, інші міжнародні організації перетворюються у другорядних гравців на світовій арені.

Косовський та осетино-абхазький експерименти, війна в Іраку остаточно демонтували «ялтинсько-потсдамські пережитки», що передбачали колективність міжнародної волі, повагу до суверенітету, територіальної цілісности і непорушности кордонів національних держав. Випустивши на волю примару перекроювання кордонів, людство наразилось на небезпеку зірвати світ із будь-яких завіс, функцію яких до цього часу виконували норми міжнародного правопорядку.

Наближення епохи воєнних конфліктів відчувається в гарячкових спробах створити міжнародні правові інститути, які визначатимуть параметри застосування збройного насильства за межами національної території. Приміром, політики та експерти активно обговорюють відмінності між упередженням, превентивною війною і війною на припинення. Ведеться інтенсивний пошук основоположного зв’язку між інтервенцією на гуманітарній основі, інтервенцією заради запобігання розробці ядерної зброї та інтервенцією для зриву планів терористів. Як наслідок — намагання легітимізувати насильницькі дії підриває стабільність міжнародних відносин і прямо підштовхує до військово-політичної агресії.

Сучасний перерозподіл багатства у глобальній економіці докорінно трансформує геополітичну ситуацію. Архітектура світової системи змінюється у бік мультиполярности, а отже — глобальної дезінтегрованости та нестабільности, в основі яких — ціннісне, геополітичне та цивілізаційне протистояння між багатьма полюсами сили. Реанімуються силова політика великих держав, ситуативні альянси, боротьба за природні ресурси, сфери впливу та ринки збуту. Звичною стає практика застосування військової сили для досягнення геополітичних цілей.

На тлі втрати Сполученими Штатами визначальної ролі на світовій арені власну «велику гру» за перерозподіл зон впливу розпочали інші потужні актори — ЄС, Китай та Росія. Ці країни пішли шляхом створення неоімперій, тобто державних організацій, що базуються на державно-корпоративному імперіалізмі — симбіозі модернового державного імперіалізму з імперіалізмом транснаціональних корпорацій та міжнародних організацій, які об’єднують великі регіони в єдину систему.

Конфронтаційність відносин між зазначеними центрами сили визначатиме надалі ситуацію у світі. Інші ж країни вимушені, зрештою, обрати, до якого табору пристати, аби не бути розчавленими у боротьбі «голіафів» сучасної геополітики.

Після нетривалого перепочинку в міжнародні відносини повертаються конфлікти на ґрунті ідей та ідеологій. На світовій політичній карті пролягли нові розмежувальні лінії між ліберально-демократичними та авторитарними державами. Наростання напруги між країнами, які впроваджують альтернативні моделі розвитку, постійно загрожуватиме переростанням у «гарячу» конфронтацію. Знову взялися за зброю міжнародні терористи, які уособлюють радикальний ісламізм.

І все це відбувається на тлі глобальної економічної кризи, що супроводжується банкрутством фінансових інститутів, потрясіннями на фондових ринках, уповільненням темпів економічного зростання і свідчить про початок кардинальної перебудови світового господарства. Що більше загострюватимуться суперечності глобального капіталізму, то більше у ключових суб’єктів геоекономіки і геополітики зростатиме спокуса застосувати силові методи, аби видряпатися із глибокого провалля, в яке потрапила міжнародна економіка.

Споконвіку перехід до радикально нової структурної «геометрії» соціального простору відбувається через горнило воєнних конфліктів різної інтенсивности. Мир готує потенціал для змін, війна ж його реалізує.

Продовження і граничне загострення тих тенденцій світового розвитку, які унаочнились останнім часом, обов’язково призведе до розкручування «спіралі ворожнечі». Світ крок за кроком скочуватиметься у трясовину некерованої ескалації протистояння, що неминуче виллється у збройні сутички.

Чи буде війна? На жаль, треба визнати — буде. Ба більше — вона вже розпочалася. Твердження, на перший погляд, неочевидне, але об’єктивне.

Перша війна у четвертій світовій — російсько-грузинський конфлікт. Четверта світова війна матиме декілька якісних відмінностей від попередніх. По-перше, боротьба розгортатиметься між багатьма полюсами сил. По-друге, збройні регіональні та локальні конфлікти низької та середньої інтенсивности, особливо у світлі нестабільної ситуації на Кавказі, Близькому Сході, у Східній Європі, Афганістані, намірів США завдати удару по Ірану, носитимуть перманентний характер. А в умовах глобального взаємозв’язку та взаємозалежности так чи інакше всі війни ставатимуть світовими і загрожуватимуть переростанням у конфлікт високої інтенсивности.

І нарешті, це буде апокаліпсичне явище — війна всіх проти всіх — із використанням принципово нової тактики, несиметричних відповідей, надсучасної зброї, кіберпростору, а також, цілком імовірно, тактичної ядерної зброї. Треба зважати на те, що в період світсистемного хаосу відносини між озброєними до зубів «важковаговиками» світової політики у перший-ліпший момент можуть набути непередбачуваного характеру. Всім зрозуміло: будь-який різкий рух — і запускається ланцюгова реакція, яка країну за країною втягуватиме у вир конфронтації з непоправними наслідками.

Відчуття можливости розвитку подій за сценарієм найжорстокіших голлівудських бойовиків особливо загострюється, коли спостерігаєш за тим, як прискорюються процеси загальносвітової мобілізації та мілітаризації. За даними експертів, останнім часом фінансові вливання в програми модернізації та переоснащення збройних сил перевершили витрати часів холодної війни.

Так чи так, новий виток гонки озброєнь, боротьби за ядерну перевагу та розповзання світом зброї масового знищення має дійти до свого логічного завершення. Якщо на стіні висить рушниця — вона обов’язково вистрілить. І не варто тішити себе ілюзіями, що світова війна нині у принципі неможлива: мовляв, з огляду на інтереси світового капіталу, розпалювання збройної колотнечі видається занадто великим та неприйнятним ризиком, а наявність ядерної зброї загалом робить перемогу у війні неможливою, тим самим позбавляючи її будь-якого сенсу.

Якщо згадати історію, стане зрозуміло, що конфлікти між великими державами частіше виникають на ґрунті геополітики, через зіткнення амбіцій, і рідше — під тиском економічних чинників. Як довела війна на Кавказі, економічна логіка глобальних ринків не може угамувати політичні пристрасті, а отже — слугувати надійною гарантією від війни.

Тож на наших очах формуються зловісні контури прийдешньої епохи, реальним змістом якої буде тотальна світова війна.

Росія провокує війну

Сьогодні основним джерелом військової агресії у світі служить міцніючий російський неоімперіалізм. Нині наш північний сусід, що володіє зброєю масового знищення та значною частиною загальносвітових запасів нафти і газу, почувається впевнено, як ніколи, і облаштовує своє місце у глобальному домі на фундаменті страху та насилля.

У концепції зовнішньої політики, яку висунула та провадить кремлівська кліка, присутня гримуча суміш великодержавного шовінізму, енергетичного імперіалізму, месіанського інтервенціонізму, рясно приправлена антиамериканською риторикою. І немає жодного сумніву, що для досягнення власних цілей вони готові застосувати будь-які засоби, тим самим ставлячи знак рівности між реставрацією євразійської імперії і війною.

Кричущий приклад — війна на Кавказі. Лицемірно засуджуючи злочини американських імперіалістів на Балканах та в Іраку, Росія вчинила ще більш злочинні дії у Грузії, звичайно ж, в «ім’я захисту прав людини і миру в усьому світі». Збулися найгірші побоювання: на світовій арені таки з’явився суб’єкт, здатний кинути виклик спокою та безпеці на планеті. Заходившись рятувати світ від «неоліберального фашизму в демократичній обгортці», Росія під орудою кремлівсько-газпромівської олігархії нагадує поведінкою мавпу з атомною бомбою, яка і себе спопелить, і навкруги каменя на камені не залишить.

У цьому зв’язку важливо усвідомлювати, що активація імперської сверблячки свідчить радше про загострення внутрішніх суперечностей, ніж про зростання сили та впевнености Білокам’яної. Незважаючи на пожвавлення в економіці, пов’язане зі зростанням цін на енергоносії, Росія перебуває на порозі великих внутрішніх потрясінь.

Спинімося на одній із її численних проблем. Загроза демографічної катастрофи ставить під сумнів сенс існування Російської Федерації в нинішніх неосяжних кордонах. І це в той час, коли «китайський тигр», відчуваючи справжній голод щодо сировини для своєї зростаючої економіки та життєвого простору для свого незліченного населення, поволі наповзає на Далекий Схід. Росія фактично втрачає контроль у цьому регіоні. Чи залишиться вона в недалекій перспективі єдиною країною тут — велике питання.

Сучасній Росії, щоб вижити і розвиватися і при цьому не розкроїтися на десятки окремих політико-територіальних клаптиків, украй потрібне домінування на пострадянському просторі. Адже сенс будь-якої імперії полягає в її розростанні. У той момент, коли процес територіальної експансії припиняється, імперія розтрощується зсередини. Тому Кремль робить все можливе і неможливе для розширення власного геополітичного впливу. У цьому полягає його національна стратегія. На цьому базуватиметься і військова доктрина.

Узявши на озброєння ідеологію євразійського експансіонізму, Росія доклала максимум зусиль, аби ввести мобілізаційну компоненту у внутрішню політику. І на сьогодні країна фактично готова до народожерної війни. І мілітаризоване суспільство, і «хрещені» кров’ю збройні сили, і ручний бізнес — все налаштоване для задоволення неоімперських амбіцій Путіна та його поплічників.

Першою спробною кулею у великій геополітичній битві, яку розпочала Росія, націлившись на пострадянській простір, стала Грузія. З її допомогою Москва перевірила реакцію на свій експансіонізм з боку потенційних супротивників. І Росія отримала потрібний їй сигнал. Нечітка та егоїстично боязка позиція західних країн породила у кремлівських верховодів небезпечну переконаність у тому, що в них розв’язані руки і тепер вони можуть діяти, як заманеться, і на світовій арені, і на власних геополітичних задвірках.

А найціннішим призом для російських імперіалістів у цих небезпечних змаганнях залишається, безумовно, Україна. Отож маємо, нарешті, второпати, що Росія ніколи не відмовиться від планів ліквідувати самостійність України. Методи і тактика загарбницьких дій змінювались і будуть змінюватись, однак головна мета російської політики залишатиметься незмінною — Україна має право на існування лише як частина «великої та неподільної» Російської імперії.

На кону — Україна

Від дня проголошення Незалежности Україна ще ніколи не була у більш загрозливому становищі, ніж сьогодні, оскільки відродження російського гегемонізму збіглося у часі зі світовою фінансовою кризою та внутрішніми політичними катаклізмами. Зрозуміло, що продовження кризи в нашій країні грає на руку кремлівським вождям. Адже нестабільність та невизначеність ситуації відніматиме левову частку політичної енергії, позбавляючи і владу, і народ можливости адекватно реагувати на сучасні виклики і загрози.

Російська ж сторона, не гаячи часу, цілеспрямовано та послідовно розігрує свою партію в українському політичному преферансі. Залежно від ситуації Кремль застосовуватиме широкий набір інструментів «жорсткого» і «м’якого» впливу на поведінку своєї сусідки: від скуповування гуртом та уроздріб політичної верхівки — до прямого воєнного вторгнення для розчленування України приєднанням регіонів з проросійськи налаштованим населенням до складу Російської Федерації або створенням та підтримкою на цих територіях квазідержав-клієнтів на кшталт Південної Осетії чи Абхазії. У таких небезпечних умовах відповідальна влада мала б невідкладно запропонувати ефективну стратегію внутрішньої та зовнішньої політики з чіткою відповіддю на запитання: як вписатися з найменшими втратами у новий світовий порядок, баланс сил у якому змінюється не на користь України, а її шанси на збереження незалежности та територіальної цілісности суттєво знижуються.

А що ж ми бачимо в дійсності?!

Людині при здоровому глузді важко збагнути логіку поведінки фігурантів того блазнівського дійства, яке чомусь видається за цивілізований внутрішньополітичний процес. Коли в український дім нагло ломиться озвірілий горлоріз, його мешканці, замість того, щоб гуртом дати йому рішучу відсіч, учепившись один одному у горлянку, запекло з’ясовують, хто, кому, з ким і скільки разів зраджував.

Український політичний «паноптикум» — і влада, і опозиція — нагадує клуб самогубців, чільники якого, зійшовшись у нещадній сутичці на взаємне знищення заради абсолютної влади, своїми діями розчищають шлях московському поневоленню. І чекати приходу на наші землі «обмеженого контингенту» окупаційних військ залишилось недовго.

Взаємовідносини України та Росії досягнуть своєї критичної фази між 2010 (вибори Президента України) та 2017 (завершення дії договору про перебування ЧФ Російської Федерації в Криму) роками. Саме у цей короткий період Кремль муситиме остаточно вирішити українську проблему. Затягувати з розв’язанням найневідкладнішого геополітичного завдання не в інтересах Москви, тому за три-чотири роки настане момент істини, який виявить, чи життєздатна незалежна соборна Українська держава та чи стане наша країна місцем кривавого геополітичного банкету, в який неминуче будуть утягнуті всі провідні держави світу. Таким чином, внаслідок глобального потрясіння світопорядку Україна опинилася на передньому краї четвертої світової війни.

Російський імперіалізм готується до вирішального кидка. І зупинити його зможе лише єдина нація та сильна влада.

Великий голод 1933 очима малої дитини

2008-11-18T15:34:00.000-08:00

Коли воєнний комунізм захлинувся і в 20-х роках минулого, ХХ, століття в СРСР почався НЕП («Новая Економічєская Політіка»), мій батько орендував землю. Вже одруженим, переїхав із села на хутір. Там, поруч поля, — а з с. Новокрасного до них треба було їхати кілометрів п’ять чи десять — сам він працював не покладаючи рук і не давав спокою моїй мамі і двом її молодшим братам. Будував велику хату на шість-вісім кімнат.

Коли прикрутили НЕП і почалась колективізація, дорослі чоловіки нашої родини, як дізнались, що за невступ до колгоспу (чи, як тоді їх називали, «созу» — суспільний обробіток землі) їх усіх збираються вивезти до Сибіру, тікають. Мамині брати, маючи на руках лише один документ на двох, вночі їдуть подалі, на Кавказ, а батько — на заробітки в Одесу. Там він працює на кисневому заводі і водночас вступає на робітфак (робітничий факультет) Одеського сільськогосподарського інституту. У селі залишається лише мама з нами, двома маленькими дітьми, і все господарство лягає на її плечі.

Пізньої осени 1932 року маму арештували. Забрали її напівроздягнену, навіть без панчіх. Повезли в район у Арбузинку, а комнезами (комітет незаможників) давай усе забирать. Як ми прийшли зі школи, у дворі було дуже багато підвід. Вивозили картоплю, буряки, квасолю. А я, шестилітня дівчинка, не розуміючи, що діється, взяла мамину корзинку з нитками і свою маленьку вишивану подушечку й притиснула її до грудей. Якийсь комсомолець підійшов і вирвав подушечку, а мене штовхнув у сніг. Комнезами позабирали у нас геть усе і навіть вигнали із власної хати прямо посеред зими. Я з моїм восьмирічним братиком без батьків перебивалась тоді у сусідів на хуторі. Потім приїхав із Одеси батько і відвіз нас до родичів: мене забрала до себе в с. Перчунове мамина сестра тітка Феня, а брата Толю взяла батькова сестра тітка Настя, яка жила в с. Новокрасному. Отак для нас почався голодний 1933 рік: батько в Одесі — працює на кисневому заводі, де йому дали кімнату в комуналці зі спільною кухнею, і навчається в учительському інституті, а маму без суду відправили в одеську тюрму і там засудили до 25 років ув’язнення за «контрреволюцію».

У 1932—1933 роках московська комуністична влада в Україні влаштувала штучний голодомор. Люди мерли як мухи. На вулицях Одеси щодня прибирали трупи, а в Росії все було. Батько залишив нас із моїм братиком по родичах і, щоб здобути якісь харчі, поїхав на Кавказ, у Дагестан, до братів своєї жінки, Григорія та Миколая, які втекли туди від колективізації. Коли він привіз звідти додому в Україну мішок кукурудзяної крупи, то застав мене ледь живу. Я вже навіть не хотіла їсти, і коли мене змушували, то від безсилля не могла втримати ложку в руках. Мене перевезли в с. Новокрасне до тітки Насті, у якої була корова, а брата Толю відправили замість мене в с. Перчанове, оскільки він старший і щодня зможе приходити по молоко з іншого села за 25 км. Тітка Настя, хоча своїх дітей у неї не було, не змогла б прогодувати двійко малих.

На побаченні в одеській тюрмі мама передала батькові записку про те, що вона заховала на горищі хати золотий кишеньковий годинник, із поясненням, де вона його замурувала (скільки чвертей від комина і в який бік). Але в їхній хаті оселився комнезам (від «комітету незаможників»). Як же туди дістатися? От батько, приїхавши з Одеси, вночі крадькома пробрався на свою власну хату і, слава Богу, знайшов того годинника. В Одесі батько пішов у «торґсин» (рос.: «торговля с иностранцами»), здав годинник, і там, при ньому, якийсь єврейчик, брутально виламавши механізм, викинув його, а золотий корпус зважив і виписав цукру аж 22 кг. Той рафінад ми тишком товкли і, можливо, саме він врятував нас від голодної смерти.

Багатьох хоронили напівживих. Їздили підводами попід хати. Хто більше захоронить, отримає більшу пайку. У селі розповідали, що якийсь їздовий віз мерців на кладовище, коли дивиться: тінь іззаду піднімається. Це один чоловік очуняв і зібрався злазити, а їздовий, з переляку, лопатою його по голові, та й прибив і вкинув до ями. Усі виконували наказ Лєніна-Сталіна: «Хто не з нами, той проти нас!»

У Перчуновому був голод, але людей менше вивезли на Сибір і менше хат із розібраною покрівлею без вікон і дверей із написами, як у Новокрасному: «Ворог народу — сривщик хлібозаготівлі». Чим це пояснити? Можливо, менше було активістів-комсомольців, бо в Новокрасній все забрали і вивезли на станцію Людмилівка на елеватор. Збіжжя виявилося різної вологости і зігрілося. Зерно гнило, його вночі вивозили в поле, виривали ями і закопували, а воно так смерділо, гірше, ніж гниле м’ясо. Люди крадькома туди пробирались, відкопували, їли цю гниль. Одні труїлись, інші виживали.

У селі стояли порожні хати тих, хто помер з голоду, і ми, діти, ходили розбирати стріху і шукали в цих сніпках соломи колосків, які не встигли перетрубити миші. Повні зернини ми зразу хрумтіли, а щупленьке несли додому і змагалися, у кого в жменьці більше збіжжя. Дуже раділи, як за день щастило натеребити жменьку зерна. Дома у ступці товкли і тітка Настя варила кандьор.

Ходили також до солом’яної скирди і віяли. За день можна було навіяти склянку зерна, і, якщо «об’їждчик» не забере, бо в нього теж голодні діти, то ввечері, щоб ніхто не бачив, тітка молола на камені те зерно і щось з нього варила. Бригади комсомольців шукали і забирали таке каміння, вилазили на дерева і підглядали через вікна, що в хаті робиться. Підслуховували, хто про що балакає. Одного нашого односельця Олексія Голованя, який дуже гарно співав, і так сильно, що лампа гасла, за те, що заспівав «Ще не вмерла Україна», засудили до розстрілу.

Люди ставали людоїдами. Одна жінка збожеволіла та й у відчаї порубала своїх дітей, поварила, а маленька донька втекла і розповіла це сусідам.

Хто взимку не помер з голоду, тільки потепліло, подався до «чугунки» (залізниці). Котрі змогли дійти до станції Людмилівка, сідали на «товарняки» і їхали, куди очі бачать… Більшість з нашого села кинулися на Донбас, у Горлівку.

Приїздили у село Косіор і Чубар питати: «Чого селяни не ходять на роботу?» — «Сімуліруют!!!» А вони, пухлі, не можуть ногу підняти, човгають… Усіх їх гнали на поле працювати.

Як завесніло, ми їли все, що зеленіло. Коли зацвіла біла акація, від її солодкого цвіту сильно блювали, а од жовтої — ні.

Весною 33-го приїхав із Дагестану дядько Микола, мамин брат. Вони врятувались там, на Кавказі, від Сибіру. Узяв він мене, й ішли ми з Перчанової в Новокрасну 25 км. Багнюка страшенна, ледве ноги витягаєм. Йому було років 22—23, а мені — 7. Але коли ми прийшли, то нам не зраділи, бо — зайві їдаки. Напевно, все їстівне, що привіз дядько з Кавказу, він залишив у своєї рідної сестри в Перчановій.

Навесні стало трохи краще. Пішла трава-лобода. Почали з неї варити кандьор. Діти наїдались такого гарячого кулешу і хворіли-гинули. Живіт великий, полягають дітки на сонечку і віддають Богу душу з «благою» посмішкою, бо живіт повний. Сонечко лагідно світить, хочеться спати, спати… І бачаться чудові сни: житні колоски колише вітер… Мати увечері приходить з поля за дитиною, а вона вже холодна, і сині-сині губки всміхаються… Стільки було материнських сліз, що один комуніст, Берман Лейба Наумович, присланий, як 30-тисячник, на село, — «поднімать», не витримав і повісився на своєму ремені коло ліжка, написавши записку: «Ми не за таке комуністичне життя воювали». Ховали його таємно, без почестей.

Захистімо тих, хто захищав Україну!

2008-11-18T15:33:00.000-08:00

Напередодні Свята Покрови низка політичних та громадських організацій, серед яких — ОУН, КУН, УНА—УНСО, «Тризуб», МНК, «Патріот — захисник Вітчизни», ВГО ГК «ПОРА», Центр національного відродження ім. Степана Бандери, Спілка офіцерів України, Братство вояків УПА та Українська партія, провели низку заходів, спрямованих на визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, а самих вояків УПА, як і солдатів Армії УНР, Січових стрільців ЗУНР, учасників гайдамацько-селянських повстань 20-х, 30-х років, бійців Закарпатської України, — учасниками Національно-Визвольних Змагань. Серед них — роздача листівок про діяльність УПА та збір підписів на підтримку вимоги патріотичних організацій до Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів про визнання УПА та надання статусу учасників Національно-Визвольних Змагань ветеранам УПА, а також надання Святу Покрови статусу державного свята — Свята захисників України, яке справедливо замінило б надумане і чуже для українців свято «захисників вітчизни» (23 лютого), бо ж відомо, що саме в цей день 1918 року муравйовські банди грабували і мордували киян.

У цьому ж ряду — й науково-практична конференція на тему «14 жовтня — Свято захисників України», яка відбулася в УКРІНФОРМі під егідою означених вище національно-патріотичних організацій. Про роль і значення УПА та Свято Покрови поділилися своїм баченням історики й політологи: Володимир Сергійчук, Роман Матузко, Сергій Жижко, Георгій Лук’янчук, а також політичні провідники: Богдан Червак, Ігор Мазур, Андрій Тарасенко, Сергій Пархоменко, Ігор Горбаль, Євген Золотарьов, Андрій Юсов, Тарас Рондзистий, Ігор Лісодід, Орест Васкул та Олег Олійник.

У виступах ішлося про світовий феномен УПА й УГВР, діяльність яких стала зразком для наслідування усім національно-визвольним рухам у світі після Другої світової війни і аж до нашого часу. Усередині ж країни боротьба УПА й УГВР стала важливою ланкою в ланцюзі безперервної боротьби української нації за незалежність — Хмельницький-Виговський — Мазепа — УНР — ОУН — УПА й УГВР — рух шістдесятників — УГС — Народний рух України, — яка й привела до появи на світовій арені незалежної держави Україна в 1991 році.

Учасники конференції визнали головним завданням національно-патріотичних організацій — докласти всіх зусиль для негайного визнання на державному рівні УПА та надання статусу учасників Національно-Визвольних Змагань ветеранам УПА, а також визнання Святої Покрови державним святом — Святом захисників України.

Єдність чи новий розбрат?

2008-11-18T15:30:00.000-08:00

Схоже, що у недалекому майбутньому Україну чекають нові випробування. Цього разу йдеться про «українське церковне питання». На такі роздуми наводить нещодавній візит Президента України Віктора Ющенка до Стамбула, де він провів чергову зустріч із Константинопольським Патріархом Варфоломієм.

Вітчизняні ЗМІ, висвітлюючи цей візит, здебільшого зосередили увагу на врученні Вселенському Патріархові пам’ятної монети із його та Ющенка зображенням. Однак головна мета зустрічі полягала в іншому. Під час розмови В. Ющенко, висловлюючи вдячність Варфоломію І за участь в урочистому святкуванні 1020-річчя Хрещення Київської Руси, виступив з ініціативою, яка, на його думку, має сприяти розв’язанню проблеми розколу в українському православ’ї та створенню єдиної помісної церкви. Зокрема, глава держави висловився «про доцільність пропозиції провести наступну Всеправославну нараду 2009 року в Свято-Софійському соборі у Києві.

Як повідомила прес-служба Президента, В. Ющенко наголосив, «що для українського народу проведення цієї зустрічі в Києві матиме велике значення, оскільки засвідчить наш нерозривний зв'язок зі світовою православною спільнотою».

На сьогодні невідомо, як відреагував Вселенський Патріарх на пропозицію нашого Президента. Однак в Україні вона викликала суттєве пожвавлення, принаймні у різних церковних колах.

Впадає у вічі, що ініціативу Ющенка схвально сприйняли як у проводі Української Православної Церкви, що перебуває під юрисдикцією Московського Патріархату, так і в провідних колах УПЦ Київського Патріархату. Так, у відповідному коментарі Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП зазначається, що ця церква вітає «зусилля української державної влади, які спрямовані на подолання існуючого в Україні церковного розколу, якщо ці зусилля здійснюються з повагою до канонічного порядку Церкви та в конструктивній співпраці влади з усіма зацікавленими сторонами, і насамперед з найчисленнішою в нашій країні Українською Православною Церквою». Водночас речник Київської Патріархії єпископ Васильківський Євстратій заявив, що «Київський Патріархат завжди позитивно ставився до участи Константинопольської Матері-Церкви та інших Помісних Православних Церков у подоланні розділення українського православ’я».

Та незважаючи на позірну підтримку УПЦ МП та УПЦ КП нової ідеї українського Президента, спрямованої на об’єднання українського православ’я, існує чимало чинників, які можуть, з одного боку, прискорити об’єднавчі процеси, а з другого — поглибити вже існуючі суперечності.

Насамперед треба зазначити, що, загалом підтримуючи пропозицію щодо проведення у наступному році в Києві Всеправославної наради, кожна зі сторін посвоєму тлумачить можливий факт її проведення та ймовірні наслідки. Скажімо, УПЦ МП сподівається, що під час наради у Києві буде дотримано принципів, які нещодавно були погоджені на Стамбульській зустрічі глав помісних православних церков. Нагадаємо, що у Стамбулі нещодавно було ухвалено документ, який закріплює положення про те, що відтепер у всеправославних зустрічах можуть брати участь тільки церкви, визнані в усьому православному світі. Іншими словами, існує небезпека, що Всеправославна нарада, якщо така відбудеться у Києві, пройде без представників УПЦ КП та УАПЦ, з усіма наслідками, які випливають щодо майбутнього цих церков. Принагідно зауважимо, що й під час відзначення 1020-річчя Хрещення Київської Руси згадані церкви фактично не були допущені до офіційних заходів за участю Вселенського Патріарха та вищого керівництва Української держави. Тоді це пояснювалося як тактичний відступ на шляху до стратегічної перемоги. Але як можна буде пояснити відсутність УПЦ КП та УАПЦ на Всеправославній нараді у Києві?

Софія Київська

Зі свого боку, УПЦ КП проведення наради у Києві розцінює як неспроможність УПЦ МП запропонувати ефективний варіант об’єднання українського православ’я. Вже згаданий єпископ Васильківський Євстратій заявив, що «Московський Патріархат довів свою нездатність запропонувати якусь реалістичну модель виходу Української Церкви із сучасного глухого кута взаємного поборення трьох юрисдикцій. Тому очевидно, що таку модель тільки Константинополь спільно з іншими Помісними Церквами — або зможе запропонувати сам, або благословить вироблену в Україні». При цьому єпископ УПЦ КП заздалегідь застеріг, що проведення Всеправославної наради «буде сполучене з ще більшими труднощами, ніж проведення в Києві заходів з відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України. Московська церковна дипломатія буде всіляко заважати реалізації цієї ініціативи або ж спробує використати її для своєї мети».

Підсумовуючи, можна зробити декілька висновків. Передусім треба зазначити, що святкування в Україні 1020-ї річниці Хрещення Київської Руси, яке задумувалося як об’єднавча акція усіх християнських церков, поки що не загоїло старих ран та не вгамувало амбіцій, а отже — не консолідувало українське православ’я. Використовуючи об’єднавчу риторику, представники розсварених православних церков намагатимуться використати майбутню Всеправославну нараду для обстоювання своїх корпоративних інтересів: УПЦ МП — як єдиної канонічної спадкоємиці традиції Київської Церкви; інші гілки православ’я — визнання за собою суб’єктности у православному світі. Недопущення до участи в нараді котроїсь із православних церков — а виглядає так, що це можуть бути УПЦ КП та УАПЦ, — надовго законсервує нинішній статус кво.

Щоправда, можливий інший сценарій, коли ще до проведення Всеправославної наради різні гілки українського православ’я домовляться між собою про формат участи у цьому заході, а отже — уможливлять прийняття рішення, яке задовольнить усі сторони. Якщо таке станеться, то Україна твердо стане на шлях відновлення церковної єдности, а відтак — створення єдиної помісної церкви.

Цілком можливо, що, зважаючи на реальність, яка існує у взаєминах між православними церквами в Україні, Вселенський Патріарх не погодиться на проведення Всеправославної наради у Києві. Але тоді на порядок денний постане інша проблема: підготовка до відзначення 1025-ї річниці Хрещення Київської Руси. У будь-якому разі українські традиційні християнські церкви приречені шукати шляхи, що ведуть до єдности.

Свої серед чужих, чужі серед своїх

2008-03-25T11:18:00.000-07:00

Широко розрекламований і організаторами, і опонентами «2-й Всеукраїнський з’їзд депутатів рад усіх рівнів» таки відбувся. Певно, пам’ятаючи про антидержавницькі заклики на першому, чільники й активісти патріотично налаштованих середовищ зорганізували декілька прес-конференцій, де відверто задекларували прагнення докласти максимум зусиль, щоб відцентрові прагнення й настрої організаторів не поширилися серед широкого загалу.

Проте благородні пориви не байдужих до долі Батьківщини наштовхнулись на жорстоку протидію правоохоронців. Багатьох по кілька разів викликали на «профілактичні бесіди». Умовлянням (і навіть погрозами) вимагали відмовитися від запланованих заходів протесту.

Цікаво, що на аналогічний «тиск» скаржилися й організатори з’їзду. Проте, окрім виклику в СБУ (задля формального надання якихось пояснень) сумнозвісного своєю антиукраїнською балаканиною депутата Донецької міськради Левченка, де його попередили лише про неприпустимість відвертого виголошення закликів щодо територіального поділу країни (образи національної гідности українців, як виявляється, ніяких ознак злочину не мають), заяви про «політичні репресії» жодного підтвердження не знайшли.

Дивно було чути про «утиски владою» з вуст Віктора Януковича й запрошеного російського депутата й політика Костянтина Затуліна. Хоч би що там було, та очікуваних ласими на скандали обивателями закликів до сепаратизму й розколу держави з вуст промовців не пролунало.

І не тому, що з ними напередодні попрацювали «компетентні органи». Зміст виголошених промов та прикінцева «Резолюція» засвідчили: організатори з’їзду мали цілком іншу мету, а самі промовці докладали немалих зусиль, щоб відверто й доволі агресивно задекларувати власну незгоду і несприйняття нинішніх процесів національного відродження і демократизації нашого суспільства. Засвідчивши цим, що в Україні, нарешті, серйозно постала проблема можливого зудару двох непримиренних за своєю суттю світоглядних концепцій. Перемога однієї з них надовго (а можливо, й остаточно) вирішить питання подальшої долі українців. Справді, якою Україні бути в майбутньому? На яких засадах будувати нинішнє буття? На Божих заповідях, національних традиціях, загальнолюдських цінностях, а чи на вульгарному й упередженому потрактовуванні терміна «демократія»?

Журналістів, котрі зголосилися «висвітлити подію», вкупі з депутатами Київради від ПР та кількох столичних райрад, двома літаками доправили (звичайно ж, коштом організаторів) до Луганська, а потім автобусами відвезли до сіверськодонецького «Льодового палацу», де й відбулося дійство. Наприкінці не обійшлося й без трагікомічного курйозу. Повертаючись, розігріті алкоголем депутати (а їх було близько тридцяти осіб), не дочекалися майже сотні журналістів, самостійно відбули чартерним рейсом до Києва. Ображена журналістська братія змушена була досить емоційно опротестовувати таку форму зневаги. Йдучи назустріч їхнім справедливим вимогам (і водночас цілковито ігноруючи невдоволення вже захмелілої київської депутатської делегації), керівництво Луганського аеропорту змушене було повернути літак майже з півдороги й надати змогу «випадково забутим» того ж дня повернутися до Києва.

З’їзд відбувся у рекордно стислий термін і в гірших радянських традиціях. Жодних дискусій, запитань із залу і незапланованих виступів. Як і в часи комуністичного тоталітаризму, промовці з високої трибуни нав’язували більш ніж двотисячній слухацькій аудиторії власні (а чи власні насправді?) думки й бачення сучасних загальнодержавних процесів. Присутні в залі були приречені на більш ніж тригодинне вислуховування монологів і завершального «всезагального» схвалення зачитаної Анатолієм Толстоуховим «резолюції».

Звичайно, були тут і кілька екзальтованих бабусь, котрі істеричними голосами спочатку скандували «Р-а-с-с-є-є-я-я!» та «Я-ну-ко-вич!», проте вік дався взнаки, і, втомившись надривати горло, наприкінці геть не поважного (як на мене, звичайно) зібрання (чи то б пак збіговиська) вони вже мирно куняли.

Значний відсоток присутніх виявились звичайнісінькими, звезеними для масовки, заробітчанами, їхнє ставлення до дійства яскраво продемонстрував кинутий у (пробачте за деталі) пісуар чоловічого туалету прапорець ПР, котрий мій колега зафіксував на цифровий фотоапарат. Тож претендувати на роль виразника «народних інтересів» панам організаторам цілком недоречно.

Кілька слів — про саму організацію. З невідомих і незрозумілих причин гардероб не працював, тож присутні добряче попріли, сидячи у верхньому одязі.

Побіжно вже згадувалося, що риторика промовців рясніла стандартними для донезалежних часів кліше та ярликами про «банди ОУН–УПА», «нацистських посіпак», «натовських агресорів» і закликами об’єднатися з «братньою Росією». Проте боляче і якось неприродно було вислуховувати їх з вуст україномовного депутата (до речі, жінки вже пенсійного віку) з Волині. Не менш дивним і неприродним було чути від Дмитра Табачника заклики про потребу захисту «канонічного українського православ’я» від спроб створити «єдину Помісну Українську Церкву». Та й чи йому визначати, з кого творити українцям пантеон національних героїв?

На охорону з’їзду було задіяно близько чотирьохсот міліціонерів і понад сотню дядечок у цивільному з раціями. Охочих потрапити до зали суворо фільтрували молодики геть не атлетичної статури. Дехто виглядав більш ніж комічно в уніформі, яка їм жодним чином не пасувала.

Професіоналізм задіяних в охороні яскраво засвідчив такий факт: попри кількарядовий контроль, до сектору, призначеного для журналістів, «прослизнули» двоє членів ВО «Тризуб» і поширили більше сотні листівок антисепаратистського змісту. Їхня з’ява на тлі монотонного бубоніння Петра Толочка про нинішнє «переписування історії» викликала немалу зацікавленість присутніх. Проте бійки не було. Одного із «диверсантів» виводила з залу захекана від хвилювання керівниця прес-центру з’їзду Олена Рубцова, інший спокійно залишив залу сам.

Попри незначну кількість промовців (їх не набралося й десятка), зміст виступів перегукувався. Кожен з промовців наголошував на потребі надання російській мові статусу державної, скаржились (і навіть закликали видати «Білу книгу») на (не існуючу в дійсності) насильницьку українізацію, чим засвідчили власну відірваність від нинішніх нерадісних реалій. Прогляньте телепередачі, панове, й матимете змогу пересвідчитись, що ваші закиди не мають жодного підтвердження й вагомого аргументу.

Проте були й «оригінальні перли». Чільник Компартії Петро Симоненко, певно, забувши про сповідувану його ідеологічними попередниками «диктатуру пролетаріату», стверджував, що «нинішній помаранчевій диктатурі (?!) не потрібне народовладдя». Харківський міський голова Добкін розповів про «трьох китів», на котрих базується єдність українців і росіян». Ними виявилися спільне минуле, одна мова і одна релігія. Пробачте, пане голово, але ця баєчка нічого спільного з дійсністю не має. Видаючи з себе ображеного і приниженого, Добкін повідомив про існування в Україні «цілого пласту громадян, котрі, попри знання української мови, принципово не бажають нею послуговуватись», викликавши цим гучні овації.

Як і годиться для зібрань такого штибу, прикінцеву доповідь виголошував чільник ПР Віктор Янукович. Для надання його персоні більшої поважности присутнім відрекомендували його як керівника тіньового уряду. Певно, прагнучи здобути собі ім’я «виваженого й ліберального політика», він закликав відмовитися від крайнощів, а нинішні спроби Президента повернути асимільованих і русифікованих українців у природний стан порівняв із спробами русифікувати галичан за радянської окупації. Наперекір очікуванням і заявам протестників, він одразу дистанціювався від спроби «розіграти косовську карту». Партія регіонів, за його словами, прийняла відповідну постанову, в котрій засудила «такі форми перегляду існуючих в Європі кордонів». Тим самим опоненти були позбавлені можливости звинуватити політичне середовище, до якого він приналежний, у спробі «розколоти Україну».

Проте попри прагнення організаторів з’їзду подати себе як самостійних гравців, задіяність «руки з Москви» таки відчувалась. Згадувані вище Затулін і Левченко не полишали один одного ні на хвилину, даючи підстави стверджувати, що виголошені останнім українофобські промови є повторенням почутих у «неофіційній зустрічі» думок.

Варто зрозуміти, що Кремль цікавить цілковите (себто економічне й політичне) узалежнення України. І це не обов’язково має виглядати як чергове «возз’єднання». Нехай Україна тішиться формальною незалежністю. Головне — не дозволити їй бути самостійним гравцем на світовій політичній шахівниці. З’їзд засвідчив наявність в Україні політико-економічних потуг, яким такий ненормальний стан на руку. У залі пролунали заклики до якогось «весняного наступу». Прикро й боляче.

Рушійна сила народу

2008-03-21T17:44:00.000-07:00

Наприкінці 2007 року Видавництво імени Олени Теліги випустило чергову книгу члена Проводу Організації Українських Націоналістів, голови Київської міської ОУН Богдана ЧЕРВАКА «Націоналізм: нариси». Посприяв тому, щоб твір побачив світ, наш соратник, член Проводу столичного об'єднання націоналістів Тарас Петренко. Прикро, що наклад досить скромний — 1000 примірників, однак цінности праці це аж ніяк не применшує.

Скажу відверто: в наш час писати про націоналізм (хоч би про який його прояв ішлося) непросто. Як слушно зауважує Б. Червак, «уже в незалежній Україні з'явилося чимало фундаментальних досліджень з історії, теорії та практики українського націоналізму». Побутує думка, що питання глибоко, всебічно вивчено і вже все, що можна й не можна, в цій ділянці знань сказано, тому відкрити чи бодай додати дещицю нового вельми складно, вважайте — неможливо.

Науковцям з огляду на це простіше: вони часто-густо люди сторонні, непричетні до руху, тому здебільшого обмежуються вивченням явища, оцінюванням, розмірковуваннями та узагальненням. На жаль, серед цієї братії ніколи не бракувало мудрагелів і лібералізованих базік, які впродовж усіх років Незалежности переконували суспільство, що націоналізм — це страшний, войовничий світогляд, який залишив по собі криваві сліди, що це зашкарубле, безнадійно застаріле, не придатне для нових умов учення.

Інша річ, коли ти сам націоналіст (до того ж не «поміркований» чи «в розумних межах», а справжній), коли ти не тільки дослідник, а й подвижник, котрий проводить накреслення цього вчення в життя. Тоді опиняєшся під пильним оком як своїх, так і чужих. А це означає, що не маєш права схибити, дозволити собі бути безликим перодряпом чи пустомелею. Переводитимеш чорнила на зачовгані до дір загальники, зарозуміло твердитимеш азбучні істини — народ засміє. Повторюватимеш чи переповідатимеш думки славетних — виявиться, що це вже нікому не цікаво, адже ніщо не здатне замінити першоджерела.

Як бачимо, гострота предмета розмови неймовірна, про відповідальність — годі й говорити. Треба завжди бути на висоті, аби те, що написав, залишило слід, знайшло відгук у серцях людей. І все ж друг Богдан узявся за цю невдячну (як багатьом здавалося) справу, вкотре довівши: «націоналізм не буває неактуальним, його сила — у здатності давати правильну відповідь на найскладніші питання, що стоять перед суспільством і країною».

Це зобов'язувало. І вже у «Вступі» автор почав беззаперечно та круто: «...Теорія і практика українського націоналізму адаптовані до політичних і суспільних реалій, а тому настав час осмислити тенденції і проблематику сучасного націоналістичного руху, що дасть можливість глибше збагнути сутність складних суспільно-політичних процесів, які переживає Українська держава», — і надалі стрімкости не збавляв.

Бути подвижником і натхненником, запалювати інших непросто. Замало мати тільки хист. Потрібна ще одна визначальна умова — самому сповідувати цей світогляд, щиро й безмежно вірити в життєздатну, творчу силу націоналізму. Тоді величні задуми й помисли попередників, розвідки науковців ти прикладеш до сьогодення й матимеш дороговказ. Тоді думки предтеч підкріплять думки твої, стануть опертям, нерозривним ланцюжком, містком між минулим і сучасним.

Здається, все висловлене вище сповна може стосуватися друга Богдана. Свій життєвий клич він виклав у творі: «Це можна зробити за однієї умови: самим стати зразком людини, для якої честь нації — понад усе». Тому й маємо в його роботі силечу глибоких, карбованих, непроминальних суджень. Тому й наголошено на багатьох життєво важливих для нації та держави питаннях, що потребують невідкладного вирішення. Отже, обов'язково проростуть сходи. Як писав поет, «не нині, не завтра, так потім».

Автор наголошує на «неминучості націоналізму», тож справу буде доведено до кінця, адже «лише самим фактом незалежности не вичерпується остаточна реалізація національного ідеалу українців». Додам від себе: завершенням національної справи, побудовою справді своєї, дійсно української держави наші завдання (націоналізм загалом) також не вичерпуються. Останнє слово в цьому способі мислення ще не сказано. Хоча є схожа думка й у друга Богдана: «Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації».

«Поважаючи історичне минуле націоналістичного руху та враховуючи той величезний ідейний, методологічний та героїчний досвід попередників, — наголошує провідник КМ ОУН, — необхідно вже сьогодні означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український націоналізм та його виразника — ОУН — у визначальний фактор державотворення, спроможний адекватно розв'язувати нагальні проблеми утвердження української державности». Безперечно, можемо відзначити: перший крок — здобуття незалежности — зроблено. Нашим наступним завданням має стати якісна видозміна країни. Адже не за таку, як нині, Україну боролися й поклали голови славні попередники.

Як і будь-якому нашому однодумцеві, Б. Черваку не дають спокою біди, різноманітні негаразди народу: «Сьогодні настав час давати відповідь на непрості питання сучасному поколінню українських націоналістів. Таких питань чимало, але головне з них — на устах у всіх: чому на шістнадцятому (вже на сімнадцятому, друже Богдане! — В. Р.) році української Незалежности нас не полишає відчуття того, що ми, українці, живемо “не у своїй хаті” й на нашій землі панує “чужа правда“?»

Відповідь на поверхні — тому, що в цій державі ніколи й не думали втілювати в життя гасло Миколи Міхновського «Україна для українців!». Отже, не варто дивуватися, що вона стала не для українців. Але так бути не повинно, і так не буде. З кульгавого утворення, де основою хиткої єдности «всіх національностей» є лише спільне громадянство й де забезпечується вільне зросійщення (яке називається вільним розвитком) етнічних меншин та переродження українців у малоросів, держава має перетворитися на національну. І без нас (крім нас!), націоналістів, цього ніхто не здійснить, тому «першочергове завдання українського націоналістичного руху — зробити все, щоб Україна стала державою, де домінують питомі для української нації духовні й моральні цінності».

Майбутнє — за нами, бо, як доводить автор, «в незалежній Україні націоналістичний фактор із сили, що в минулому вела народ до незалежности, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем». Слушно зауважено, що «в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід у націоналізмі».

А загалом як ще багато всього слід утілити в життя! Б. Червак у назвах своїх «нарисів» виклав лише деякі завдання: «Про єдність націоналістів», «До питання про державне визнання ОУН і УПА», «Що таке солідаризм?», «Геополітичні виклики», «Геополітичні візії», «Інформаційний експансіонізм», «Націоналізм як ідеологія утвердження національної державности», «Націоналізм і “соціальне питання”», «Місія українського націоналізму». А ще ж є і розділи, присвячені націоналістичному світорозумінню, ознайомленню з минувшиною руху, видатними його постатями. Там теж багатющий зміст, виразна спрямованість, і людина чину, котра любов до Вітчизни піднесла на рівень самопосвяти, звідти може черпати і черпати.

Утім, я був би не я, якби обійшовся без зазначення певних вад роботи. На мою думку, промовчати — це було б не по-націоналістичному. Крім того, я впевнений у слушності слів Василя Симоненка: «Ми не святі, не боги, а значить, Не варто втішати себе дарма. Але, як твій промах лиш ворог бачить, — Друзів у тебе нема!». Сподіваюся, вірю, що мене правильно зрозуміють: викладене далі — не повчання і не дорікання, не бичування і не картання, не викривання й не напосідання, не вичитування і не розхитування, не вщипливість і не голобельщина, не осуд і не рознос.

Ідеться про зауваги та застереження друга й однодумця. І стосуються вони двох вихідних положень, з якими я не погоджуюсь. Одне з них — «членами нації є громадяни, що вважають незалежну Україну своєю Батьківщиною та готові утверджувати її державність». Уважаю, що це необхідна умова, але не достатня. Й ось чому.

Був у правіках Єгипту час, коли його захопили елліни. Невдовзі виникла нова незалежна держава, якою правив рід Птолемеїв. Діти й онуки загарбників народилися вже в долині Нілу, яку вважали своєю батьківщиною. Чи утверджували зайди державність цього краю? Та вони стали тут повноправними господарями, тому готові були вмерти за цю землю. Й боронили її, навіть коли ворогами ставали їхні одноплеменці — греки (що, між іншим, у ті часи нерідко траплялося). А тепер коротенькі запитання та відповіді. Яку державу чужинці розбудували? — Елліністичну (виникло навіть таке поняття, як елліністичний Єгипет). Яку мову, культуру плекали, яку писемність розвивали? — Грецьку. Все місцеве, питоме притлумлювали, навмисно занедбували (між іншим, це стало однією з причин втрати сили-силенної духовних надбань стародавніх єгиптян). А якою виявилася доля тубільного населення? — Як у всі часи, завойовники заохочували пристосуванців, пособників та холуїв, а для переважної більшости судилися постійні злидні, безправ'я та упослідженість «на нашій, не своїй землі». Птолемеї володарювали в Єгипті майже три століття. Чи становили елліни-переселенці, гебреї (котрі теж мешкали там у ту пору) та власне єгиптяни єдину спільноту? — Аж ніяк. Три народи жили на одній землі осібно. У кожного були окремі боги, різні прагнення та сподівання, відмінні погляди на майбутнє. Гадаю, далі зіставляти та пояснювати не потрібно. Наголошу тільки на одному: той, хто допомагає нам будувати національну державу, —наш брат, а тих, хто утверджує в Україні будь-яку іншу державність, я не зараховую до членів своєї нації.

Ще одна суперечлива думка: «Український націоналізм, зокрема, розглядає людину як основний елемент соціальних, економічних, культурних і політичних перетворень». Не до кінця вона вивірена, адже водночас автор твердить, що «все відбувається в нації, і нічого поза нею немає». На мою думку, націоналізм — це залізна переконаність: буде добре нації — буде добре і людям, з яких вона, власне, складається. Одначе цей світогляд рішуче заперечує такий стан, коли нації загалом погано, але водночас є одиниці, яким дуже добре. Саме означене явище ми спостерігаємо в Україні сьогодні. Тут штучно, внаслідок нечуваного обману, попередні правителі наплодили чимало скоробагатьків. І так виглядає, що саме для них (на користь воротіїв) здійснилися згадані «соціальні, економічні, культурні та політичні перетворення», позаяк ці обставини в цілому мало зачепили націю. Її набутки виявилися сміховинними. Чи не всі були радянськими людьми, проте внаслідок «перетворень» кілька виокремлених осіб перетворилися на власників колись загальнонародного багатства, а мільйони так і залишилися радянськими людьми, котрі, як і раніше, і далі голосують за комуністів. У цьому є разюча невідповідність, кричуща несправедливість. Я не нарікав би тільки в тому разі, якби все було навпаки: зрушення охопили всю націю й лише деякі її представники опинилися поза загальним перебігом. Зрештою, не всі вміють іти в ногу, і нація не мусить оглядатися, зупинятися й рівнятися на тих, хто пасе задніх. Але не повинно так виглядати, ніби вся нація йшла не в ногу. Не вона має прилаштовуватися, будучи обслугою особи. Радше — навпаки.

Таким чином, слушною є інша мисль друга Богдана: «Прагнення нації до самореалізації безпосередньо залежить від свободи особистости. Але націоналізм не абсолютизує особистість і заперечує ідею її повної абстрагованости від спільноти, оскільки це призводить до анархії, втрати моральних основ». Розвиватимемо міркування далі. Покажемо, наскільки це згубно для нації та держави. Знову надамо слово Б. Черваку: «На зорі новітньої незалежности, внаслідок реалізації неоліберального курсу, держава втратила чимало притаманних їй функцій. Зокрема, у результаті грабіжницької приватизації вона втратила контроль над багатьма підприємствами стратегічного значення. Натомість у добу глобалізації лише ті держави, які спираються на власні великі корпорації, середні і дрібні підприємства, національну економіку, можуть реально конкурувати з провідними транснаціональними корпораціями. Іншими словами, держава має бути не об'єктом глобалізації, а опорною силою, здатною чинити опір економічній чи культурній експансії».

Вважаю, що лише опору буде мало. Тому мені більше до вподоби, коли друг Богдан нагадує, що «нація — явище культурне і перебуває в постійному змаганні з іншими національними культурами», та підкреслює, що «“імперіальний“ дух є неодмінною ознакою кожної здорової нації». Поза всяким сумнівом, ми — за здорову націю.

Заявлено також про потребу «здійснення інформаційного експансіонізму на території держав-конкурентів». Однозначно потрібна річ. Понад те, поширення свого впливу не повинне цим обмежуватися, адже «націоналізм в усі часи культивував ідею могутньої й самодостатньої держави». Такі погляди, звичайно ж, не до вподоби різномастим танцюристам довкола «прав людини» та виразникам упливу інших держав. Проте написане їх не стосується, оскільки не на них розраховане. А для свого середовища провідник київських оунівців має переконливі доводи: «Для патріота рушійною силою є не демократична ідея чи ідеологія, а національна ідея — націоналізм»; «Лише націоналізм спроможний унеможливити негативні наслідки глобалізації, опираючись на піднесення економічних, соціальних та культурних сил нації».

Ці подуми можуть слугувати відповіддю й тим, хто звик ухилятися від боротьби за волю, добробут і велич свого народу, відлежуючись у ліжку, гріючись на печі або просто тримаючись подалі. Ось коли справа увінчається успіхом, тоді вони першими бігтимуть ставати в чергу на розподіл пирога. Так уже сталося після здобуття Незалежности. Боролися за неї одні, але плодами скористалися зовсім інші. Щоб упоратись із завданням, щоб не повторилося ошуканство, потрібна «послідовна, вперта реалізація національного ідеалу — єдина можливість вирватися із тенет економічної, політичної і соціальної кризи». І при цьому, звичайно ж, неможливо переоцінити покликання та значення націоналізму в усіх його проявах — як учення, світоглядних переконань, суспільного руху, як прагнення нації до самовиявлення, так і жертовної любови громадянина до Батьківщини. Це наш неоціненний скарб. Недаремно Б. Червак повторює раз у раз: «У сучасному світі, де політична й економічна конкуренція спроможні відкинути будь-яку державу на узбіччя цивілізації, лише націоналізм, як опертя на власні сили, спроможний вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи».

І таки вбереже. У мене є щодо цього тверда певність, віра. Наш народ переживав і не такі потрясіння. Минеться й ця напасть, подолаємо й наступні випробування. Доки є націоналізм, житиме українська справа, підноситиметься дух нації. Адже є і завжди будуть люди, готові невтомно, наполегливо працювати заради та в ім'я України.

Тож побажаємо авторові, щоб він не зупинявся на досягнутому й надалі розвивав націоналістичний світогляд, рухав думку, сповнену любови до отчого краю, надихав і наснажував інших, наголошував на злободенних питаннях і знаходив шляхи їх вирішення.

Українське військо нарощує м'язи

2008-03-21T17:41:00.000-07:00

Сьогодні Збройні сили України переживають складні часи. Це пов’язано насамперед з реформуванням та скороченням їх. 2007 рік, що минув, теж був насичений різними подіями і заходами, що відбувалися в українському війську. Про найбільш знакові з них, про те, як наша армія вдосконалювала свою бойову майстерність, плани на майбутнє, йшлося на підсумковій прес-конференції начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних сил України генерала армії України Сергія КИРИЧЕНКА.

— 2007 рік був для нас насамперед другим роком виконання Державної програми розвитку Збройних сил України на 2006–2011 роки, — каже Сергій Олександрович. — Нам багато чого вдалося досягти. Зокрема, Повітряні та Військово-Морські сили систематизували свою структуру, почало функціонувати об’єднане оперативне командування та командування сил підтримки, завершилися процеси, пов’язані з підпорядкуванням армійських корпусів командувачу Сухопутних військ. Окрім цього, ми привели до визначених Державною програмою показників систему оперативного управління військами, і вона відтепер відповідає замислу, визначеному Програмою, а також системі адміністративного управління. Сьогодні командувачі видів Збройних сил готують війська до виконання покладених на них завдань і в разі військової загрози повинні передати їх для застосування командувачеві об’єднаного оперативного командування. До речі, останнє торік взяло на себе управління миротворчими підрозділами. Словом, без роботи, як мовиться, не були і нудьгувати не довелося.

Не погодитися із Сергієм Олександровичем важко: у Збройних силах відбувається багато організаційно-штатних заходів, пов’язаних як з реформуванням їх, так і скороченням чисельности. Та головне полягає в тому, що останнім часом оживають військові полігони, що, як відомо, є солдатськими академіями. Торік, наприклад, у ході навчань основний акцент робили на вдосконалення системи забезпечення Збройних сил. З цією метою були проведені стратегічні командно-штабні міжвидові навчання «Артерія-2007». На них вперше відпрацьовувалися питання форсування водної перешкоди підрозділами аеромобільних та механізованих військ із розгортанням понтонно-мостової та десантної переправ, а також районів масової дозаправки техніки і передачі матеріально-технічних засобів.

Навчання, про які йдеться, засвідчили, що значно зріс і професіоналізм льотчиків армійської авіації. Це зумовлено насамперед тим, що минулого року вони частіше піднімалися в небо: середній наліт становив близько 60 годин. Підготовка льотчиків проходила як вдень, так і вночі, у простих і досить складних метеоумовах. До речі, військовослужбовці аеромобільних та повітряно-десантних військ здійснили торік у ході планових занять понад 30 тисяч стрибків із парашутом.

На одному з полігонів у Криму були вперше проведені пуски крилатих протикорабельних ракет із борту бойового корабля. А ще — здійснені пуски керованих ракет військами берегової оборони ВМС. На полігоні «Чауда» вперше за останні п’ять років проведено дослідницькі пуски із зенітних ракетних комплексів С-300. Такі пуски здійснено й на російському полігоні «Ашулук». Загалом на навчаннях, що проходили, багато що було зроблено вперше. Якщо ж «Артерію-2007» порівнювати з навчаннями «Чисте небо-2006», що відбулися у позаминулому році, то скажу, що до участи в ній було залучено втричі більше військовослужбовців і військової техніки. Втім, справа не стільки в кількості задіяного особового складу і техніки, скільки в результатах. А результати свідчать про те, що наша армія, попри всі складнощі сьогодення, рік-у-рік стає все спроможнішою виконати головне своє завдання — оборонити в разі загрози свою державу.

Поступово оновлюється і парк бойової техніки, хоча справа ця надзвичайно дорога і складна. Та хоч як там є, а оновлювати парк військової техніки, озброєнь конче потрібно. З огляду на згадані чинники ця проблема здебільшого вирішується шляхом модернізації. Можливо, то не найкращий шлях розв’язання, але через брак коштів він є — принаймні поки що — найприйнятнішим. Наприклад, лише впродовж збіглого року до танкової бригади, що дислокується на теренах Чернігівської области, надійшло 19 модернізованих танків Т-64БМ «Булат». І тепер у цьому з’єднанні є танковий батальйон, повністю укомплектований сучасними зразками озброєння. Загалом за рахунок бюджетних програм вдалося відновити понад 600 одиниць озброєнь і військової техніки, подати — шляхом перерозподілу з частин, що розформовуються, — на доукомплектування більш як 250 одиниць техніки. Армія прийняла на озброєння сучасний радіолокаційний комплекс ближньої дії «Барсук».

Повітряні сили в поточному році подовжуватимуть ресурс використання таких літаків, як МІГ-29 та СУ-25. Для цього у нас є чудова матеріально-технічна база.

Одним із пріоритетних напрямів технічного переоснащення наших Повітряних сил є створення багатофункціонального ракетного тактичного комплексу. Відповідні роботи велися торік і продовжуватимуться в поточному році. Проте якщо виникнуть труднощі з фінансуванням, то хід їх дещо пригальмується...

Потребує оновлення і бойовий парк наших Військово-Морських сил: ні для кого не є таємницею те, що при поділі Чорноморського флоту ми отримали кораблі у досить поганому стані. Щоправда, за роки незалежности наші ВМС поповнилися кількома новими кораблями, але цього недостатньо. Тому і в цьому напрямку ведуться відповідні роботи. Зокрема — щодо створення корабля класу «корвет». Планується оснастити його новітніми озброєннями, а дальність плавання такого корабля становитиме близько 5 тисяч морських миль. Може виникнути запитання: чому ми робимо ставку саме на кораблі такого класу? Тому, що, зважаючи на геополітичне розташування нашої держави, завдання, покладені на наших військових моряків, він є найприйнятнішим для нас, оскільки, наприклад, спроможний виконувати операції в акваторії як Чорного, так і Середземного морів. До того ж він вироблятиметься на вітчизняних суднобудівних підприємствах, що значно здешевить його вартість. Нам залишається тільки визначити країну, в якій закуповуватиметься озброєння. В цьому році планується завершити розробку технічної документації, а вже у наступному буде закладено перший корвет. Взагалі ж щодо планів переоснащення наших ВМС на найближчу перспективу скажу, що, починаючи з наступного року, передбачається побудувати 10–14 таких кораблів.

З метою якісної підготовки ВМС до навчань «Морський вузол-2008» близько 40 відсотків коштів, передбачених у поточному році на розвиток озброєння і військової техніки, планується спрямувати на удосконалення корабельної, авіаційної та сухопутної компонент ВМС.

Не за горами той день, коли Збройні сили повинні перейти, як мовиться, на професійні рейки. Тобто армія стане професійною. І вже сьогодні чимало робиться в цьому напрямку. Зокрема, вже сьогодні маємо близько 50 тисяч військовослужбовців, які служать за контрактом, і передбачається, що наприкінці поточного року кількість їх становитиме майже 60 тисяч, тобто 70 відсотків загальної чисельности військовиків-контрактників на початок 2011 року. Але перехід до професійної армії — процес надто складний, щоб його форсувати. Аби він не перетворився у звичайну заміну солдата-строковика на військовика-контрактника, потрібно створити відповідні умови для людей. Зокрема — побутові. І насамперед — забезпечити їх житлом. Вже чимало зроблено. Минулого року у Збройних силах переобладнали під гуртожитки 8 солдатських казарм, де створені пристойні побутові умови. Цього року планується переобладнати ще 34 казарми, наступного — 108, а 2010-го — 83. Чимало уваги приділяється також грошовому забезпеченню цієї категорії військовослужбовців. Загалом же перехід на професійну армію обійдеться державі у солідну копійку: за нашими підрахунками, протягом 2008–2010 років для цього з державного бюджету потрібно виділити понад 40 млрд. грн. Але це можливо лише за однієї умови: якщо оборонна сфера фінансуватиметься на рівні 2% ВВП у 2008 році, 3% — у 2009-му і 2010-му та 2% — у 2011-му.

Не обійшов увагою начальник Генерального штабу і таку злободенну проблему, як позастатутні відносини. Він зазначив, що лише торік зафіксовано понад 100 проявів «дідівщини». Органи військової прокуратури з цього приводу порушили більше кримінальних справ, аніж у 2006-му. Утішно, що водночас кількість військовослужбовців, які постраждали від казармених хуліганів, зменшилась.

Україна і СОТ: переваги та ризики

2008-03-21T17:38:00.000-07:00

Тривалий шлях України до вступу у Світову організацію торгівлі, котрий розпочався ще 14 років тому, тепер, здається, завершується.

На тижні відбулася вікопомна подія: Україну прийнято до Світової організації торгівлі.

Після схвалення Генеральною Радою Україна має ратифікувати ухвалу не пізніше 4 липня 2008 року. Тільки після ратифікації, протягом тридцяти днів, Україна здобуде повне членство в СОТ.

Раніше Президент України В. Ющенко заявляв, що Україна після вступу до СОТ планує невідкладно розпочати переговори з ЄС щодо укладення угоди про зону вільної торгівлі. Українська влада визнає вступ до СОТ одним із головних пріоритетів зовнішньоекономічної політики країни.

Які мотиви вступу України до СОТ?

Найголовніша загальнонаціональна мета будь-якої держави — підвищення економічного стану країни та поліпшення життя її громадян. Метою вступу України до СОТ має бути суттєве збільшення експорту вітчизняних товарів (послуг) та посилення захисту внутрішнього ринку, насамперед від небезпечної та неякісної продукції, що, своєю чергою, повинно зумовлювати створення в державі нових робочих місць, збільшення надходжень до держбюджету, зростання інвестицій, подолання бідности, задоволення потреб споживачів тощо.

Що потрібно для вступу до СОТ?

Передусім узгодити своє законодавство з чинними міжнародними нормами та правилами, що означає зняття штучних бар’єрів на шляху переміщення товарів і послуг до країни та спрощення доступу зарубіжних товарів і послуг на внутрішній ринок.

Можливі переваги та ризики від вступу України до СОТ

Розширення, після вступу до СОТ, присутности в Україні транснаціональних та інших передових зарубіжних компаній (які часто є світовими лідерами) може сприяти поширенню в країні загальносвітової культури бізнесу та якости. Через загострення конкурентної боротьби на українському ринку можна очікувати поліпшення якости товарів та послуг, що пропонуватимуться споживачам, при одночасному зростанні можливости вибору та зниженні цін. З другого боку, українські підприємства, які виявляться конкурентоспроможними, зможуть отримати доступ до нових ринків збуту, зокрема через співпрацю з транснаціональними компаніями.

Ризики від вступу до СОТ пов’язані з низькою конкурентоспроможністю більшости українських підприємств і організацій. За цих умов значна кількість вітчизняних підприємств може зникнути, а їхнє місце займуть зарубіжні фірми.

Конкурентоспроможність — головна умова вступу до СОТ

Конкурентоспроможність держави загалом складається насамперед з конкурентоспроможности її підприємств. У свою чергу, конкурентоспроможність будь-якого підприємства спирається на два крила: зовнішні умови, у яких функціонує підприємство, і внутрішня досконалість самого підприємства, від якої безпосередньо залежить якість продукції (послуг).

Віддаючи належне першій складовій, треба визнати, що без другої складової також принципово неможливо досягти довгострокової конкурентоспроможности підприємств в умовах перенасиченого ринку та глобалізації, що прогресує.

Що маємо в Україні, і що робити?

Загальна культура бізнесу та культура якости в масштабах України залишаються на низькому рівні. Це стосується як безпосередньо підприємств, так і органів управління на державному та місцевих рівнях.

Загалом можна виокремити три підходи до розв’язання проблем якости, досконалости і конкурентоспроможности: мінімальний, середній і максимальний. Кожен з них потребує своїх рішень і дій, які істотно розрізняються.

Мінімальний — передбачає забезпечення та підтвердження безпеки українських товарів і послуг.

Середній — крім умов, передбачених мінімальним рівнем, передбачає забезпечення та підтвердження також і якісних (споживацьких) характеристик українських товарів і послуг на рівні встановлених нормативних вимог.

Максимальний — крім умов, передбачених середнім рівнем, зорієнтований на перевищення вимог стандартів, досягнення та перевищення характеристик найкращих зразків товарів і послуг, постійне вдосконалення підприємств і організацій.

Безпека — святий обов’язок держави і виробників

Створити умови, за яких громадяни, їхнє майно та довкілля будуть захищені від небезпечних продуктів та послуг, — святий обов’язок кожної держави і кожного виробника. Водночас бажання України вступити до СОТ та інтегруватися до ЄС викликає потребу встановлення державою обов’язкових вимог до продукції введенням європейських директив щодо безпеки через технічні регламенти. Також треба створити вітчизняну систему підтвердження відповідности через нотифіковані органи, які би визнавалися у розвинутих країнах. Ці завдання вирішуються засобами технічного регулювання і є державною регуляторною функцією.

Проблеми безпеки, що є першочерговими для розв’язання, потребують особливої уваги з боку державних установ і значних фінансових ресурсів. І саме на цих проблемах мають бути сконцентровані зусилля держави. З огляду на це треба зосередитися на таких напрямах:

— прискорення реформування державних систем стандартизації і сертифікації з дотриманням норм чинних законів України у цій сфері;

— активізація діяльности з ухвалення в Україні європейських директив щодо безпеки шляхом введення відповідних технічних регламентів;

— забезпечення систематичних досліджень фактів, наслідків і причин постачання небезпечної продукції (послуг) та розробка адекватних коригуючих і запобіжних заходів.

Якість — на рівні державних стандартів

Середній рівень — на додаток до розглянутого вище — передбачає встановлення та досягнення у державі необов’язкових вимог до якости продукції, а також до систем управління якістю, що, згідно з міжнародною практикою та Законом України «Про стандартизацію», не підлягають державному регулюванню. Для вирішення цих проблем треба щонайменше:

— прискорити подальше практичне реформування державних систем стандартизації, підтвердження відповідности й акредитації відповідно до міжнародної практики та чинних законів України у цій сфері;

— активізувати діяльність з ухвалення в Україні норм міжнародних стандартів шляхом гармонізації з ними Державних стандартів України (ДСТУ), що також потребує відповідного фінансового забезпечення;

— продовжити та прискорити практичне формування національної системи акредитації, яка би визнавалася у Європі та світі й забезпечувала міжнародне визнання українських сертифікатів;

— здійснити відповідні заходи з адміністративного реформування.

Такий підхід здатний забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних продуктів і підприємств. Але ще тільки частково. Адже в умовах перенасиченого світового ринку і глобалізації у споживачів є можливість обирати серед рівних, віддаючи перевагу кращим пропозиціям. Зокрема — пропозиціям від лідерів світового бізнесу, які після вступу України до СОТ отримають вільний доступ до ринку України і почнуть активніше його освоювати.

Перевищення стандартів і безперервне вдосконалення

У нашій державі протягом тривалого часу формувалася філософія, орієнтована на дотримання Державних стандартів України та підтвердження відповідности сертифікатами УкрСЕПРО — як умови, достатньої для забезпечення конкурентоспроможности. Насправді ж навіть для внутрішнього ринку, не кажучи вже про зовнішні, недостатньо лише дотримуватися ДСТУ. Відомо, що стандарти фіксують середні досягнення в певному напрямку, регламентують вже апробовані співтовариством норми і правила. Але для отримання конкурентних переваг потрібно пропонувати споживачам продукцію (товари, роботи, послуги), які перевищують пропозиції конкурентів. Тому у світі конкурентна боротьба точиться понад нормами, що встановлені стандартами.

Виходячи з цього, разом з традиційним вдосконаленням діяльности зі стандартизації, сертифікації та акредитації, на перший план виходить потрібність переходу до розвитку української економіки на засадах постійних удосконалень, прагнення і намагання досягати рівня якости як відповідно до міжнародних стандартів, так і вище їхніх вимог.

У світовій практиці найпрогресивнішим і найефективнішим підходом, зорієнтованим на перевищення норм стандартів та постійне вдосконалення, є філософія та концепції загального (всеохопного) управління якістю, які поширюються на всіх континентах уже протягом багатьох десятиліть і які не підлягають стандартизації і сертифікації, бо це передусім є процеси ініціативи і творчости.

Своєю чергою, впровадження в країні цих концепцій і орієнтація реального сектору економіки на перевищення державних норм, та ще й у масштабах країни, вимагає формування нової філософії бізнесу, докорінних змін у ставленні до проблем якости з боку керівників і персоналу як підприємств, так і органів влади, формування усвідомленого прагнення безперервно вдосконалювати менеджмент на засадах найсучаснішого світового досвіду. Для досягнення відчутних результатів треба забезпечити розкриття інтелектуального і творчого потенціалу держави, подальший розвиток руху за якість і досконалість «знизу» (за активного сприяння «згори») залученням широких кіл науково-технічної громадськости до процесів постійних удосконалень і поліпшень. Як це було, приміром, у Японії і Німеччині, а сьогодні набирає сили в Угорщині і Туреччині. І тут уже принципове значення має участь вітчизняних професійних неурядових структур у розгортанні та розвитку суспільного руху за якість і досконалість та побудова партнерських взаємовідносин держави і громадськости.

У сучасних умовах лише такий підхід може стати передумовою досягнення стійкої тривалої конкурентоспроможности як окремих суб’єктів господарювання, так і всієї вітчизняної економіки, і одночасно — рушійною силою для соціально-економічного прориву нашої держави.

Україна має стати лідером

Щоб досягти відчутного поліпшення життя і бути шанованою державою, Україна має стати однією із кращих серед країн Центральної і Східної Європи, і найперше — у сфері якости, забезпечивши високий рівень досконалости своїх підприємств і організацій. А для цього Україні потрібно суттєво змінитися і намагатися стати своєрідною Японією в регіоні ЦСЄ.

І дуже важливо, щоб ці паростки нової української промислової та організаційної культури розгледіли, адекватно оцінили і підтримали високопосадовці. Щоб держава почала активно сприяти максимальному використанню і поширенню набутого вітчизняного досвіду, отриманих можливостей та завойованих переваг.

"Газові" перспективи

2008-03-21T17:36:00.000-07:00

Керівництво НАК «Нафтогаз України» на чолі з Олегом Дубиною пропонує урядові низку заходів, завдяки яким грошові надходження НАКу цього року зростуть на 13 млрд. грн. — передусім за рахунок споживачів газу. За інформацією звідти, вартість палива для населення у 2008 році може зрости на 35%, а для промислових підприємств — на 68 грн. за кожну тисячу кубічних метрів. Остаточне рішення з цього питання ухвалюватиме уряд.

«Нафтогаз» також пропонує скасувати диференціацію цін на «блакитне паливо» для населення залежно від обсягів споживання газу. При цьому від Нацкомісії з регулювання електроенергетики очікують підвищення граничної вартости газу для населення на 35%. Тобто якщо зараз вартість становить 504 грн., то у разі схвалення Кабміном пропозиції НАКу, ціна підніметься до 680 грн. І газ може подорожчати ще більше, якщо НКРЕ перегляне рівень тарифів на його транспортування і постачання.

«Лікування» «Нафтогазу» торкнеться і промислових споживачів. У 2008 році «Нафтогаз» планує поставити промисловцям 27 млрд. куб. м палива, передбачаючи встановити підвищену ціну реалізації газу для промпідприємств «окремих секторів економіки», щоб середня вартість палива зросла на 68 грн. Водночас ціна імпортного газу залишиться на рівні 179,5 дол. за тис. куб. м. Таким чином, «Нафтогаз» планує отримувати додатково 2,3 млрд. грн. на рік.

Також НАК розраховує і на підтримку держбюджету. Цього року сума компенсації за реалізацію газу Теплокомуненерго становить 4,3 млрд. грн. «Нафтогаз» наполягає на збільшенні цієї цифри на 0,58 млрд. При тому, що Теплокомуненерго реалізує не 9,2 млрд. куб. м газу (як передбачено у бюджеті), а 10,6. Крім того, НАК вимагає від держави відшкодування збитків за реалізацію газу українським споживачам.

Членство в НАТО ототожнюється з економічною стабільністю країни

2008-03-21T17:33:00.000-07:00

На запитання нашого кореспондента відповідає аташе з питань оборони Посольства Республіки Болгарія в Україні генерал-майор Калчо Танєв

Калчо Танєв марив небом з дитинства. Аероклуб, навчання у військовому училищі і нарешті призначення на офіцерську посаду — командира ланки в полку винищувальної авіації. За роки служби він устиг політати на МіГах різних модифікацій та навчально-тренувальних «елках». Навіть брав участь у створенні першого корпусу ППО. На початку 80-х закінчив Академію ВПС у колишньому Радянському Союзі, а десять років по тому — Академію Генерального штабу.

— Пане генерале, це правда, що реформи в болгарській армії розпочалися ще за часів Варшавського договору?

— Справді, починаючи десь з 1983 року, в нашій армії почалися серйозні переміни. Зокрема, суттєво зменшилася кількість бойових частин. Проте кардинальне реформування припало на початок дев'яностих років. Першими, хто потрапив під масове скорочення, були політпрацівники.

На той час я тільки-но закінчив Академію Генерального штабу в Москві і повернувся в Болгарію. Спочатку я був заступником начальника штабу ВПС, потім працював в управліннях, які розроблялися під натовські структури: у 2002 році — заступник начальника головного штабу по операціях, пізніше — начальник головного оперативного управління в генштабі. Це був надзвичайно складний період, бо все доводилося починати з нуля. Скажу відверто: важко було усвідомлювати, що ми фактично створювали нову армію.

— А що допомогло подолати застарілі стереотипи?

— Тільки час. Я пригадую, як ми вирішили ознайомитися з реальним станом справ у військах і нам при цьому допомагали іноземні фахівці на чолі з американським генералом Кехенером. Ми побували в частинах, які навіть болгарське військове керівництво не відвідувало: давалася взнаки тотальна утаємниченість часів соціалізму.

Реформування національного війська здійснювалося згідно з програмою «Болгарська армія 2015 року». Оргштатна структура переводилася на натовську: «корпус—бригада—батальйон». Війська були передислоковані відповідно до доктрини «кругової оборони», і розпочався процес модернізації озброєнь. На третьому етапі реформи (2010—2015 роки) мають бути закінчені структурна реформа, скорочення особового складу (до 39 тис.) та переозброєння армії. (Нині чисельність болгарського війська становить 45 тис. — Прим. ред.).

— Які напрями реформування армії вважаються пріоритетними?

— Всю увагу ми зосередили на двох головних аспектах: зміцнення розвідки та модернізація зброї за стандартами НАТО. За сприяння концерну «EADS», Ізраїлю та Росії заплановано модернізувати 20 вертольотів Мі-24 та 16 винищувачів МіГ-29. Зауважу, що й дотепер у нашій армії більшість техніки — радянського виробництва. Ми також закупили шість навчальних літаків «Пілатус» швейцарської розробки, для вертолітників придбали шість американських «Бел-206», 12 французьких «Кугар» для ВПС та 4 «Лантер» для ВМС, а для миротворчих частин — 52 «Хамери». Крім того, ВМС отримав фрегат із Бельгії, а всі військовослужбовці — нове обмундирування.

— Пане генерале, як владі вдалося переконати суспільство в тому, що приєднання до Альянсу є вірним кроком у забезпеченні оборони держави?

— Завдяки вдало організованій інформаційній кампанії ми спромоглися за три-чотири роки отримати 60, а за деякими підрахунками — близько 80 відсотків голосів електорату на підтримку вступу до НАТО. Серед колишніх країн соціалістичного табору, які приєдналися до Альянсу, цей показник був найвищим. Вирішальну роль відіграло те, що політичні сили лівого, правого та центристського спрямувань з самого початку були схильні ототожнювати членство Болгарії в НАТО з економічною стабільністю країни. А ще — як перший крок до вступу в ЄС. Тому немає нічого дивного в тому, що 226 народних депутатів із 240 проголосували за приєднання до НАТО.

— У квітні торік розглядалося питання про розміщення на території Болгарії трьох військових баз США…

— Так, Народними зборами було ухвалене відповідне рішення про ратифікацію цього документа. Представники влади запевняють, що це справді вигідно, адже тисячі моїх співвітчизників отримають роботу. Крім того, американці сплачуватимуть орендну плату. А з часом ці об'єкти перейдуть у власність наших військовиків.

— Чи піднявся у зв'язку зі вступом до НАТО життєвий рівень військовиків?

— Для військовослужбовців, які служать у штабах НАТО і поза межами Болгарії, — так. А щодо ситуації власне у болгарській армії — помилкою було б очікувати, що за один день відбудуться кардинальні зміни. Це процес тривалий.

Загалом рівень грошового забезпечення військовиків прив'язується до середньої заробітної плати по країні. І цей показник щороку коригується у бік збільшення. Але основну частину грошового забезпечення військовослужбовця становлять не усілякі надбавки, як-от в Україні, а доплата за посадовий оклад. Приміром, лейтенант отримує суму, еквівалентну п'ятистам американських доларів.

— А як у болгарській армії вирішується «квартирне питання»?

— Безплатно житло офіцерам не надають. Проте військове відомство компенсує їм кошти, які вони витрачають на його оренду. Причому диференційовано — в різних регіонах це різні суми. А про власну оселю кожен має завчасно подбати сам.

— І однострій болгарські військовики також купують за свої гроші?

— Ні, кожному військовику видають спеціальну книжечку, в якій розписано, що з форми треба брати передусім і скільки на це виділяється коштів. Приміром, для генералів надаються кошти в еквіваленті 300 доларів на рік. У миротворчих місіях форму зазвичай видають безплатно.

— Після скількох років служби у війську офіцер здобуває право на пенсію?

— Переважна більшість — після двадцяти п'яти років служби. Льотчики реактивної авіації — після п'ятнадцяти. Щоправда, невдовзі ці терміни будуть переглядатися у бік збільшення.

— На зустрічі міністрів оборони України та Болгарії Анатолій Гриценко зауважив, що військове співробітництво між нашими країнами останні три роки було на недостатньо високому рівні…

— Справді, для розширення співробітництва є перспективи. Зокрема, у військовій та військово-технічній сферах. Оскільки озброєння болгарської армії майже на сто відсотків — радянського виробництва, воно може ремонтуватися, в тому числі й з адаптацією під стандарти НАТО, на підприємствах оборонно-промислового комплексу України. А ми консультуємо ваших фахівців у сфері оборонного планування, прийнятого в НАТО, організовуємо зустрічі спеціалістів у галузі картографії, інженерних фахівців, представників військових академій.

— Ви брали участь у миротворчих місіях?

— Не довелося. Але як керівник головного оперативного управління я був у службових відрядженнях в Афганістані, Іраку, Косово, Боснії та Герцеговині. Сьогодні там перебуває близько 400 наших військовослужбовців. Зауважу, що військові не обирають місію. Це прерогатива уряду.

— Чи виникали ситуації, коли неправильно прийняте рішення могло коштувати Вашим підлеглим життя?

— Пам'ятаю випадок, який стався під час бою в іракському місті Карбала. На той час я був начальником головного оперативного управління. Мене по тривозі підняли опівночі, і за 15 хвилин, поки ми мчали від мого будинку до командного пункту, я мав прийняти рішення: як болгарському підрозділу реагувати на нічну вилазку бойовиків. І воно було таким: ми мусимо прийняти бій. Того разу наші миротворці з батальйону в складі роти були на позиціях. До того ж, місцевість добре прострілювалася, а тому іракці сподівалися на легку здобич. Але наші бійці протрималися цілий тиждень (!) і повернулися без втрат. Лише на третій день нам з повітря допомогли американці.

— Пане генерале, на Вашу думку, чи є різниця в менталітеті наших громадян?

— Її майже не існує. І болгари, і українці — однаково безкорисливі люди, які живуть за принципом: буде завтра — тоді й подумаємо.

— Цікаво, як Ви проводите вільний час?

— Для мене найкращий відпочинок — піші прогулянки містом разом із дружиною. Адже швидкостей я навідчувався на кілька життів наперед. Люблю читати, особливо історичні романи. Ось, наприклад, зараз на моєму робочому столі — книга із серії «Священні цивілізації».

— Ваша дружина, напевно, вже щось запозичила з «арсеналу» української кухні?

— Український борщ вона навчилася готувати ще в Росії. Але найкращий делікатес для мене — українське сало. Коли до нас в Україну приїздила моя маленька онука (їй усього два роки), у нас навіть був такий собі маленький родинний ритуал: ми сідаємо з нею за стіл, і я дуже тоненькими шматочками — щоб воно аж просвічувалося — ріжу сало. Шматочок — собі, шматочок — онуці… Що й казати — смакота та й годі…

Не дамо глумитися над пам'яттю українців

2008-03-21T17:31:00.000-07:00

Президентові України
В. А. Ющенку

Шановний Вікторе Андрійовичу!

Вже декілька років поспіль громадськість Києва вшановує пам’ять українців, що були розстріляні більшовиками у 1918 році, під час окупації ними Української Народної Республіки.

Одне з місць масових розстрілів киян знаходиться у Маріїнському парку — навпроти Маріїнського палацу. Існують документальні свідчення, що саме там банди так званих червоноармійців глумилися над мирними жителями нашого міста, жорстоко розправлялися з тисячами і тисячами ні в чому не винних людей.

У своїх спогадах відомий український письменник, очевидець тих подій Володимир Леонтович писав: «…за ці три дні у Києві було розстріляно близько 5000–6000 душ. Забитих скидано у дві величезні ями, викопані насупроти двірця біля воріт до Маріїнського парку і над їми висипано дві могили».

За часів радянської влади ця страшна правда всіляко приховувалася. Лише в незалежній Україні стало можливим на місці цього жахливого злочину відправити службу Божу, провести мітинг, щоб у такий спосіб вшанувати пам’ять наших земляків.

Очевидно, настав час, щоб українська влада належним чином упорядкувала місце масових розстрілів українців у Маріїнському парку, встановивши там відповідний пам’ятний знак.

З цього приводу Київська міська організація ОУН не раз зверталася до міської влади Києва з вимогою невідкладно розглянути це питання та ухвалити відповідне рішення. Однак минуло вже більш ніж півроку, як було надіслано останнє звернення, а відповіді так і не отримано.

Таке зневажливе ставлення місцевої влади до пам’яти загиблих українців змушує просити Вас, шановний Вікторе Андрійовичу, сприяти встановленню в Маріїнському парку пам’ятного знака.

Ми переконані, що гідне вшанування пам’яти жертв більшовицького терору в Києві стане вагомим актом відновлення історичної справедливости, сприятиме формуванню, передусім у молодих людей, почуття патріотизму та національної гідности.

Провід Київської міської організації ОУН закликає Вас, пане Президенте, дати відповідні доручення щодо спорудження пам’ятного знака на честь загиблих українців!

Від імени Київської міської організації ОУН з повагою,
Богдан ЧЕРВАК,
провідник Київської міської організації ОУН

Націоналісти заважають януковичам жити!

2008-03-21T17:28:00.000-07:00

Чергова спроба радикального крила Партії регіонів разом із проімперськими ортодоксами із КПУ та ПСПУ розіграти карту сепаратизму на другому з'їзді в Сіверськодонецьку ганебно провалилась! Ба більше: майбутня подія об'єднала і змусила виступити єдиним фронтом їхніх ідейних противників — націоналістів з УНА—УНСО, МНК, організацій «Патріот — захисник Батьківщини», «Тризуб», а також ВО «Свобода», УРП, УНП, «Молодого руху», ОУН та Української партії, яка і виступила організатором проведення альтернативної, просвітницької акції — віча в Сіверськодонецьку — «Один народ — одна Україна!». А сама майбутня акція патріотів змусила не тільки перенести з'їзд сепаратистів, а й забути про самі гасла сепаратизму, які звучали на попередньому з'їзді! Колона автобусів з націоналістами, яка всю ніч добиралася з Києва, рано-вранці прибула до міста, і активісти згаданих вище організацій почали розгортати партійні знамена. А до них все долучалися і долучалися представники обласних організацій, які прибували автобусами з Полтави, Кременчука, Кіровограда, Харкова, Луганська, Донецька, Єнакієвого (!), Дніпропетровська та інших міст сходу України. Прибула і підмога з боку обласних організацій БЮТу, «Пори», Європейської партії та «Великої України»… Така велика кількість супротивника, який дружно скандував «Ганьба!» під час виступу Януковича, змусила останнього заявити, що націоналісти заважають їм (сепаратистам) жити!

Об'єднання сил дало змогу націоналістам не тільки провести патріотичну просвітницьку акцію, в ході якої було роздано тисячі листівок про порівняльний стан української та російської мов в Україні, про стратегію і мету українських націоналістів, сотні просвітницьких брошур про НАТО, про Героя України Романа Шухевича та книг із історії України, компакт-дисків із записами українських пісень, а й запланувати такі віча на Закарпатті та у Криму!

Зацікавленість і неагресивність, з якою прості мешканці міста розібрали всю літературу, свідчили про розуміння ними важливости єднання країни на основі правдивої національної історії і однієї державної мови, попри всі намагання антиукраїнських сил її роз'єднати!

Успіх походу націоналістів на Схід та загроза синдрому Косово для України, інспірованого північним сусідом та його «п'ятою колоною» в Україні в особі КПУ, ПСПУ та Партії регіонів привели організаторів віча в Сіверськодонецьку до створення Громадського Віча «Один народ — одна Україна!». В найближчих планах нового громадського руху за єдність країни — проведення Віча в Закарпатті та у Криму.

На замовлення Росії

2008-03-21T17:24:00.000-07:00

Не засуджене і не покаране зло має властивість повторюватися. Так сталося і з непокараними ініціаторами з’їзду сепаратистів у Сіверськодонецьку у 2004 році, які вирішили повторити сумний досвід 1 березня вже у 2008-му. Ідея повторного сепаратистського збіговиська виникла, як і минулого разу, відразу ж після чергової втрати влади олігархами з «біло-блакитного» табору (і можливости дерибанити держбюджет!). І виникла вона знову не в Україні, а в Москві, яка виділила на цю провокацію $200 тис. якраз напередодні президентських виборів у Росії!

І Сіверськодонецьк, як місце чергової провокації, знову обрано не просто так! Це символ злочинних ідей першого з’їзду сепаратистів! Головний ідеолог нинішнього з’їзду сепаратистів Вадим Колесніченко по-фарисейському заявляє, що «Сєвєродонецьк — це символ захисту Конституції й прав громадян України» (тут і далі переклад з російської наш. — Авт.), а сам з’їзд має «гуманітарний» характер. Проте одразу ж розкриває справжні наміри організаторів з’їзду: «Федералізація — це довгострокова тема»… і прогнозує проведення третього і четвертого з’їздів сепаратистів! І далі несподівано для себе видає таємницю сепаратистів: «В Україні немає мовного й конфесіонального конфліктів. Існує конфлікт особистостей і замовників, тобто тих, хто замовляє українські конфлікти. Ось де закладається міна сповільненої дії під майбутнє України. Ті, що намагаються придушити “інакодумство”, виконують замовлення, спрямоване на знищення України як держави. Вони хочуть перетворити країну на постійно тліючу гарячу точку, яка не матиме перспектив розвитку»… Це називається з хворої голови на здорову. Регіонали свою антидержавну діяльність приписують державницьким силам. А подається це під галас про порушення прав російськомовних громадян України, фальсифікацію історичного минулого країни та про позаблоковий статус нашої держави (хоча той самий Янукович ще у 2003 році у своєму «Стратегічному курсі України» запланував ПДЧ в НАТО для України у 2006-му(!), а вступ до НАТО — у 2008-му!

Фактично делегати з’їзду сепаратистів, виступаючи за статус російської мови як другої державної, а деякі — як-от секретар Донецької міськради Левченко — і єдиної(!) державної, є «п’ятою колоною» Росії в Україні. Бо, за висловлюваннями Людмили Путіної, «кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови, і потрібно утверджувати, відстоювати й розширювати мовні кордони російського світу, а утвердження кордонів російського світу — це й відстоювання, й укріплення національних інтересів Росії»! Тобто «сєвєродонецькі» сепаратисти виступають у ролі агентів впливу чужої держави! З усіма юридичними наслідками, що випливають з цього факту.

Зло має бути покаране! Не допу€стимо Косово в Україні!

Адже давня історична назва Сіверськодонецька — Східний Рубіж! Східний Рубіж Київської (Української) держави проти зовнішніх ворогів!

Крах чи рецесія?

2008-03-21T17:22:00.000-07:00

Впливова газета «Файненшл Таймс» пише, що у 1991 році рецесія настала у такій, як нині, ситуації: дуже висока ціна на нафту, ослаблення ринку праці, дефляція на ринку нерухомости і підвищені ставки на кредити.

Різке погіршення можливостей споживачів США відбувається після рекордного зростання споживання протягом 63 кварталів.

Сповільнення зростання економіки і стурбованість споживачів

Споживачі почали відчувати високу вартість енергії, і від цього у них зіпсувався настрій. Для американської економіки, яка щоденно з’їдає 10 мільйонів барелей нафти, подолання межі у $90 (на початку 2008 року і в $100) стало своєрідною несподіванкою і високим податком. Лише на бензин американці витратили у 2007 році на $100 млрд більше, ніж у 2006 році. За оцінкою міністерства енергетики США, нинішньої зими американці в середньому витратили на опалення на 22% більше коштів.

Тим часом ринок праці також сповільнився. Зарплата зростає лише на 1% в рік: це найменше підвищення від весни 2004 року. Нові робочі місця створюються лише в кількох секторах економіки: державній адміністрації, освіті, охороні здоров’я, готельному бізнесі й рекреації. У приблизно 60% секторів економіки робочі місця скорочуються. Особливо це стосується фінансового сектору, промисловости, роздрібної торгівлі і житлового будівництва, де протягом останніх двох років ліквідовано 50 тисяч робочих місць.

Хоча переважна більшість економістів не прогнозує рецесії у США, «Економіст» нагадує, що так само сталося 1929 року, коли Гарвардське економічне товариство запевняло, що «глибока рецесія не є правдоподібною». Те ж саме було у 2001 році, коли опитування економістів показало, що 95% з них не допускали ймовірности рецесії (коли вона вже розпочалася).

«Економіст» вважає, що падіння цін на житло значно сильніше вплине на витрати американських споживачів, ніж паніка на біржі у 2001 році. Приватним господарствам значно важче буде отримати кредити, а їхні витрати зростуть у зв’язку з підвищенням ціни на енергію.

Уже нині спостерігається зниження довіри споживачів, а це незабаром вплине на рівень прибутку й інвестиції фірм. «Інтернешнл Геральд Трибюн» вважає, що наприкінці минулого року довіра американських споживачів була нижчою від рівня 2005 року, коли ураган «Катріна» спустошив побережжя Мексиканської затоки і спричинив значне зростання ціни нафти.

Хвилі кризи

Слабкий долар поліпшив становище експортерів, але не забуваймо, що у Штатах експорт становить лише 12% ВВП і не зможе компенсувати втрат від зниження рівня внутрішнього споживання, яке становить аж 70% ВВП. Керівник Федерального резервного фонду (Fed) Бен Бернанке вважає, що сповільнення уникнути не вдасться, а висока ціна нафти створить інфляційний тиск. Але Fed готовий до втручання в разі потреби, а його керівник прогнозує, що в середині 2008 року економіка повинна почати новий виток зростання.

«Економіст» аналізує, чи вплине американська рецесія на решту світу, і доходить висновку, що європейська і японська економіки можуть постраждати через посилення їхньої валюти: це негативно вплине на експорт.

Найбільші сподівання англійський журнал пов’язує з новими ринками, на яких середній річний приріст становить 7%. Торік економіки, які розвиваються, вже створили половину приросту світового ВВП, тобто більш як утричі порівняно зі США. Можливо, вони на цей раз стануть рятівниками світової економіки і підтримають світову економічну кон’юнктуру.

Немає сумніву, що американська рецесія позбавить їх частини експортного ринку, але нині вони вже менш вразливі до цього чинника. Роль США як глобального економічного локомотива, на думку журналу, залишається значною, але не зростає. З 2000 року частка США у світовому імпорті знизилася з 19 до 14%.

Підвищенням темпів розвитку економіки «нові тигри» завдячують, між іншим, і власному внутрішньому попиту. Китайці та індуси торік більше сприяли глобальному приросту ВВП, ніж американці.

Збільшення значення нових гігантів світової економіки, крім стимуляції зростання, викликає також зміну цінового співвідношення, яке може виявитися несприятливим для розвинутих країн. Зазвичай під час рецесії ціна нафти знижується. Цього разу через неослабний попит з боку нових ринків вона залишається високою. Це робить завдання центральних банків високорозвинутих країн особливо складним, бо економічне сповільнення супроводжуватиметься інфляційним тиском. Долар ще більше слабшатиме через відсутність охочих придбати його серед центральних банків нових ринків. Дедалі менша частина їхніх резервів інвестуватиметься у долар. Інвестори у всьому світі ставлять собі запитання: навіщо утримувати стільки доларових активів, якщо історично ця валюта призвела до втрати значно більшої вартости через розміщення у цій валюті, ніж будь-яка криза на нових ринках?

Козирі Америки

Але не все так однозначно, бо розміщення інвестицій у США і надалі вважається найбезпечнішим і дає великий прибуток у зв’язку з американською технологічною перевагою, яка і далі зміцнюється. Особливо — нині, коли найважливішим чинником розвитку стали знання. Це вони визначають прогрес у провідних галузях: мікроелектроніці, інформатиці, телекомунікації, робототехніці, біотехнології і синтетичних матеріалах. У цьому напрямку США продовжують віддалятися від решти світу. Але така успішна економіка нехтує макроекономічними закономірностями.

Американський успіх призвів до небаченої ситуації: американцям невигідно заощаджувати. Їх виручають інші. Рівень заощаджень в американських сім’ях близький до нуля. Доходи більшости людей знижуються, але це компенсує дешевий імпорт. Промислове виробництво «втікає» за кордон, де дешевше, зате розвиваються послуги.

Одночасно весь світ фінансує розвиток Штатів: як їхній життєвий рівень, так і дуже дорогі інвестиції у розвиток. І це ще один парадокс сучасного світу. Протягом кількох останніх років 40—50% усіх вільних капіталів, тобто $500–700 млрд. щорічно, поглинають Сполучені Штати. Вони дозволяють чужинцям інвестувати і продають їм частину свого майна. Таким чином покривається частина дефіциту товарів, підтримується життєвий рівень, а також фінансуються величезні кошти на дослідження і запровадження нових технологій, що коштує $300–350 млрд щорічно. Вони можуть дозволити собі переносити частину виробництва за кордон. Одночасно на фінансових ринках бракує капіталу для розвитку бідних країн, навіть якщо ці інвестиції не ризиковані. Індія і Бразилія мусять дедалі більше платити за кредити. Провалля між бідними і багатими поглиблюється, не кажучи вже про найбідніших.

Нині, як вважає Лестер Туров, професор Гарварду і радник американського уряду, невблаганно наближається момент, коли США будуть перенасичені інвестиціями. Зроблені вклади стануть менш прибутковими і під впливом будь-якого несподіваного стимулу може розпочатись відтік капіталу. Внаслідок цього впаде вартість долара (вже спостерігаємо), настане значне скорочення імпорту і... крах всієї системи світової торгівлі.

Американська еліта, а передусім керівники міжнародних концернів, вважає, що якось обійдеться. Професор закидає своїм колегам, американським експертам і владі, що вони не наважилися прийняти стратегію «м’якого приземлення». Це було сказано кілька років тому, і відтоді ситуація не змінилась.

Ще одна проблема — найбідніші у світі. По-перше, багаті не хочуть пускати на свої ринки дешеве продовольство з «третього» світу. А це головна експортна можливість цих країн. Багаті воліють доплачувати своїм рільникам $350–400 млрд щорічно. А тим часом переконливий аналіз показує, що призначення цих коштів на адаптацію рільників до нової ситуації може збільшити обіг світової торгівлі більш ніж на півтора більйона доларів. На що потрібні час і політична воля. А часу вже нема.

З іншого боку, середньозаможні і бідні країни не здатні забезпечити гарантії інтелектуальної і фірмової власности, що призводить до втрат сотень мільярдів доларів. Також «бідняки» внутрішньо слабкі: їх нищать диктатури, війни, мафія, всеохопна корупція й епідемії. І — що особливо важливо для інвесторів — там на дуже низькому рівні освіта. Як наслідок — 40–50 найбідніших країн світу не беруть участи у глобалізації, і вся допомога їм марнується.

Витягнути світову економіку можуть тільки спільні зусилля Америки, Європи і Японії. Але два останні суб’єкти втрачають динаміку. Японія вже 17 років не може відродити «друге дихання» після краху своїх банків, колись найбільших у світі. Майже 40 років японська економіка була найдинамічнішою у світі, а з 1990 року стоїть на місці. Там існують проблеми із закриттям неефективних підприємств, борги не списуються — а це суперечить принципам сучасної економіки.

Європа також залишається позаду, бо боїться інфляції, піднімає кредитні ставки і пристосовується до коливань американської біржі.

Отже, сподіватимемося, що США залишаться локомотивом світової економіки, і все обійдеться рецесією. Інакше світові доведеться важко. Якщо плюсами глобалізації користувався здебільшого Захід, то негативні наслідки її можуть відчути всі.

Щоб стати катом - досить крок ступити, щоб сином бути - треба вік іти

2008-03-21T17:18:00.000-07:00

Іван ГАЙВОРОН — член НСПУ, закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Народився на Кіровоградщині, на берегах Божої ріки (Південний Буг) у Гайвороні — місті, назву якого взяв собі за псевдонім (справжнє прізвище — Герун). Тут, на півдні України, в краю степової Еллади, як назвав її Євген Маланюк, пройшло дитинство Івана. Звідси, з перехресних трудних і славних шляхів героїчного минулого рідного народу, живить він свою творчість. Нині у здобутку Івана Гайворона вісім поетичних книг, п'ять із яких видані у Видавництві ім. Олени Теліги: «Екліптика духу», «Божа ріка», «Для чого народивсь, живу навіщо», «Із попелу твориться порох», «Обліпиха».

Зараз поет готує до друку книгу «Гардовий шлях». «Гардовий шлях» —козацький шлях, який пролягав рідними полями пана Івана через м. Гайворон — з Поділля до історичного центру наймогутнішої Буго-Гардівської паланки, адміністративного устрою Запорозьких Вольностей, що завжди містився на острові Гарді. На цьому шляху з дитинства формувався і гартувався дух і характер майбутнього поета. Отож все почуте, побачене і пережите особисто автором відтворюється в його творчості з переконливою силою. Цикл «Створений світ», що ввійде до майбутньої книги поета, присвячений Великому Кобзареві. Пропонуємо вам, дорогі читачі, вірші з цього циклу.
Ніна БАЙ

Іван ГАЙВОРОН

ІЗ ЦИКЛУ «СТВОРЕНИЙ СВІТ»

Дорогою на заслання

І гнали їх через степи й рови
В піски, пустелю,
в пащу лютій смерті.
Стогнали хмари, змучені, подерті, —
Летіли блискавиці з-під брови:

Зринай з Дніпра,
нам Богом дане слово,
Ми сплатимо тобі сповна борги.
Гартуйсь, мужній,
моя двожильна мово,
Гаки пізнавши, палі, батоги...

Ні, не єлей. Борні одвічна суть
Штрика прострілом
всеімперські вуха.
Вітри пісками тіло перетруть,
Не перетруть Господню силу духа.

Що думав ще в ту найгострішу мить?
(Біль сторінки життя перегортає).
Перегорнув останню, заболить:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Самодержавцю віри я не йму —
Несу свій хрест тяжкий,
свою недолю.
Борітеся — повалите тюрму!
Борітеся — здолаєте неволю!

Не буду волі в деспота просити,
Нащо та воля, як в кайданах ти!
Щоб стати катом —
досить крок ступити,
Щоб сином бути — треба вік іти.

Вогненний плац

Моїх діянь — ось неминуча карма —
До щему голий випалений степ.
Гадючий чад імперської казарми,
Мов гарнізону невідступний склеп.
Думки летять на волю, в Україну,
Долають непроглядний
царський мур.
Якщо судилось — я отут загину,
А чи згада холодний Петербург —
Мені байдуже. Служники, вельможі,
Я вашу не сприймаю маячню.
Мої думки, для ваших каст ворожі,
Щодень стоять в нескорі на плацу.
По них гудуть імперські чоботища,
Їх топче люта кривда та муштра:
— Тяні носок! —
Зводь підборіддя вище
Во славу блазня-батюшки царя!
Імперські лицедії, людоїди,
На вас ще гнів святий впаде Творця.
Закони ваші — безпросвітні біди,
Їм личили б лиш роги до лиця.
Чи дочекаюсь іншої я днини,
Не зна ні Вашінгтон, ні Карагач.
Чи це моє, чи серце України —
Вогненний плац!

Прозріють все-таки колись

I
Як мало правди, як багато зла,
Бездарність істину бере на кпини.
«І знов мені не привезла
Нічого пошта з України».
Анічогісінького. Сон
Колише спраглу тишу мертву,
А з нею — думи в унісон:
Чи варто принести у жертву
Своє життя, але для кого?
— Для світу, світу молодого,
Не муч себе і не журись, —
Почулося в бурхливім горі.
І дума, ніби човен в морі:
Прозріють все-таки колись!

II
Чи я почув слова пророчі,
Не знаю я, та все ж борюсь,
Про них судити не берусь —
Минають дні, минають ночі.
Мої ліниві землячки,
Гай-гай засланням боязливі,
Ви правдою наскрізь червиві,
Малоросійщини жучки!
Ні, ні, я вам не дорікаю,
Бо хата ваша завжди скраю.
Ви мовчите. Я став на прю,
Сварюся з Богом і караюсь,
І мучуся, але не каюсь,
І Господа за вас молю.

Над першим рукописом невиданої книжки

Циклон порвав дроти.
Мій дух знеструмив.
Циганить вперто вітер за вікном.
Знеструмлені мої пригаслі думи
Так низько нахилились над столом.

Метелик свічки кидає на стелю
Скрадливі тіні, ревно палахтить,
Я оживаю в батьківській оселі,
В собі єднаю порвані дроти.

От і з'єднав, і птаха вогнепера,
Полярні освітивши береги,
Пробуджує замулені джерела
І напуває полум'ям снаги.

Не зрадь себе. Звабливостей багато,
Вони не раз постануть на віку.
Не піддавайсь!
Не залякайсь! Стократно
Болючу душу правдою лікуй!

«Страшно впасти у кайдани
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі!»

Світанням дихав на столі рукопис,
Рвав павутиння наболілих дум.
Минають дні, зникають в темінь роки,
Йому ж потрібний
найчистіший струм.

Крізь чорне клоччя ночі розпрокляте
Світанням долі сходила зоря.
Я заряджавсь, немов акумулятор,
Вогненними словами Кобзаря.

Продажним душам

Ви думаєте: ви тямущі?
Ви істині святій чужі.
Куди претесь, продажні душі,
Із думою про бариші?

Так. Ви претеся до Тараса
В лукавстві грішнім та ганьбі.
Для маскувань (це ж дійсність ваша)
На мить принишкли у журбі,
Ні, не схиляйте голови —
Це ви наш дух четвертували.
«Творці» новітньої держави,
Знов тягнете нас до Москви.

Народ в ярмо — це ваше кредо,
Вінком прикрились, як щитом,
І буцім бути попереду
У боротьбі з новітнім злом.

Вам не пізнать за волю муки.
Все бачиш, Батьку, ізгори.
Зійди, візьми гарапник в руку
І нечестивців охрести.

Балада часу

Взять премії від будь-якої влади —
Така їх завжди безхребетна суть.
Всі нагороди, ніби власні вклади,
Вони і в тих, хто гинув, відберугь.

Подайте їм, подайте Христа ради,
Дивіться: які скривджені вони.
Нема за що? Так дайте їм за зради
Від Ірода, від Юди, Сатани…

«Це ти збагнув, почувши літ зозулю,
Неспинний в Лету часу перебіг.
Боровсь також, мнучи в кишені дулю,
Огненним словом
звершень занеміг».

«Так. Занеміг через тотальні зради,
Не зміг тримати неба небосхил.
Одне зумів: щоб владі не продатись,
На горло власній пісні наступив».

«Таки душив себе? Боявсь розп'яття,
Не зміг нести святої правди Хрест,
Чи не запізно, скинувши ошмаття,
В тобі бунтує приспаний поет?

Ти ж не юнак і не дівча зелене,
Ти пережив мої гіркі роки», —
Шевченко грізно дивиться на мене,
А час в долонях пробива дірки.

Молитва

«Німець каже: «Ви моголи». —
«Моголи! Моголи!»
«Молюсь: Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи...»
Пробуди в них Україну
Єдину на світі.
Запали державні думи
У новім столітті.
Вразуми їх, просвіти їх
І не дай пропасти,
Не дозволь новим катюгам
Темних обікрасти!

Талант, обділений увагою

2008-03-21T17:16:00.000-07:00

Портрет вродливої молодої жінки з широко розкритими великими довірливими очима зустрічає у Чернівецькому обласному художньому музеї відвідувачів виставки-спомину «Незгасла зірка на небосхилі», присвяченої 55-річчю з дня народження відомої буковинської художниці Любови Ревуцької.

Під фотопортретом — віршовані рядки:

До мене в дім приходили сади,
Вітри бували, зорі, грози, роси.
Зліталися рясні дощі сюди
І вітер заплітав їм мокрі коси.

Усього чотири поетичні рядки розкривають перед нами величну постать поета, митця. Поет і художник органічно поєдналися в одній людині. За фахом художник-модельєр, Любов Ревуцька, повернувшись після закінчення навчання зі Львова у рідні Чернівці, понад 20 років свого життя наполегливо прокладала свою власну творчу стежину у малярстві й поезії.

Своєрідним епіграфом мистецького вернісажу став символічний вислів: «І біль, і сльози, і любов...» Не маючи можливости сповна реалізуватися за фахом модельєра, художниця наполегливо працює в жанрі графіки, живопису, портрета, книжкової графіки, ілюстратора дитячих книжок. Великий цикл малюнків створено для дитячих передач обласної студії телебачення.

Загалом, за твердженнями художників і мистецтвознавців, вона у різних жанрах створила більш як 500 робіт. Життя перервалося на злеті, в 41 рік, руйнуючи численні творчі задуми. «Ми приходимо на цей світ пошанувати красу і нести людям добро», так глибоко проникливо сказала про роль митця в цьому світі подруга по життю і творчий побратим у мистецтві Любови Ревуцької, член Національної спілки художників України, лауреат численних мистецьких премій Тамара Покотило.

«Люба жила у створеному нею світі мистецтва і не вміла й не хотіла приймати жорсткі правила сучасного світу, в якому потрібно пробивати свою дорогу в мистецтві не так власним талантом, як власними ліктями», — додає давня подруга художниці Ірина Білоус, завідувачка Чернівецького обласного центру з питань культурної спадщини.

Можливо, саме тому за 20 років творчого життя Любов Ревуцька так і не отримала можливости провести свою персональну виставку у приміщенні виставкового залу Спілки художників України в рідному місті, не кажучи вже про інші міста країни.

Лише один раз буковинський поціновувач живопису мав можливість ознайомитися з її роботами, коли після перебування в Будинку творчости художників у селищі Седнів на Чернігівщині, де, об'єднавши зусилля з художницею Валентиною Прокопенко, вона отримала змогу показати свої роботи на виставці у вже згадуваному виставковому залі.

Першу персональну виставку робіт Любови Ревуцької організовано 13 років по тому науковими співробітниками Чернівецького обласного художнього музею, але, на жаль, було вже присвячено першій річниці з дня її смерти.

Віддаючи данину світлій пам'яті митця, одночасно спробуймо зробити наголос на питаннях, які викликала сама виставка. На презентації разом із рідними, друзями і шанувальниками її таланту була присутня велика група провідних буковинських художників, у тому числі й тих, хто має почесні звання заслужених і народних, які щедро лили словесний фіміам, відзначаючи глибину таланту художниці. Тож виникає цілком логічне запитання: чому за життя Любови Ревуцької ці самі колеги по творчому цеху жодного разу не ставили питання про прийняття у члени Спілки художників України? Чому так і не було вирішено питання про проведення бодай однієї її персональної виставки у приміщенні виставкової зали обласного відділення Національної спілки художників України? Звісно, говорити завжди легше, аніж діяти. Чому протягом останніх 13 років наукові співробітники обласного художнього музею, безпосереднім обов'язком яких є вивчення і популяризація творчости передусім буковинських майстрів пензля, не звертали уваги на її постать? Чекали ювілейної дати?

За словами одного з організаторів виставки-спомину, завідувачки відділу образотворчого мистецтва Чернівецького обласного художнього музею Олени Гужви, основу її склали близько 50 робіт художниці, виконаних у різних жанрах, їх здебільшого надано її родиною.

Водночас більшість із численних друзів і знайомих на відкритті вернісажу говорили про те, що велику кількість своїх робіт вона щедро дарувала друзям, а дещо було придбано власниками приватних колекцій. Частина їх, певно, розійшлася по всьому світу, але ж більшість залишилася на Батьківщині. То що завадило організаторам, плануючи заздалегідь проведення ювілейної виставки, звернутися до власників картин з проханням тимчасово надати їх для експонування на виставці? Чіткої відповіді я так і не отримав.

За негарною традицією, наукові співробітники художнього музею ні до виставки Любови Ревуцької, присвяченої річниці з дня її кончини, ні до останньої за часом виставки-спомину на честь 55-річчя з дня її народження так і не провели необхідну роботу з підготовки і надрукування до дня відкриття мистецького вернісажу відповідного каталогу робіт, що мали бути виставлені. То чого ж не вистачило — грошей, а чи бажання? Невже Управління культури ОДА відмовило б у виділенні потрібної суми коштів на цю благородну і милосердну справу? Виходить, не було бажання.

Якщо ж додати, що за 20 років свого існування обласний художній музей не придбав у свої фонди жодної роботи художниці Любови Ревуцької, то виступи під час презентації її персональної виставки представників музею зі словами про глибину і щедрість таланту митця виглядають з їхнього боку радше як фарисейство, а не як щире вшанування її світлої пам'яти.

Він до останньої хвилини жив Україною

2008-03-21T17:13:00.000-07:00

47 років вони прожили разом у невеликій двокімнатній хрущовці. Батько — останній командарм УПА Василь Кук — і його єдиний син Юрій. Генерал не дожив до свого 95-річчя лише чотири місяці: 11 січня цього року йому виповнилося б 95. Час «після батька» став для Юрія Кука непростим життєвим випробуванням. Проте він — саме та людина, яка у своєму характері, світогляді є продовженням особистості, котра залишила глибокий слід в історії України, національно-визвольному русі нашого народу.

— Пане Юрію, коли Ви вперше усвідомили себе сином людини, яка, за переконанням історика Володимира В'ятровича, належить до когорти великих діячів XX століття?

— Уперше побачив батька, коли був підлітком, у 14 років. Я зростав у дитбудинку, куди мене прилаштувало КДБ, відібравши у сім'ї. Мені випало народитися 1947 року у селі Підгаєвці. Зважаючи на обставини життя родини, моя поява на світ — диво з див, я міг взагалі не народитися. Батьки жили і боролися в умовах підпілля. Намагаючись уберегти дитину, мене у дворічному віці віддали на виховання бабусі з дідусем. Задля конспірації вигадали, нібито я позашлюбний син батькового брата Івана. Проте всюдисуще око КДБ довідалося правду, тож за спробу приховати сина «ворога народу» мої дід, бабуся, дядьки Іван та Филимон отримали по десять років заслання до Сибіру та повністю відбули термін ув'язнення. Тим часом мене помістили до дитбудинку міста Сталіно (Донецьк), а згодом — міста Жданов (Маріуполь). Мої дитячі спогади — це вокзали, де багато народу і всі кудись біжать. Дитбудинківська атмосфера цілком нагадувала описану Макаренком у «Педагогічній поемі». Це було босяцьке життя: ми, хлопчаки, їздили на виступах трамваїв, клали гвіздочки на залізничні колії, «гостювали» в чужих садках, влітку купалися у морі, що мені подобалося найбільше. Дітей-дитдомівців, і мене зокрема, виховували повністю як російськомовних.

— Ви цікавилися, де батьки і хто вони?

— Розповідали, нібито батько — видатний діяч, загинув десь у Греції. Пригадую, якісь люди хотіли мене всиновити. Але «компетентні органи» не дозволили. Тим часом, як я пізніше дізнався, батька разом з матір'ю кадебісти заарештували у криївці 23 травня 1954 року та помістили до тюрми на вулиці Володимирській у Києві. Його протримали у застінках до 1960 року, і він вже не сподівався вижити.

— 14 років — це перехідний вік. Як відбулася перша зустріч з батьком та як Ви сприйняли ці вражаючі зміни в житті?

— 3 дитбудинку у Жданові мене забрала мати, а далі разом під наглядом кадебіста літаком дісталися до Києва. Тут я вперше потрапив до квартири у Дарниці, в якій живу і зараз. Батько запам'ятався мені низеньким на зріст, у синьому одязі, дуже багато курив (згодом кинув), часто нездужав, бо з тюремних часів мав виразку шлунка. Розмовляв тільки українською мовою, а я — російською. Він потроху почав мене перевчати, навчати кращих, шляхетних звичок, тому що я поводився як «босяк». Спонукав мене вивчати твори Тараса Шевченка. Сам Василь Кук був високоосвіченою і висококультурною людиною. Після 8-го класу я вступив до Київського механічного технікуму на відділення напівпровідникових приладів. Захопився студентськими мандрівками. Батько, помітивши це, організовував та очолював студентські турпоходи. Отже, під керівництвом Василя Кука ми разом з друзями обходили пішки всі визначні місця Криму й Кавказу. Він жив з нами у наметах.

— Тобто батько насправді приділяв Вам неабияку увагу?

— Дуже велику. Прискіпливо стежив, щоб я зростав здоровим, освіченим. Технікум я закінчив із червоним дипломом. Вступив на механіко-математичний факультет Київського університету, а згодом перейшов на факультет кібернетики.

Перед тим, як мав завершити навчання в університеті, керівником КДБ став такий собі Федорчук. Він прагнув переглянути справу батька, щоб винести йому смертний вирок. Тоді Василя Кука звільнили з роботи, а мені чинили всілякі перепони у захисті кандидатської дисертації. Через це я захистився аж 1990 року. А батько після звільнення ледве влаштувався простим співробітником Укрпобутреклами, щоб хоч якось утримувати родину. На щастя, до розстрілу не дійшло.

— Ви зростали у родині «інакомислячих» українців. Якою була родинна атмосфера?

— Мати і батько любили ходити в оперу, на балет, у філармонію, драмтеатр, особливо — відвідувати мистецькі події, що стосувалися української культурної спадщини, наприклад Тараса Шевченка. Час від часу і я бував з батьками там, де панувала українська атмосфера. Мати працювала друкаркою у Будинку технічної пропаганди і лише десять років прожила разом з нами: померла 1972 року від раку молочної залози, похована у Києві. Вона була соратником Василя Кука по життю і боротьбі.

— Відомо, що Василь Кук заповів бути похованим у рідному селі Красне. Водночас ще за життя він відстоював ідею побудови Пантеону Героїв у Києві, де знайшли б останній притулок видатні сини України, що нині покояться на чужих землях. У разі появи Пантеону він мріяв бути упокоєним саме в Києві?

— Це правда.

— Спробуймо ще раз згадати останні роки та останні дні життя Василя Кука.

— Перебував при світлому розумі. Мав чудову пам'ять. Мене дуже турбувало, що він не міг вживати їжу. Допікало безсоння, ще більш відбираючи сили. Категорично відмовлявся лягати до лікарні, традиційно побоюючись лікарської «помилки». Ще 2005 року батька обстежили у військовому госпіталі і виявили у нього... лейкемію. Мені повідомили, що батькові залишилося жити кілька тижнів, порадили поставити його до відома. Але я так і не зважився сказати рідній людині про лікарський вирок.

— Мабуть, на краще.

— Так. Він почав самотужки підтримувати організм загальнозміцнювальними природними засобами. Це і гранати, і буряковий сік, і квітковий пилок, і гінкго. Так тривало два роки. Але в останні дні у нього стрімко знизився тиск. Вочевидь, йому було нелегко, але ніколи не скаржився, ніхто не чув стогону з його вуст. До смерти ставився по-філософському, стверджуючи: якщо людина колись народилася, то колись має і померти. Мене намагався морально підготувати до цього. Але до останньої миті, в неділю о З-й годині ночі, коли я з ним розмовляв, він був увесь «у справах». Зрозуміло: в українських справах. Я вирішив, що про поточні видавничі питання краще поговоримо вдень, подумавши: коли батько переймається громадськими клопотами, то стан його стабілізується. І пішов відпочивати. Підсвідомо мені видавалось, ніби він житиме та й житиме. Прокинувшись уранці, побачив зовсім інше. На рідному обличчі — лише умиротворення. Спробував робити штучне дихання. Лікарі, прибувши на виклик, констатували, що смерть настала 20 хвилин тому. І досі важко сприймаю відсутність батька, а тоді пережив справжній удар долі. Ми прожили разом майже півстоліття. Часто читаю молитву «Отче наш», якої він мене навчив.

— Командарм УПА Василь Кук залишив по собі великий інтелектуальний спадок.

— Батько заповів усі книги і документи передати директорові Центру досліджень Визвольного Руху Володимиру В'ятровичу. Основні заповіти вже виконано.

— Дякуємо за розмову.

Один кіш, одна рада

2008-03-21T17:09:00.000-07:00

Об'єднане українське козацтво закликало
всі козацькі організації до консолідації

Об'єднане українське козацтво провело раду козацької старшини, на якій оприлюднило відозву до українських козаків та козацьких організацій України із закликом консолідуватися задля спільної праці на благо держави. В обговоренні взяли участь вісім всеукраїнських та міжнародних козацьких організацій, а також старшини козацьких організацій Росії, Білоруси, Вірменії. Потрібно об'єднатися всім козацьким організаціям, щоб спільно й ефективно служити українському народові, берегти і зміцнювати нашу державу, зазначив на раді гетьман об'єднаного козацтва України, генерал Анатолій Попович.

Під час заходу було проведено два пленарних засідання, на яких очільники козацьких організацій, що входять до об'єднаного козацтва України, та козаки з сусідніх країн обговорили поточні й перспективні питання козацького руху, комплекс заходів для активізації діяльности ОКУ і розширення його формату. Темою дискусії став напрям роботи Козацької ради при Президентові України, також було обговорено проект Закону України «Про українське козацтво».

Конфедеративна структура —Національна спілка «Об'єднане козацтво України» — була створена 14 жовтня 2002 року у Києві. До неї увійшли 6 всеукраїнських та міжнародних козацьких організацій, 19 регіональних та ціла низка громадських об'єднань, щоб захищати національні інтереси України і сприяти розвитку сучасної української нації.

Погляд на події

2008-03-21T17:02:00.000-07:00

Зазвичай «Школа ОУН» київських націоналістів працює за наперед складеним планом. Однак останні гострі внутрішні і зовнішні політичні події порушили його. На побажання слухачів керівник «Школи» п. Надія Бугай запросила 7 березня ц. р. Голову ОУН, останнього Президента УНР в екзилі Миколу ПЛАВ’ЮКА для аналізу ним останніх подій у Верховній Раді України і ситуації навколо незалежности Косово.

До розгляду нинішньої парламентської кризи М. Плав’юк зробив цікавий екскурс в історію вітчизняного і зарубіжного парламентаризму. Йшлося передусім про Конституцію гетьмана Пилипа Орлика, в якій визначалося три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний Суд). Конституція Пилипа Орлика була важливою подією в житті тогочасної України. Вона не тільки стала пам’яткою суспільно-політичної думки, а й перетворилася на символ боротьби за створення незалежної Української держави. Конституція Пилипа Орлика діяла з 5 квітня 1710-го до 1714 року на частині території Правобережної України, де зберігався військово-територіальний устрій, тут полкові та сотенні канцелярії мали з неї копії.

Конституція УНР, ухвалена Малою радою 29 квітня 1918 року, не стала чинною, бо через кілька годин після її ухвалення Центральна Рада була розігнана окупантами і припинила своє існування.

Потім було чотири лжедемократичних Конституцій радянської України (1919, 1929, 1937, 1978).

Варто також згадати, що за дорученням ОУН М. Сціборський написав Конституцію Української Держави, яка могла б стати в пригоді й сьогоднішнім політикам. Майбутній соціальний та господарський лад держави Сціборський визначив як націокритичний. Під цим розумілося, що український націоналізм, який в основу свого світогляду кладе поняття нації і визначає її як найвищу цінність, змагатиме до створення «потужної й великої держави, що в стані була кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями… Це конструктивне завдання націоналізм освячує в гаслі: “Держава вище кляс і партій!”»

У тяжкій боротьбі з антиукраїнськими силами ВР ухвалила 28 червня 1996 року Конституцію Незалежної України. Для забезпечення стабільности цієї Конституції у ній передбачалася досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень.

Однак наприкінці другої каденції Л. Кучми В. Медведчук, О. Мороз і П. Симоненко навіяли йому ідею про перехід України від президентсько-парламентської моделі держави до парламентсько-президентської. Горезвісні зміни в Конституції розбалансували гілки влади. Тепер В. Ющенко хоче повернути президентсько-парламентську модель правління.

У нинішніх умовах ні створити, ні прийняти нову Конституцію майже неможливо, треба прийняти тільки закони для нормальної діяльности уряду, закінчив коментар першого питання Микола Плав’юк.

Потім почалася жвава дискусія.

При обговоренні ситуації навколо Косово висловлювались протилежні думки. За сербами — історична справедливість, за косоварами — право на самовизначення. Однак останнє суперечить міжнародному праву про непорушність кордонів. Різнобій у ставленні світової спільноти до косовської проблеми свідчить, що позиція держав зумовлюється їхніми власними інтересами, а не правом.

Слухачі подякували Миколі Плав’юку за цікаву лекцію-бесіду і висловили побажання зустрічатися частіше.

Український історичний календар - Березень

2008-03-21T16:57:00.000-07:00

01.03.1829 — Помер Іван ОРЛАЙ, вчений-медик, педагог, освітній діяч, історик та публіцист, вихователь М. В. Гоголя. Почесний член Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії та багатьох наукових товариств. Народився 1771 р. в Закарпатті.

02.03.1882 — Народився український письменник Архип ТЕСЛЕНКО. Помер 28 червня 1911 р.

02.03.1924 — Народилася Анна-Галя ГОРБАЧ, український літературознавець і перекладач (Німеччина).

03.03.1842 — Помер український історик, літературний критик Михайло КАЧЕНОВСЬКИЙ. Народився 17 листопада 1775 р.

04.03.1849 — Буковину було проголошено «коронним краєм Габсбурзької імперії». Поширення на територію краю дії указу про скасування кріпосного права.

04.03.1899 — Помер Василь БІЛОЗЕРСЬКИЙ, громадський та літературний діяч, журналіст. Один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства. У 1861–1862 роках — редактор українського альманаху «Основа», який виходив у Санкт-Петербурзі. Народився у 1825 р.

04.03.1949 — Народився Володимир ІВАСЮК, український поет і композитор. Автор тексту і музики пісень «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» та ін., близько 40 пісень на слова сучасних поетів, що увійшли до збірок «Пісні» (1977, 1983), «Моя пісня» (1988), «Водограй» (1989). Загинув за нез’ясованих обставин 22 травня 1979 р.

04.03.1952 — Загинув у бою з радянськими окупантами український живописець, журналіст, мистецтвознавець Ніл ХАСЕВИЧ. Народився 1905 р.

05.03.1939 — Присвоєно Київському університету ім’я Тараса Шевченка.

05.03.1827 — Народився український поет, байкар, громадський діяч, видавець Леонід ГЛІБОВ. Помер 10 листопада 1893 р.

05.03.1950 — Загинув у бою з радянськими окупантами головний командир УПА Тарас ЧУПРИНКА (Роман ШУХЕВИЧ).

06.03.1964 — Помер Анатолій ПЕТРИЦЬКИЙ, український живописець і художник театру. Оформляв вистави у театрах Києва, Харкова. У творчому доробку — картини: «Парк у Харкові», «Інваліди», портрети Остапа Вишні, П. Тичини, П. Усенка, плакатів, ілюстрацій до книжок і журналів. Народився 12 лютого 1895 р. у Києві.

07.03.1899 — Народився Аркадій ЛЮБЧЕНКО, письменник, один із фундаторів ВАПЛІТЕ. Помер 25 лютого 1945 року в Німеччині в м. Бад-Кіссінгені.

09.03.1814 — Народився Тарас ШЕВЧЕНКО, геніальний український поет, революційний демократ, художник. Помер 10 березня 1861 р. у Петербурзі, перепохований 22 травня 1861 р. на Чернечій горі поблизу Канева.

09.03.1862 — Народився український живописець Микола ПИМОНЕНКО. Помер 26 березня 1912 р.

09.03.1922 — Помер український співак (тенор) і педагог Олександр МИШУГА. Народився 20 червня 1853 р.

11.03.1884 — Народився Порфирій БАТЮК, український композитор, фольклорист, педагог. Автор кантат, романсів, пісень, обробок народних пісень. Помер 19 квітня 1963 р. у Києві.

13.03.1669 — У Глухові було укладено договір між козацькою старшиною та послами московського царя — Глухівські статті, які обмежували козацьку автономію.

14.03.1854 — Народився Володимир ВИСОКОВИЧ, український патологоанатом, бактеріолог та епідеміолог, проф. Київського ун-ту. Організатор експедицій для боротьби з епідеміями холери та чуми в Україні, Росії та Індії. Помер 26 травня 1912 р.

14.03.1874 — У Києві проведено одноденний перепис населення міста.

15.03.1839 — Народився Василь ПОКРОВСЬКИЙ, лікар, терапевт, епідеміолог, активний популяризатор провідних ідей світової фізіології та клінічної медицини в Україні. 1877 р. очолював боротьбу з епідемією тифу в Києві і, заразившись, помер 14 січня 1877 р.

15.03.1924 — Помер Григорій ПАВЛУЦЬКИЙ, український мистецтвознавець. Вивчав історію архітектури і народного декоративного мистецтва в Україні. Народився 1861 р. у Києві.

15.03.1939 — Проголошено Соймом Карпатської України самостійну республіку з президентською формою правління. Державною мовою республіки визнано українську, державним гербом — крайовий герб (тризуб). Гімном — «Ще не вмерла Україна», державним прапором — жовто-синій прапор. Президентом Карпатської України обрано А. Волошина.

16.03.1882 — Народилася українська поетеса і педагог Христина АЛЧЕВСЬКА. Померла 27 жовтня 1931 р.

17.03.1874 — Народився Августин ВОЛОШИН, український політичний і релігійний діяч, Президент Карпатської України. Заарештований НКВС у Празі у травні 1945 р. Помер у грудні 1945 р.

17.03.1919 — Народився Олексій КОЛОМІЄЦЬ, драматург, автор п’єс «Голубі олені» (1973), «Дикий Ангел» (1979), «Санітарний день» (1983).

17.03.І949 — Померла Олександра ЕКСТЕР, українська художниця театру і кіно, педагог. Представник українського авангарду. Народилася 18 січня 1882 р. у м. Бєлосток, тепер Польща.

17.03.1917 — У Києві створено Українську Центральну Раду.

18.03.1904 — Народився Марко ВОРОНИЙ (псевд. Марко АНТІОХ), поет, син М.К.Вороного. Репресований. Помер 18 березня 1941 р.

18.03.1939 — Загинув у бою з угорцями під Буштином Михайло КОЛОДЗІНСЬКИЙ (псевд. КУМ, ГУЗАР), український військовий діяч. Був членом УВО і ОУН, Верховним Комендантом Збройних Сил Карпатської України. Народився 26 липня 1902 р.

19.03.1864 — Народився Василь ЛИПКІВСЬКИЙ. Був одним із ініціаторів українського релігійно-громадського руху за автокефалію на початку 1917 р. 9 травня 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. Був обраний митрополитом УАПЦ на Всеукраїнському Церковному Соборі в жовтні 1921 р. Активно працював для відродження Української національної церкви, за що переслідувався більшовицькою владою. Розстріляний за вироком особливої трійки НКВС СРСР 27 листопада 1937 р.

19.03.1939 — Загинув у боях проти угорських загарбників Зенон КОССАК, український військовий і політичний діяч, провідний член УВО та ОУН. Був одним із організаторів Національної Оборони «Карпатська Січ». Народився 14 квітня 1907 р.

20.03.1774 — Народився Кіндрат ЛОХВИЦЬКИЙ, український археолог. Розкопав фундамент Десятинної церкви у Києві (1824), відкрив руїни Золотих воріт (1832). Помер наприкінці 1830-х рр.

21.03.1874 — Народився Олександр НОСАЛЕВИЧ, український співак (бас). Співав у провідних оперних театрах Європи. Помер 19 січня 1959 р. у Вісбадені (Німеччина).

21.03.1884 — Народився Олексій ШОВКУНЕНКО, український живописець. Серед його творів — портрети М.Рильського, М. Лисенка, С. Ковпака, краєвиди України, Молдавії, Башкирії. Помер 12 березня 1974 р. у Києві.

21.03.1929 — Народився Юрій МУШКЕТИК, прозаїк, драматург, автор романів «Яса», «На брата брат», «Гетьманський скарб».

22.03.1669 — У Корсуні старшинська козацька рада разом з П. Дорошенком ухвалила рішення визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною.

23.03.1894 — Народився Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ, український філолог, філософ, історик філософії. Помер 18 квітня 1977 р. у Гейдельберзі.

23.03.1904 — Народилася Докія ГУМЕННА, письменниця. Померла 4 квітня 1996 р. у США.

24.03.1869 — Народилася Олена КИСІЛЕВСЬКА, письменниця, видавець, громадсько-політична і культурна діячка. Померла 29 березня 1956 р. в Оттаві (Канада).

24.03.1934 — Помер Борис СРЕЗНЄВСЬКИЙ, російський та український метеоролог і кліматолог, академік ВУАН. З 1919 р. — директор Київської метеорологічної обсерваторії. Запропонував схему кліматичного районування України, сконструював низку метеорологічних приладів — термометр-пращу, зливомір. Народився 31 березня 1857 р. у Петербурзі.

25.03.1909 — Народився Юрій БОЙКО-БЛОХІН, літературознавець, критик, публіцист, дійсний член НТШ та Української академії мистецтв, Почесний член НАНУ, професор Українського Вільного Університету (1949—1974).

26.03.1909 — Помер Микола АРКАС, український композитор, громадський діяч, історик. Автор опери «Катерина» за однойменною поемою Т. Шевченка та за власним лібрето, обробок українських народних пісень. Народився 7 січня 1853 р. в Миколаєві.

27.03.1674 — У Переяславі козацька рада проголосила гетьманом всієї України І. Самойловича.

28.03.1704 — Народився Арсеній МОГИЛЯНСЬКИЙ, український церковний діяч, митрополит Київський (1757—1770). Відстоював перед російським урядом права Київської митрополії та інтереси Київської Академії. Помер 19 червня 1770 р.

29.03.1917 — У Києві був заснований Український військовий клуб ім. гетьмана Павла ПОЛУБОТКА.

31.03.1964 — Померла Павлина ЦВІЛИК, українська майстриня художньої кераміки. Виробляла вази, глечики, тарелі, свічники, оздоблюючи рослинним орнаментом, зображеннями тварин на білому тлі зеленими, жовтими й коричневими фарбами. Народилася 22 квітня 1891 р. у Косові, тепер Івано-Франківська обл.

274 роки тому (1734) відбувся перехід запорозьких козаків із Олешківської Січі під протекторат Росії і заснування на р. Підпільна Нової Січі.

99 років тому (1909) у Києві розпочато видання літературно-публіцистичного журналу «Українська хата» (редактори — П. Богацький, М. Шаповал).

84 роки тому (1924) до Києва повернувся з еміграції М. Грушевський. Виїхав за кордон у 1919 р.

Українофобія - це не політика, а зрада свого народу

2008-03-21T16:54:00.000-07:00

Натхненника «Сєвєродонецька-2» Вадима Колесніченка, відвертого ідеолога «п’ятої колони» і сучасного русифікатора України (хизується, що подав понад два десятки законопроектів до Верховної Ради на захист і поширення російської мови в Україні), потягнуло до ще однієї болючої теми — заперечення, точніше — фальсифікації, подій, пов’язаних із Голодомором 1932–1933 років в Україні.

Народного депутата В. Колесніченка злить, що, зрештою, демократична коаліція у Верховній Раді разом із Президентом України спрямовує зусилля на консолідацію українського суспільства, одним із напрямів якої є відновлення історичної пам’яти, зокрема правди про події початку тридцятих років минулого століття. У «Відкритому листі» до Президента України В. А. Ющенка (Голос України. — 2008. — 29 січня) цей парламентарій звинувачує главу держави у фальсифікації подій того часу, перебільшенні чисельности загиблих від голоду та етнічних українців, безцеремонно заявляючи: «Ваша, як глави держави, оцінка трагедії Голодомору 1932–1933 років необґрунтована». Приїхали. Десятки країн визнали штучно створений московським комуністичним центром Голодомор в Україні геноцидом проти українців, а Колесніченко (представник коаліції Партії регіонів та комуністів, котра не голосувала у Верховній Раді за законодавче визнання Голодомору як геноциду проти українського народу) заявляє, що правда про ці злочини є нічим іншим, як пошуком «ворога», і ніби «з цього починався фашизм у Німеччині».

Від себе додамо, що демократизм і людяність В. Ющенка інколи заохочують антиукраїнські елементи на деструктивні дії та ось такі цинічні висловлювання. Тут не зайве і «власть употребить», як цього вимагають інтереси нашої держави.

Чому стріли цього нардепа спрямовані проти Президента України? — А тому, що Віктор Андрійович порушив одну із маловідомих, заборонених комуністами чорних сторінок нашої історії — визнання правди про Голодомор з метою «реалізації державної політики у сфері відновлення і збереження національної пам’яти Українського народу» та «сприяння консолідації й розвитку української нації, її історичної свідомости» (ст. 3 Закону про Голодомор 1932–1933 років в Україні).

Ми, автори цього листа, дивом вижили у тій страшній трагедії, тому від свого імени й померлих від голоду рідних та односельців схвалюємо діяльність Президента України, спрямовану на реалізацію цього Закону. Голод більшовиками був створений штучно, як покарання українців за їхнє прагнення бути господарями своєї землі, за опір селянства суцільній колективізації.

Наше село, засноване козаками легендарного кошового Запорозької Січі Івана Сірка, не сприйняло, як і більшість селян України, колгоспного експерименту. Влада жорстоко розправилася з непокірними: землі відібрала й утворила на них радгосп і колгосп, вичистила під мітлу весь харч, а знаряддя селянської праці реквізувала. Приречені селяни змушені були йти до колгоспу, але тут їх спіткала безвихідь.

Президент України, називаючи Голодомор в Україні геноцидом щодо українського народу, наводить дані переписів населення, згідно з якими українців мало б бути принаймні 81 мільйон, а фактично їх лише понад 40. «За п’ятдесят років єдина нація, котра удвічі скоротилася, — говорив В. Ющенко, — це українці». Колесніченко ж начебто зі знанням справи зверхньо заявляє: «Українців за все історичне існування ніколи не було 81 мільйон», звинувачуючи у цьому і «бездарних», і «безсовісних» істориків, які ніби підсунули главі держави фантастичні дані.

Автор не може не знати, що у світовій (а не прокомуністичній) літературі чисельність українців на нашій планеті подавалася від 80 до 100 і більше мільйонів. Голодомори, примусова асиміляція, русифікація, репресії, депортації тощо не лише зменшили чисельність українців, а й змушували їх змінювати свої прізвища або розчинитися у світовому просторі безбатченками. Може, нагадати «високоосвіченому» юристові-нардепу, де поділися українці Кубані, Сибіру, Зеленого Клину? Чому останній перепис населення Росії засвідчив, що українців у цій країні стало трохи більше двох мільйонів? А де решта десятки мільйонів? Вони змушені змінювати національність, навіть свої прізвища, щоб «как бы хуже не было!». Українцем тут бути незручно.

І ще. Щоб підкріпити свої недолугі аргументації, автор в ультимативній формі вважає свій лист до Президента «не лише застереженням, а й депутатським зверненням щодо неприпустимости викривлення історії». Для переконливости своєї позиції В. Колесніченко посилається на зарубіжних авторитетів (українських для нього не існує, усі вони вражені, за його словами, меншовартістю), залякуючи, наприклад, застереженням Р. Гамзатова: «Хто в минуле стріляє з пістолета, майбутнє в того вистрелить з гармати». Це уже явна солідарність депутата Українського парламенту з відповідними заявами на ці теми російських урядовців.

Насамкінець зазначимо, що кожен абзац чи рядок листа нардепа пронизані зневагою до дій Президента, образливими епітетами, навіть приписуванням В. Ющенкові термінів, які йому не належать, а дісталися нам від минулого імперського панування, — на кшталт нібито створення В. Ющенком чергового міфу про «приниженість» і «комплекс неповноцінности у власних громадян» тощо.

Так, справді, геноцид, голодомор, репресії щодо української інтелігенції та провідників нації, які здійснював тоталітарний режим, сформували у нашого народу такий потрібний для поневолювачів елемент свідомости, як комплекс меншовартости. Замість людських почуттів добра і злагоди українським суспільством за часів Й. Сталіна оволодів страх як один із чинників неповноцінности. В. А. Ющенко говорив: «Окрім величезних трагедій людських, Голод 1932–1933 років, як на мене, приніс ще одне велике горе — Страх. Страх, який живе до сьогоднішнього дня» (Сільські вісті. — 2007. — 6 листоп.). Отже, Президент проводить політику, спрямовану на подолання цього принизливого спадку, щоб ним не маніпулювали колесніченки.

Страх передається з покоління в покоління, вивітрює у людей гідність, пам’ять, потяг до національної культури й рідної мови... Подолання цього явища у нашій свідомості — надзавдання сьогодення, яке має бути вирішене!

Автор листа до Президента виступає не лише як обізнаний суддя в оцінці Голодомору, а й з відвертими погрозами за політику «агресивної українізації, переписування історії», яку вже, на його думку, проводили діячі УНР, «і — як результат — понад 70 років без власної державности». Колесніченкові і його прихильникам вигідно, щоб українці, позбавлені за колоніального минулого права сповна послуговуватися рідною мовою (понад 400 заборон імперською владою української мови), власної історії (їм нав’язували історію Росії), і надалі перебували у полоні свідомости «радянської людини», якою легко маніпулювати, залякуючи «бандерівщиною» чи «НАТО». І не «агресивна українізація» сьогодні відбувається, а навпаки — майже тотальна русифікація Сходу і Півдня України, добре спланована й підтримувана в країні ззовні та зсередини. Це уже не квола українізація, а деукраїнізація. А натякати на можливу наступну бездержавність, як це звучить у зверненні нардепа, — то вже явний кримінал.

До речі, автор законопроектів про подальшу русифікацію України сам собі суперечить. Вимагаючи надання російській мові статусу другої державної, Колесніченко у згаданому листі схвально відгукується про Тлумачний словник А. Івченка, у якому позитивно оцінюється держава, населення котрої розмовляє «однією мовою». Тут ми на боці автора: в Україні має бути конституційна норма — єдина державна українська мова!

Наостанок — про політичну культуру парламентарія. Терміни, вживані у листі, не відповідають статусу державного діяча. Як у парламенті чи на публічних диспутах — депутатами на суспільство вихлюпується брутальна базарна (якщо не гірше) лексика, не властива українським традиціям і звичаям. Не кажучи вже про етику і взаємовідносини державних діячів і субординацію між ними. Не уникнув цього і В. Колесніченко.

Від міфів - до національної ідеї

2008-03-21T16:49:00.000-07:00

Протягом 2006–2007 років, завдяки програмам «Свобода» і «Свобода слова» на телевізійних каналах «1+1» та «Інтер», телеглядачі України не раз мали можливість познайомитися з російськими політичними діячами, в тому числі з відвертими українофобами В. Жиріновським, В. Затуліним, Д. Рогозіним, С. Марковим, О. Дугіним та іншими.

Причина патологічної українофобії багатьох російських політиків має глибокі історичні корені, які сягають ледь не часів Андрія Боголюбського. Величне сяйво золотих київських куполів притягало до себе удільних князьків та надихало численних релігійних і світських адептів «єдіной і нєдєлімой» на історичні міфи і фальсифікацію історії.

Метою такої діяльности було і залишається намагання переконати себе і світ у власній слов’янській «пєрвородності» і в праві одноосібно претендувати на історію та спадок Київської Руси...

Ідеологічним підґрунтям імперської Росії став міф про Москву як «Третій Рим». Авторами цього міфу були церковники, які втекли до Москви із захопленого турками в 1454 році Константинополя. Ця ідеологія віками освячувала військову експансію Москви на землі Київської Руси, які сприймалися (і сприймаються зараз) як династична спадщина московських правителів. Протягом віків створено безліч примітивних міфів для виправдання цієї експансії: Україна — окраїна (Росії); «великий русский народ — народ-богоносец»; Переяславська Рада — втілення мрії українців про «возз’єднання з Росією»; російський народ — «старший брат народів СРСР» і т. ін.

Більш витончений міф сформулював у 1950 році професор В. Мавродін, відновивши стару історичну концепцію російського імперіалізму про давньоруську народність як колиску трьох братніх народів. Цю концепцію, як ненаукову, вщент розбили в 1951 році кращі представники радянської історичної науки. Проте напередодні святкування в 1954 році 300-річчя возз’єднання України з Росією вона стала основою радянської офіційної науки про етнічні корені східних слов’ян. Думка провідних українських та російських вчених-істориків М. Костомарова, К. Кавеліна, М. Грушевського. А. Кримського, О. Преснякова, М. Покровського та багатьох інших щодо Київської Руси як невід’ємної складової української історії була демонстративно проігнорована. Ця концепція-міф лежить в основі політики і сучасної Росії щодо України, її сповідують Російська православна церква та відверто чорносотенні російські політичні діячі.

В 1685 році скасовано автономію української церкви і встановлено контроль Московського патріарха не тільки над релігією, а й над освітою та культурою в Україні. Далі вже пішло по наростаючій: лінгвоцид (боротьба з мовою) з етноцидом (боротьба з корінним етносом насильницькими переселеннями, заохоченням змішаних шлюбів, оргнаборами тощо) і аж до відвертого геноциду, зокрема Голодомору 1932–1933 років. Найбільших втрат зазнала Україна у ХХ столітті від більшовицького терору. Сергій Білоконь у своїй книзі «Масовий терор як засіб державного управління СРСР» (К., 1999) переконливо доводить, що за панування радянської влади відбувся докорінний злам української історичної традиції: «Національний організм українства зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни його людської суті». За роки радянської влади в Україні відбулися масштабні демографічні зміни: якщо чисельність росіян до революції становила близько 1 млн., то нині їх майже 10 млн., значна частина яких не сприймає ані української мови, ані Української держави, ані української культури, фактично поділяючи думку Ф. Достоєвського про те, що «де стала московська нога, там і є земля московська». Саме на цю частину населення, як на «п’яту колону» в Україні, спираються сучасні московські ідеологи у своїх планах втягти її в оновлену імперію. Постійні спекуляції на мовному питанні, боротьба так званого «русскоязичного насєлєнія» за надання російській мові статусу державної — все це є продовженням процесу знищення українців в Україні, розпочатого ще у XVII столітті.

З огляду на наведене вище, є сенс детально спинитися на виступі лідера партії «Родіна» Д. Рогозіна у програмі «Свобода слова» (13.10. 2006 р.). Тим більше, що, хоч як дивно, ніякої реакції з боку українських політиків на цей виступ не було. Підступний зміст «братских» одкровень Д. Рогозіна можна зрозуміти тільки з огляду на багатовікову історію відносин України з Росією.

Міф про братні народи

Д. Рогозін відомий в Україні від часів, коли він ще простягав до нас через Керченську протоку свої «братні» обійми, намагаючись загарбати український острів-косу Тузла. Очолювана Д. Рогозіним партія «Родіна» змагається за електорат на правому фланзі з партією В. Жиріновського — ЛДПР. В цих змаганнях і перший, і другий активно використовують українську тему.

Виступаючи у програмі «Свобода слова», Д. Рогозін повідомив, що головною метою його подальшої політичної діяльности є об’єднання трьох братніх слов’янських народів — росіян, українців, білорусів. При цьому він попросив присутніх не звертати увагу на неслов’янські риси його обличчя, оскільки «такоє тєпєрь нашє славянство».

Справді, слушне зауваження. Адже ще відомий російський філософ М. Бердяєв писав, що в російській історії, всупереч думці слов’янофілів, не можна знайти органічної єдности. І що московська Росія — це християнізоване татарське царство (Н. Бердяев. Истоки и смысл русского коммунизма). А ще один із відомих представників російської суспільної думки XIX століття, К. Кавелін, у своїй монографії «Мысли и заметки русской истории» писав, що в «Повести временных лет» автор называет многие славянские племена, но замечательно, что великорусов он вовсе не знает». І далі: «Восточная отрасль русского племени образовалась из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов».

Переселенці принесли аборигенам християнську віру та свою мову і розчинились у фінському морі, перейнявши, своєю чергою, від нього багато побутових понять, зокрема й мовних (телега, нога, нож, сапог, соха, пахать, волхв, а також топоніми та гідроніми — Гатчина, Нева, Ладога, Москва і т. ін.). Щодо подальшого татарського впливу на формування народу, який з XVIII століття, волею Петра І, почав називатися російським, відомий філософ, князь М. Трубецькой писав: «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського іга полягало в заміні татарського хана православним царем і в перенесенні ханської ставки у Москву. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті». А російський філософ Г. Федотов у книзі «Росія та свобода» писав: «У XV столітті тисячі хрещених і нехрещених татар ішли на службу до московського князя, вливаючись у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заряджаючи його східними поняттями та степовим побутом». Сотні відомих діячів російської історії та культури мали і мають характерні прізвища: Аксакови, Асадови, Баскакови, Булгакови, Корсакови, Бєклємішини, Басманови, Сабурови, Кутузови, Юсупови, Ісаєви, Ізмайлови і т. п. Чи не звідси генетично засвоєна агресивність та потяг до чужих земель?

У наш час етногенетична чистота майже кожного народу, зокрема й «слов’янськість» російського народу, може викликати сумнів. Щоб уникати політичних спекуляцій, краще цю тему залишити науковцям. Та саме Москва протягом двох останніх століть нав’язливо носиться з ідеєю об’єднання слов’ян. Зрозуміло, що під своєю орудою… Треба визнати, що реальна, а не міфологізована, історія взаємовідносин слов’янських народів, і передусім східних слов’ян, — це суцільна кривава драма. Чи не єдиним винятком є період, коли Росія, виходячи, насамперед зі своїх геостратегічних інтересів, підтримала боротьбу болгар та сербів проти Туреччини за незалежність. Мабуть, вислів «братья-славяне» з’явився саме тоді — як політичне гасло, яке намагаються використовувати і зараз.

На час вступу у війну з Туреччиною Російська імперія вже підім’яла під себе Україну і Польщу, марила світовим пануванням і хижо дивилася на Константинополь, Босфор та Дарданелли. Ейфорія панславістів та слов’янофілів від воєнних перемог не знала меж. Ось тільки окремі зразки того стану, в якому перебувала значна частина суспільства: «Кожний великий народ вірить, мусить вірити, коли хоче бути великим, що лише він має правдиву ідею, як рятувати людство. Він мусить вірити у своє призначення вести інші народи до остаточної мети людства. Таким народом, безперечно, є народ московський, бо ж усі його думки просторують до світового об’єднання. Московська ідея готує всьому світові оновлення. Та щоб таке сталося, треба, щоб політична вищість московського народу над усім слов’янським світом стала незаперечним фактом». (Ф. Достоєвський. Дневник писателя).

Не виключено, що наведені вище ідеї «рятівників людства» комусь із наших сучасників здадуться маренням божевільних, комусь — дурницею, не вартою уваги, але, як переконливо показав російський філософ М. Бердяєв («Истоки и смысл русского коммунизма»), саме ця ідеологія стала поживним ґрунтом для реалізації перекрученого марксизму в окремо взятій економічно нерозвинутій країні.

Оскільки ідеологію і практику панславістів давно проаналізовано, буде цікавим ознайомитися з оцінкою їх людьми, чий авторитет не викликає сумнівів. Коротко і вичерпно висловився з цього питання батько соціалістів і комуністів Карл Маркс: «Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва. Метою московського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці» («Versus Russia»).

Спроба створити всеслов’янську цивілізацію під «рукою Москви» не вдалась. Ідеологам панславістів так і не поталанило спокусити слов’янські народи Європи. Але у XX столітті, на історично короткий час, ця ідеологія в поєднанні з ідеологією «світового пролетаріату» все ж частково реалізувалась у вигляді СРСР і так званого блоку країн соціалістичного табору. Та й тут не пощастило: нині всі ці країни стрімко тікають до Європейського Союзу, до НАТО. Про причини цього писав ще відомий російський філософ В. Розанов, якого не запідозриш у відсутності патріотизму: «Ми, московити, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну, Європі ж ми дали анархістів П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни та катівства С. Нечаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд» (В. Розанов. «Апокалипсис нашего времени»).

Сучасні ідеологи «слов’янського братерства та єдности», як і раніше, марять світовим пануванням. Ментальність Орди залишається незмінною.

Тому усім в Україні, хто втратив історичну пам’ять чи готовий спокуситися закликами «братів-слов’ян», слід нагадати застереження великого сина Росії О. Герцена: «Память того, что она (Украина) выстрадала после Богдана Хмельницкого из-за присоединения к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей большим уроком» (О. Герцен. «Русским офицерам в Польше»).

Немає сумніву в тому, що нащадки радянської імперії — численна «п’ята колона» на чолі з Російською православною церквою в Україні, партіями «Русский блок», «Славянский союз», «прогресивних соціалістів», КПУ і т. п. — вже шикують свої ряди, натхнені програмною заявою Д. Рогозіна. Свою постійну готовність до мобілізації вони не раз вже демонстрували, зокрема й під час виборів Президента України та істеричних акцій проти НАТО у Криму.

Національна ідея

Треба віддати належне Д. Рогозіну: у своєму подальшому виступі він дуже чітко і стисло сформулював зміст національної ідеї для Росії на сучасному етапі — як ідеї виживання. Взагалі ця формула має узагальнений характер і прийнятна для кожного народу, який намагається зберегти себе в історії. Важливо, щоб ідея виживання в умовах постійної боротьби з оточенням (і з собою) була народом усвідомлена і реалізована.

Щоб зрозуміти, наскільки сучасні українці у масі своїй далекі від такого усвідомлення, згадаю випадкову розмову, яка сталася кілька років тому. Пізно ввечері ми поверталися додому з лівого берега Дніпра. Водій виявився чеченцем, і наша розмова проходила в атмосфері поваги до чеченського народу. На наше зауваження, що Росія веде війну до останнього чеченця, водій відповів несподіваним чином: «Вас не буде (він ототожнив українців з росіянами), а ми будемо завжди». І уточнив: «Наші жінки народжують чеченців від чеченців, ваші — невідомо кого і від кого. Наші діти — всі патріоти. У нас нема ні алкоголізму, ні наркоманії. У нас нема епідемій СНІДу, туберкульозу і т. п. Нам не треба постійно воювати — наші вороги вимруть самі». Ми мовчали, приголомшені, бо це була правда. Протягом століть Росія веде війну на знищення у Чечні. І протягом століть цей народ дивним чином відроджується і бореться знов. Що їх веде? Їх веде усвідомлений з дитинства високий дух спротиву та національна ідея виживання понад усе.

На жаль, вислів «національна ідея» в сучасній Україні не набув конкретного значення, а від частого вживання і різнотлумачення перетворився в абстрактне поняття, яке «не працює».

На шістнадцятому році Незалежности Україна стоїть перед загрозою депопуляції та зникнення як держава — через катастрофічний стан екології, глибоку демографічну кризу, моральну деградацію населення та безліч інших не розв’язуваних соціальних проблем. Кожен рік населення України скорочується на 250–300 тисяч. В країні прогресують епідемії СНІДу, туберкульозу, гепатиту, незупинно поширюються наркоманія та алкоголізм. На наших очах тихо вмирає українське село — колись могутній генератор українського люду. На місці осиротілих хат, на громадських луках та пасовиськах стрімко виростають розкішні палаци «нових українців» — як цинічна наруга над мораллю, справедливістю та законом. У цих процесах простежується залізна воля всесвітньої глобалізації, якій можуть протидіяти тільки національно сформовані країни з високою національною культурою і стійкими традиціями. Україна посідає останнє місце в Європі за рівнем здоров’я та народжуваности і перше місце за рівнем дитячої смертности.

Ці самі проблеми стоять і перед Росією, де населення скорочується кожен рік майже на мільйон осіб. Але там вже існує розуміння демографічної катастрофи. Про це свідчать і заохочення імміграції з країн СНД до Росії, і плани Д. Рогозіна вирішити проблеми Росії за рахунок України через утворення нової союзної держави, і шалена діяльність Російської православної церкви у цьому ж напрямку.

Сучасна Україна перебуває у такому стані, коли на зміну нескінченним кланово-корпоративним розборам, які втягують у безвихідний конфлікт мільйони людей, має прийти усвідомлення наближення катастрофи. У суспільстві повинні знайтися сили, які скажуть правду і запропонують проект Національного порятунку — як комплексний план виходу із системної кризи. Проект, який стане загальнонаціональним і об’єднає всіх у бажанні вижити і створити умови для розвитку в жорсткій світовій конкуренції. Цей проект має підняти моральний стан суспільства і стати надихаючим дороговказом для сучасників і наступних поколінь. Треба поспішати. Національна інтелектуальна еліта має знайти шляхи повернення суспільства до морального оновлення і світоглядної єдности.

Хто боїться НАТО

2008-03-21T16:33:00.000-07:00

Те напруження, яке спостерігається в Україні з приводу вступу до НАТО, не можна розглядати тільки як українське питання — адже основний диригент усіх антинатовських виступів в Україні знаходиться у Москві. Проте чомусь сили, які виступають проти НАТО, беруть до уваги тільки військовий аспект цього питання. Для цього розкручують теми ракет, військових баз у Східній Європі, але не пояснюють, чому вони це роблять і чому Україна прагне піти в НАТО. А тим часом питання НАТО є набагато ширшим, і військова складова становить тільки частину загальної філософії західного суспільства. Країни, які належать до НАТО, тобто західного суспільства, і Москва мають два абсолютно протилежних погляди на побудову суспільства, і особливо — у відносинах «влада — нарід».

Я не входитиму далеко у питання історії розбудови і стану російського суспільства, ви його і так добре знаєте, але хочу сказати, що східний варіант вже майже упродовж 1000 років має свою специфічну філософію відносин «влада — нарід». Це виражається в тому, що для влади простий нарід — це є гарматне м’ясо або підневільні раби, з якими можна робити все, чого забажає правляча верхівка. Ця верхівка може його пограбувати, перетворити в раба, послати воювати, куди захоче, а то й просто знищити. Минула і сучасна історія існування Московії — Росії — тому підтвердження. Ми знаємо, що ідеального суспільства ніколи не було, немає і не буде. Якщо ми об’їдемо всі країни світу і запитаємо їхніх громадян, чи добрий вони мають уряд, а чи поганий, то здебільшого жителі цих країн наведуть сотні прикладів того, що їхній уряд — дуже поганий. Але в житті все відносно. З мого власного досвіду і з досвіду багатьох представників різних континентів, з якими я спілкуюсь, можу запевнити, що найгірший уряд будь-якої західної, тобто натовської, країни — набагато кращий за уряд України, тим більше — Росії і багатьох інших країн світу. Філософія будь-якого суспільства починається зі ставлення правлячої еліти, тобто уряду і президента, до свого народу. Тепер проаналізуймо, в чому різниця відносин «уряд — нарід» натовських країн і таких самих відносин у нашого східного сусіда, а також і України.

Натовське, тобто західне, суспільство — це суспільство:

— де жодний, державний чи інший службовець не може безкарно посягнути на свободу, життя і здоров’я простої людини. Людина є основним багатством цього суспільства. Права людини захищені як на законодавчому рівні, так і станом самого суспільства;

— де система доріг, будинків, тротуарів, ліфтів, під’їздів, усіх офісів, лікарень, магазинів, аеропортів побудована так, що будь-який інвалід, який мешкає навіть на 20-му поверсі і який може переміщатися тільки у своїй інвалідній колясці, може поїхати в будь-який магазин, у будь-який офіс, у будь-яку лікарню, перелетіти в іншу країну (зрозуміло, що натовську), знаходячись у тій самій колясці. При цьому йому будуть створені всі умови, щоб він відчував себе повноцінним членом суспільства;

— де особливу увагу приділяють дітям, жінкам та людям похилого віку. Неможливо уявити собі ситуацію, щоб люди поважного віку зранку до вечора працювали на своїх городах і дачах, аби вижити. Для них створено системи державного і громадського забезпечення, існують будинки опіки цих людей і т. ін.;

— де в будь-якій державній структурі, магазині, на роботі, у школі, в лікарні відсутні хамство і зневага до відвідувача;

— де практично відсутня корупція державного, поліцейського, медичного, податкового, вчительсько-викладацького і різного іншого контролюючого персоналу;

— де порівняно з Росією і Україною крадіжок у сотні разів менше;

— де закони для всіх однакові, незалежно від того, хто ти є — безробітний чи президент. У нашому місті серед поліцейських вважається найвищим шиком, якщо він зупинив за перевищення швидкости або інше порушення мера міста, членів уряду, депутатів, «крутих», «блатних» і т. ін. У цей день він герой серед колег. При цьому нікому з них і на думку не спаде давити на поліцейських, показувати свої посвідчення, пропонувати хабара тощо, а тим більше «через зв’язки» добиватися його покарання;

— де на шахтах і виробництві гине людей у 1000 разів менше, ніж у Росії та в Україні;

— де уряд створив усі умови для фермерів і всіляко підтримує їх;

— де всі дороги у містах і селах — без ям і канав, а автостради взагалі не можна порівняти ні з російськими, ні з українськими;

— де швидка допомога приїздить за декілька хвилин, а інколи відразу три — медична, пожежна і поліцейська;

— де існує дбайливе ставлення до природи, лісів, рік, тваринного світу — на рівні як держави, так і філософії суспільства. Покійна Раїса Горбачова сказала канадському прем’єрові: «Ви, канадці, живете у природному раю», чого не можна сказати про забруднену та знищену природу України і Росії;

— де неможливо, щоб держава пограбувала і «кинула» своїх громадян, знецінивши їхні заощадження, а потім, дограбувавши людей повністю, провела «прихватизацію»…

Цей список можна продовжувати без кінця. Але тепер я хочу запитати тих людей з «червоним вогнем» в очах, які беруть участь у всіх цих антинатовських пікетах: що ви маєте спільного з тими «вашими депутатами», які вже довгий час блокують роботу ВР України, з антинатовськими гаслами? При вступі України до НАТО якщо не ви, то хоч ваші діти наближаться до рівня життя простих людей Європи чи Америки. Але ваші підбурювачі за ваш рахунок вже побудували собі життя набагато розкішніше, ніж життя їхніх колег у західному світі. Для багатьох із них вступ України до НАТО буде особистою катастрофою, бо вони своїм менталітетом, своєю поведінкою, своїм стилем життя, своїм ставленням до простих людей не зможуть займати свої посади у нормальному, натовському суспільстві. Вони змушені будуть змінитися, але вони цього не хочуть і бояться, бо в нових умовах не зможуть так цінично і безвідповідально поводитися, так відверто грабувати вас. Ще більша проблема для правлячої еліти — в Росії, де останні півтисячі років і більше у відносинах «уряд–нарід» нічого не змінюється. А найбільше зацікавлена в антинатовських виступах російська військова бюрократія. В одній тільки Москві генералів більше, ніж у всіх країнах, разом узятих. А їм потрібно доводити потрібність свого існування. Хоч у цій ситуації приємно, що в Україні існують державні службовці різного рівня, які розуміють, що їм потрібно буде мінятися, і вони все ж таки готові йти до НАТО.

Усі ці «блокадники» парламентської трибуни в Україні і їхні московські наставники — великі брехуни. Для підтвердження цього я наведу факти, коли вони, говорячи публічно, для широких мас населення, та критикуючи НАТО, західний світ, Америку, імперіалізм тощо, самі роблять і думають зовсім інакше. Це було завжди під час існування Радянського Союзу, це є і тепер.

— Куди Ленін, Троцький та вся комуністична верхівка перераховувала гроші пограбованих людей, монастирів, церков, банків? — На свої власні рахунки в західних банках.

— Куди тікають, «коли припече», всі російські й українські олігархи, різні фінансові аферисти, скомпрометовані політики? — На Захід. Тому що знають: без слідства і суду на Заході ніхто їх просто так не заарештує, не посадить до в’язниці, але якщо навіть таке станеться, то це може розтягнутися на багато років (приклад — Лазаренко), а коли до цього ще й найняти добрих адвокатів, то взагалі можна «сухим» вийти з води.

— Куди намагалися послати своїх дітей різні партійні, державні і кримінальні лідери у колишньому СРСР і тепер? — У різні інститути, на факультети міжнародних відносин, щоб потім їхні діти мали можливість жити і працювати на Заході.

— Куди теперішні державні керівники різного рівня, нові олігархи і ті, хто блокує трибуну Верховної Ради, посилають вчитися своїх дітей? — На Захід!

— Де ховаються «прихватизовані» гроші? — На Заході!

— Куди їздять ті, що блокують трибуну, лікуватися? — На Захід!

— На яких машинах вони їздять? — На західних!

— Яке обладнання вони ставлять у своїх нових палацах? — Західне!

— Якими будівельними машинами вони прокладають дороги до своїх нових палаців? — Західними!

— Подивіться на всіх, хто вас підбурює проти НАТО, де вони живуть? Серед вас? — Ні! Вони живуть в окремих районах, на західний зразок, у набагато розкішніших палацах, ніж їхні колеги на Заході, і з великою охороною. Чого? — Того, що вони бояться вас, бо знають, чия «кицька сало з’їла». До речі, їхні колеги на Заході такої охорони не мають, бо їм нема чого боятися своїх людей. Для прикладу: у листопаді 2004 року, пізно вночі, я зустрічав в аеропорту українського Генерального консула, який прилітав літаком з Торонто. Він звернув увагу на те, що в одному літаку з ним летіла Ен Маклеан, друга особа в країні, яка на вихідні прилітала додому звичайним рейсовим літаком, без охорони. Жила вона у звичайному будинку і, до речі, у моєму виборчому окрузі. У той час ми запросили її на наші роковини вшанування жертв Голодомору, де вона виступала. Це був один із найдраматичніших періодів президентських виборів в Україні. І великою її заслугою було те, що Канада послала 500 спостерігачів в Україну. До речі, Україна матиме майбутнє тільки тоді, коли її власна політична, державна, бізнесова еліта і особисто Президент та інші перші посадові особи країни стануть прикладом моральности й відданости ідеї державотворення.

— Де вони відпочивають? — На Заході!

— Де вони купують ліки для себе? — На Заході.

— Куди їхні дружини літають за модними сукнями, взуттям? — На Захід!

— Де вони вже приготували для себе «резервні аеродроми»? — На Заході!

Цей перелік ви можете доповнити з вашого власного досвіду, зважаючи на те, що робить ваша локальна еліта. Але в цьому немає нічого злого чи поганого. Вони мають можливість — це їхня справа, але за умови, що вони відверто скажуть: так, ми хочемо, щоб наш нарід жив, як я і як натовський, і ми хочемо, щоб Україна вступила в НАТО. Це чесно! Але говорити одне, обманювати вас і робити інше — це підло! Зрозуміло, що якась частина цих людей, виступаючи проти входження України в НАТО, просто виконує «прохання» східного сусіда, «дружба» з яким коштувала Україні втрати державности, знищення культури, мови і від якого зазнала репресій, голодоморів та фізичного знищення десятків мільйонів українців. Ви самі бачите поведінку Москви, і особливо деяких її лідерів, стосовно України, після проголошення Україною Незалежности. Москва виступила міжнародним гарантом територіальної цілісности України, коли Україна відмовилася від ядерної зброї, але, як бачимо, Москва лукавила. Тому входження України до НАТО є гарантією її територіальної цілісности і поліпшення життя простих людей. Також ваші антинатовські підбурювачі брешуть вам про агресивність НАТО, США та інших країн західного світу. Під час Другої світової війни США і їхні союзники знищили і розбомбили Німеччину і Японію, але після війни вони прийшли у ці країни і витягли їх із руїн, при цьому вони не ставили собі завдання знищення мов чи культур цих країн. Тепер це одні з найрозвинутіших країн світу, і вони вже диктують умови для США. Пізніше США і їхні союзники пішли у країни Південно-Східної Азії, які зробили великий економічний стрибок. Південна Корея, Сінгапур та інші країни тому підтверження. Теперішнє економічне диво Китаю і Індії без підтримки США було б неможливе. Іншими словами, там, куди приходить натовський світ, — приходить прогрес, починається піднесення економіки, тобто індустріалізація, приходить закон і право і все те, що я перелічив на початку. Я передбачаю запитання і аргументи опонентів, тому заздалегідь відповідаю: Д. Буш — це ще не вся Америка і не весь натовський світ. Порівняйте тепер ті країни, куди прийшла Москва після війни, і чого вони досягли. Вони тримались при Москві тільки завдяки її диктату та військовій загрозі з її боку, та тільки-но ця загроза зменшилась чи зникла, вони мерщій кинулися подалі від Москви, куди завгодно — в Європу, НАТО, аби тільки далі від старшого брата. Всі охочі можуть поїхати і побачити результати цієї втечі до наших західних сусідів або у Прибалтику. Вони також переживають болючий період перехідного періоду, але вони бачать перспективу. Те ж саме мусить зробити й Україна. А хто ще має сумніви щодо рішення України — входити чи не входити в НАТО, — раджу почитати «політичний, військовий і теоретичний шедевр» В. Жиріновського — «Останній стрибок на південь», після читання якого ви, якщо ви нормальна людина, станете найбільшим прихильником НАТО. Там же ви знайдете відповідь, чому існує НАТО взагалі і чому воно підходить ближче до російських кордонів.

Повстанський командарм з Полісся

2008-03-21T16:24:00.000-07:00

Літо 1941 року, Львів… В окупованому нацистами місті щойно прибулий із-за Сяну відомий письменник Улас Самчук зустрів земляка-поліщука, якого згодом описав лаконічними рядками: «Високий і стрункий, із провокативною рудуватою борідкою монастирського послушника, добродій у старому, вилинялому однострої радянського піхотинця, з лапідарно виставленою жовто-синьою опаскою на лівому рукаві. При знайомстві, на превелике моє здивування, виявилося, що то був у власній особі пізніше широко відомий автентичний отаман з Полісся на ім'я Тарас Боровець». На той час мав поліський отаман тридцять три роки життя і досвід діяльности українського підпільника та в'язня сумновідомого польського концтабору Береза Картузька… Він свідомо обрав шлях українського революціонера і йшов ним, нікуди не звертаючи…

Вочевидь, самою долею було йому окреслено той нелегкий шлях. Адже Боровець — не лише тезко Великого Кобзаря, а й має спільну дату народження — 9 березня. Щоправда, Тарас Боровець народився 1908 року в селі Бистричі Костопільської округи колишньої Волинської губернії Російської імперії. Його батько, Дмитро Юліанович, мав лише три десятини землі і… дев'ятеро дітей. Тож «хліба з бідою вистачало до Коляд, — згадував у своїх мемуарах Т. Бульба-Боровець, — від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі»…

Змалечку хлопчина ріс бойовитим, умів постояти за себе. Тож і прозвали його Тарасом Бульбою. Спочатку сердився, але коли прочитав повість Гоголя, почав пишатися прізвиськом. Саме воно й стало його псевдонімом у часи підпілля і партизанської боротьби…

На раннє його дитинство припали буремні часи, часи воєнного лихоліття, хоча й не залишили пам'ятного сліду у дитячій психіці. «Велика (Перша. — М.Ч.) світова війна та революція (українська. — М.Ч.), — згадував пізніше Боровець, — пронеслися через поліські багна та ліси. …Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму. Зате ж тепер, по великій війні, наступають великі зміни. Наше село над новим кордоном (радянсько-польським. — М.Ч.) припало полякам, а не Росії…»

Чужа влада, чужа віра, чужа мова, чужа школа, чужі пани та погоничі на роботі, в поліських гранітних кар'єрах. Сюди працювати чотирнадцятилітнього підлітка погнали злидні, бо «вдома не було що їсти»…

Соціальна і національна несправедливість змушувала до роздумів і політичного вибору: «Все всюди чуже і непривітне», все, що зневажає мене, мій народ, нищить мою мову, мою віру, мою націю. Це була нова польська держава на нашій землі. А за п'ять кілометрів — кордон. За тим кордоном була якась нова Росія. Також на нашій землі. Без царя, без панів, без попів. Казали, що там все для народу». Навіть освіта… Ці чутки вносили сум'яття в душу допитливого хлопчини, котрий прагнув вчитися. Але «як» і «де»? Польський державний вчитель радий допомогти. Влаштує вчитися навіть за державний кошт. А потім… Потім він повинен буде перехреститися з православного на католика, «щоб згодом з українця стати поляком»…

Радо допоможе і старий російський батюшка, який залишився в селі ще з дореволюційних часів. Він обіцяє навчання в духовній академії за кошт консисторії. Але Тарас має поклястися на Євангелії, що коли вивчиться на дяка чи священика, ніколи не буде ні поляком, ні українцем, а тільки «русскім»…

Ще більше сум'яття в душу юнака вносили і цікаві для нього люди, яких він зустрів на дні гранітного кар'єру. Вони не були схожі ні на польського вчителя, ні на непросипного п'янюгу — царського батюшку. Були то матрос і колишній вояк петлюрівської армії. Обидва дружно боролися проти злочинів польської влади, але поза конторою були непримиренні вороги.

Матрос був комуністом, проповідував всесвітню революцію і світову Країну Рад, у якій життя трудового люду буде, мов у раю… Про це розповідалося і у безлічі пропагандистської літератури, котру матросові контрабандою поставляли з радянського боку.

Колишній вояк-петлюрівець не мав такої кількости агітаційної літератури. І лише силою внутрішнього переконання доводив свою правоту в тому, що тільки в самостійній Україні можлива «своя правда і воля»…

Кого слухати, кому вірити? По-своєму мали рацію і самостійник, і матрос… Але поступово саме життя і оточення навчало хлопця розуміти добро і зло — «що наше, а що чуже, де є правда, де брехня»… А подолати духовне роздвоєння Тарасові допомогла одна старенька, зачитана ледь не до дірок книжка, отримана в подарунок від колишнього петлюрівця. Вона перевернула всю душу юнака, змивши з юної свідомости все ідеологічне шумовиння, навіяне комуністичною літературою матроса. Був то Шевченків «Кобзар»…

Вплинула на ідейне прозріння Боровця і близькість кордону, через який постійно йшли і йшли втікачі з радянського «раю». Вони розповідали неймовірні речі про те, «как хорошо в странє Совєтской жіть»… Про насильницьку колективізацію і «розкуркулення», про те, що мільйони українців голодують і вмирають, мов мухи, по всій Україні… В цьому Боровець зміг переконатися на власні очі, нелегально буваючи в радянській Україні. Але то було дещо пізніше… А в 1930 році він змушений відбувати військову повинність у польській армії. Військову справу він любив і мріяв навіть стати офіцером. Для того треба було скласти іспити екстерном. Одначе Боровця, як неблагонадійного, не допустили навіть до курсу молодших старшин. Скориставшись своїм правом сина-утримувача стареньких батьків, залишив армію, вважаючи службу рядовим у ній за приниження…

Повернувшись з армії, Боровець одружився з донькою чеського колоніста Анною Опоченською, яка на все життя стала вірним другом, надійним помічником чоловіка у всіх його громадських справах і підпільній роботі, вивчила українську мову і українські звичаї…

Не маючи змоги продовжувати навчання через скрутне матеріальне становище сім'ї, Боровець наполегливо займався самоосвітою — багато читав, оволодівав різними спеціальностями, не соромлячись жодної з них. Наполеглива праця дала йому певні статки, які він досить часто використовував для своєї підпільної діяльности.

Вирішальну роль у залученні Т. Боровця до української справи відіграв сотник В. Раєвський, який 1932 року познайомив його з полковником колишньої Армії УНР І. Литвиненком. Полковник Литвиненко входив до складу розвідвідділу військового штабу, створеного колишнім керівництвом Армії УНР у 1926 р. Його завданням було підтримувати нелегальні зв'язки з населенням України, організовувати невеликі таємні осередки, які у потрібний час розпочали б повстанські акції в підрадянській Україні.

Розгледівши в Боровці організаторський хист, Литвиненко залучив його до виконання своїх завдань. Кілька разів за дорученням полковника Тарас нелегально проникав на територію радянської України, де бачив організований Голодомор проти українців. Свої враження від побаченого Боровець описав у праці «Людоїди», яку опублікував під псевдонімом Ристриченко.

Варто зауважити, що Бульба-Боровець мав талант публіциста, про що свідчать його публікації в українській пресі під Польщею. Приміром, після арешту Тараса влітку 1934 року одним із «злочинів», інкримінованих йому, була і книжка антипольського спрямування «Пан депутат у Сеймі», що висміювала польську парламентську «демократичну» систему.

За порадою полковника Литвиненка і за сприяння сотника Раєвського Бульба-Боровець створив і очолив невелику підпільну організацію «Українське національне відродження» (УНВ), яке, за твердженням отамана, стояло на платформі діяльности Уряду УНР в екзилі. Однак сучасні українські історики стверджують, що жодних документів про діяльність УНВ в архівах польської поліції не виявлено, тим самим висловлюючи припущення, що головним завданням УНВ була не пропаганда чи агітація серед поліщуків, а виконання завдань розвідувального плану.

Натомість у донесеннях польської поліції вказувалося на приналежність Т. Боровця до ОУН. Зокрема, зазначалося, що в його рідному селі Бистричах діяв гурток ОУН з п'яти осіб. Цей гурток 1 травня 1933 р. вивісив прапор з підписом «УВО». Той самий документ стверджував, що організував його Т. Боровець, котрий, як організатор ОУН, є дуже небезпечним.

Тому Боровець був арештований після вбивства українськими націоналістами у червні 1934 р. керівника МВС Польщі Перацького. Саме за приналежність до ОУН та за книгу «Пан депутат у Сеймі» й отримав Тарас три роки ув'язнення у концтаборі Береза Картузька.

Весною 1935 р. за зразкову поведінку Боровця достроково звільняють з ув'язнення. Після звільнення він відкриває власне підприємство з обробки чорного граніту. Однак поліція не залишає його у спокої і, врешті-решт, взимку 1937 р. Боровцю забороняють жити у прикордонній зоні і наказують переїхати вглиб Польщі. Німецько-польська війна 1939 р. застає його у Варшаві. Деякий час він працює в Українському допомоговому комітеті, але потім звідти йде.

У червні 1940 р. на нараді вищих військовиків-урядовців УНР обговорено план організації Української повстанської армії, головнокомандувачем якої призначено Бульбу-Боровця. Першого серпня 1941 року Т. Боровець разом із зв'язковою Т. Кульчинською перепливають Буг. Зв'язкова гине від радянських куль, а отаманові вдалося прорватися.

Восени 1940 р. Боровець закладає «Поліську Січ» — як основу майбутньої повстанської армії.

«Поліська Січ» готує повстання проти більшовицької влади, яке спалахнуло у червні 1941 року після початку німецько-радянської війни, ведучи боротьбу проти регулярних червоних військ. Згодом під її контролем перебуває чимала територія українського Полісся, відома під назвою «Олевська республіка».

Українська повстанська армія «Поліська Січ» має достатньо людей і зброї. Не вистачає кадрів військових старшин. Кадри дає ОУН з-під стяга А. Мельника. Домовлености про це було досягнуто між отаманом Бульбою-Боровцем та проводом ОУН влітку 1941 року у Львові. Саме тоді і познайомився Улас Самчук із Тарасом Бульбою-Боровцем.

Співпраця ОУН і УПА (Б-Б) міцніє і набирає сил. Старшинські кадри з ОУН постійно поповнюють загони Боровця. При його штабі знаходяться постійні представники А. Баранівський і Шморгун. До речі, один із майбутніх редакторів «Українського Слова», а потім і голова ПУН О. Штуль-Жданович служить ад'ютантом Бульби-Боровця і разом з ним після арешту в 1943 році опиняється в концтаборі Заксенхаузен.

Силу загонів УПА (Б-Б) на Поліссі відчували і німці, і радянські партизани. І кожен з них прагнув якщо не заманити їх на свій бік, то хоча б досягти нейтралітету з ними. Переговори з Бульбою ведуть і німці, і більшовики, але залишаються ні з чим. Українська армія твердо стоїть на своєму: «Визнати українському народові його державну незалежність». На що ні нацисти, ні більшовики не могли погодитися.

На Волині й Поліссі тим часом міцніла найрадикальніша тоді сила — ОУН (революційна). Її керівництво вимагало підпорядкування собі загонів Бульби-Боровця і обіцяло навіть отаманові посаду головнокомандувача УПА. Однак він на те не погоджувався, оскільки, мовляв, виступає від імени державного органу — уряду УНР на вигнанні, а ОУН(р) — лише одна з політичних партій. Натомість Тарас Бульба пропонував створити спільний штаб для координації дій загонів національно-державницьких сил в одній УПА.

Оскільки ОУН(р) самовільно перебрала назву УПА для своїх загонів, Бульба-Боровець перейменовує своє військо в Українську Народно-Революційну Армію. Загони її майже всі практично силою були роззброєні загонами ОУН(р) і приєднані до бандерівської УПА влітку 1943 року. А незабаром штаб отамана раптово оточили переважаючі сили УПА(б). Самому Бульбі-Боровцю з невеликим загоном вдалося вирватися з оточення, а ось його дружина Анна потрапила в полон бандерівців і після тривалих тортур загинула.

Розчарований невиправданим братовбивством отаман пішов на переговори з німцями, під час яких і був вивезений до концтабору.

По закінченні Другої світової війни Т. Бульба-Боровець жив на еміграції, не полишаючи громадських справ. Організував Українську Національну Гвардію, видавав часопис «Меч і Воля», написав спогади «Армія без держави», що вийшли друком 1981 року і є цінним набутком української воєнної мемуаристики.

Хто роздмухує міжетнічні конфлікти

2008-03-21T16:21:00.001-07:00

Напередодні 15 березня (69-ї річниці проголошення у Хусті Карпатської України Августином Волошином) низка національно-патріотичних організацій, серед яких — УНА–УНСО, ВО «Свобода», «Патріот — захисник Батьківщини», Українська партія, провели протестну акцію проти бездіяльности Секретаріату Президента щодо сприяння окремими держслужбовцями та Закарпатською облрадою політичному русинству та спроб наруги представниками угорської нацменшини над суверенітетом Української держави.

Останнім часом у Закарпатській області посилилися антиукраїнські тенденції. Сили, які роздмухують вогонь антиукраїнства, знаходять, на жаль, підтримку у владних структурах як области, так і столиці. Зокрема, торік у березні Закарпатська обласна рада ухвалила рішення про визнання на території области окремої національности «русин», яке є абсурдним з наукового погляду, протиправним за своєю суттю і провокаційним із політичного погляду, оскільки у такий спосіб штучно розчленовується один і той самий етнос, який у різні періоди історії на споконвічних українських землях мав різні назви: давню — русини — і новішу — українці. У такий спосіб замовники і сценаристи цих підступних дій під сепаратистськими гаслами про автономію прагнуть відокремити Закарпаття від України. Проглядається зацікавленість у роздмухуванні сепаратизму представників місцевої і центральної влади та ворожих до України політичних кіл окремих зарубіжних країн, зокрема Російської Федерації, яка контролює тут ситуацію через УПЦ Московського патріархату, якому належать більшість місцевих церков і монастирів, а також Угорщини, яка руками місцевої угорської нацменшини пробує відновити символи своєї державности в українському Закарпатті.

Не знаходять належної реакції з боку владних і правоохоронних органів антиукраїнські, антидержавні вояжі очільників політичного русинства в інші країни: зокрема кадрового попа Дімітрія Сидора, голови так званого «Сойму подкарпатских русинов», який 22 лютого цього року навідав Москву відразу після проголошення Косово незалежною державою. Глава «Сойму подкарпатских русинов» розпинався там про необхідність визнання «Закарпатской Руси» у статусі «самоуправляемой административно-национальной территории под международным контролем», а також про запровадження у Закарпатті паспортів для «подкарпатских русинов».

У цьому ж — антиукраїнському, антидержавному — руслі треба розглядати і намагання окремих політичних сил за всяку ціну встановлювати на Закарпатті чужоземну, зокрема угорську, символіку. За потурання місцевої влади, усупереч національним інтересам української громади та в порушення чинного законодавства про охорону культурної спадщини чужоземна символіка встановлюється на теренах Української держави: у Мукачівському замку, пам’ятнику історії та архітектури національного значення, встановлено символ мадярської династії Арпадовичів — степовий орел-турул, піднятий на колоні висотою 33 (!) метри. Ще один яскравий прояв антиукраїнства готується на Верецькому перевалі, на межі Львівської і Закарпатської областей України: спроба спорудити тут величний монумент-пам’ятник завоюванню угорцями своєї нової батьківщини. І нарешті, ні в які рамки не вкладаються факти заміни таблиць при в’їзді в угорські, і навіть змішані, села краю з двомовними назвами (державною і угорською мовами) на одномовні — угорською — та намагання встановлювати на будівлях органів місцевого самоврядування та окремих державних установ поряд з державними прапорами України угорські державні прапори (?!). Ці зусилля, хоч як дивно, підтримуються владними структурами области.

Все це дозволяє зробити висновок, що в Закарпатській області склалася система руйнування українських національних цінностей, система антиукраїнської, антидержавної діяльности у вигляді роздування сепаратизму, встановлення чужоземної символіки тощо. Такі дії не знаходять належної оцінки з боку органів державної влади, самоврядування области та правоохоронних органів. Все це принижує честь і гідність корінного і основного українського етносу краю, дискредитує владу і державу, сіє зневіру, підживлює сепаратизм.

Учасники акції рішуче засудили такий стан справ на Закарпатті, вимагають покласти край проявам антиукраїнства і сепаратизму, вимагають персонального кримінального покарання депутатів Закарпатської облради, керівників правоохоронних органів та прокуратури, які допустили наведені вище прояви сепаратизму, та заявляють про свою готовність захищати на своїй, українській землі Закарпаття інтереси Української держави та українського етносу усіма доступними засобами.

Єдність, засвідчена народом

2008-03-21T16:21:00.000-07:00

З давніх-давен Срібна земля (так ще поетично називають Закарпаття), включно із Пряшівщиною нинішньої Словаччини, — українська земля. Вона належала спочатку Київській Русі, потім — Галицько-Волинській державі. Коли ж остання загинула, 1387 року Закарпаття загарбала Угорщина. Однак місцеве населення пам’ятало свої історичні корені, генетично пов’язані з українським етносом, називаючи себе (як і галичани та буковинці) русинами.

Саме та історична і генетична пам’ять сколихнула люд Срібної землі після розпаду Австро-Угорської імперії. 1918 року постала в м. Сиготі Руська Народна Рада, яка скликала в Хусті з’їзд делегатів від 420 міст і сіл, на якому 21 січня 1919 року проголосила злуку з Україною. Постали такі ж Руські Народні Ради спонтанно не лише в Сиготі, а й у Хусті, Ужгороді, Сваляві, Пряшеві, Любовні, в решті сіл і містечок, утворивши так звану Першу Центральну Руську Народну Раду з осідком в Ужгороді.

Коли ж незалежна Українська держава через внутрішні і зовнішні несприятливі обставини впала, згадана Центральна Руська Народна Рада вирішила з «трьох зол» (опинитися у складі Румунії, Угорщини чи ЧСР) обрати найменше — увійти до молодої Чехо-Словацької республіки, направивши до Праги свою сотенну делегацію, яка висловилася за добровільне прилучення (включно із Пряшівщиною) до Чехо-Словаччини.

Хоча і приєдналося Закарпаття до Чехо-Словаччини на умовах якнайширшої територіальної автономії з власним законодавчим Соймом (що було не тільки закріплено в Конституції ЧСР, а й у міжнародних договорах), однак вони так і не були дотримані. Закарпаття так і не дочекалося автономії впродовж майже двадцятирічного перебування у складі Чехо- Словаччини.

Мало того, від Закарпаття забрали Пряшівщину, віддавши Словаччині, а з решти його території утворили так званий Прикарпаторуский Край. Очолював його президент-чех, що підлягав міністрові внутрішніх справ. При краєвому президенті діяло лише як дорадчий орган так зване Краєве заступництво, що під час місцевих виборів обиралося на шість років. Цей орган (у якому українці були у меншості) складався з 12 виборних членів і 6, що призначалися Прагою. Він не мав жодної законодавчої компетентности і практично був іграшкою в руках краєвого президента. Окрім того, державні чинники Чехословаччини активно підтримували русофільський рух, щоб певною мірою пригасити національне відродження закарпатських українців. Квітнуло і мадярофільство, підтримуване Угорщиною.
Закарпатська область, місто Хуст:

Та, попри все, враховуючи політичні реалії (коли, скажімо, в сусідніх Угорщині чи Польщі діяли диктаторські режими Хорті і Пілсудського), керівники Чехо-Словаччини хоча і не до кінця були послідовними, зробили чимало для утвердження демократії у своїй країні. Це стало вагомим чинником того, що народ повірив у себе і, коли прийшов потрібний час, висловив свою волю під час справді демократичних виборів 12 лютого 1939 року.

Після Мюнхенської угоди 1938 року, яка розчленовувала Чехословаччину, її парламент надав, нарешті, автономію Закарпаттю, затвердивши 22 листопада 1938 року Конституцію Карпатської України. Відповідно до неї утворювався уряд автономії і її Сойм (парламент). Відтак вибори до нього мали відбутися за партійними списками.

Фактично ж на той час у Срібній землі діяла єдина політична сила — Українське Національне Об’єднання (УНО), оскільки решта партій зникли тут «природною смертю» після Мюнхена у другій половині 1938 року. УНО виникло з ініціативи голови Першої Центральної Української Національної Ради отця Августина Волошина. Провід Об’єднання відразу став на платформу українського націоналізму, прийнявши його ідеологію. Структури УНО швидко розбудувалися по всьому Закарпаттю.

Цікаво, що представники національних меншин Закарпаття законодавчо мали право висувати своїх кандидатів за окремими списками, але всі вони (за зверненням своїх Національних Рад) по одному кандидату висунули до списку УНО. Так зробили чехи, німці і румуни. Так спочатку хотіли вчинити й угорці, однак під тиском Будапешта вирішили бойкотувати вибори і голосувати проти УНО.

Передвиборча кампанія проходила активно, без шахрайства і обману. Самі кандидати, всі свідомі і політично активні українці працювали на загальну справу.

І результат не забарився. Участь у виборах до Першого Сойму Карпатської України взяли 92,5 відсотка населення, що мало виборче право. За кандидатів УНО голоси віддали 92,4 відсотка.

Як зазначав пізніше заступник голови Сойму Степан Росоха, «вислід виборів до Першого Сойму Карпатської України ясно і недвозначно доказав, що за карпатське населення — віддаючи свої голоси на листу УНО — всеціло заявилося за свою українську владу. Тим воно проявило не лише довір’я до української влади, але одночасно задемонструвало перед цілим світом, що воно є частиною великого українського народу і хоче жити вільно і свобідно у своїй власній, ні від кого не залежній Українській державі. Також підтвердило, що Карпатська Україна є невід’ємною частиною української землі і майбутньої великої Самостійної і Соборної Держави Українського Народу. Цю постанову пізніше підтвердили і припечатали своєю кров’ю найкращі сини закарпатського українського населення, які в рядах Карпатської Січі своїми грудьми, із зброєю в руках боронили Самостійність Української Держави в Карпатах проти чисельного переважаючого ворога — мадярської окупаційної армії, яка за згодою німецьких імперіялістів наступала на Карпатську Україну в березні 1939.

Крім того, результат виборів у Карпатській Україні мав ще інше велике значення: з погляду внутрішньополітичного український нарід на Закарпатті тими виборами склав знаменитий іспит своєї політичної зрілости» (Орфографію і стиль автора збережено. — М. Ч.).

Через довгі зволікання чеською владою з різних причин затвердження результатів виборів перше засідання Сойму Карпатської України відбулося лише 15 березня 1939 року.

Недовго працював Сойм Карпатської України, провівши лише шість засідань. Але він своє завдання виконав. Окремим законом затвердив самостійність Карпатської України та її державну форму — Карпато-Українську Республіку. Обрав її Президента — отця Августина Волошина, надав окремим законом повноваження Уряду Карпатської України. А потім замість депутатів у парламенті заговорили кулемети Карпатської Січі на фронтах.

Недовго під оружною перевагою ворога — Угорщини — вистояла Карпатська Україна, але не стала на коліна. А свідченням тому є рядки документа майже 70-річної давности: «Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривності Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути порушений.

…Провід Українських Націоналістів визнав Уряд Карпатської України з Президентом, о. д-ром Августином Волошином, за законодатно умандатованого її представника серед українського і чужинного світу, як останній український легальний уряд, що правив частиною української землі — Карпатською Україною»…

Це рядки з угоди про співпрацю між проводом Українських Націоналістів і Урядом Карпатської України, укладеної 21 липня 1939 року у Венеції. Підписали її Голова і члени ПУН А. Мельник, О. Сеник-Грибівський і Я. Барановський-Лімницький, Президент і члени Уряду Карпатської України А. Волошин, прем’єр Ю. Ревай та міністр А. Штефан.

І цей документ — найкраща відповідь фальсифікаторам історії, котрі твердять про якусь окремішність закарпатців: мовляв, вони не українці, а карпаторусини, тобто окремий етнос. Хто правий — відповіли закарпатці ще на виборах 1939 року. Тим самим підтвердивши свої українські корені.

Росія обкрадала ООН

2008-03-21T16:16:00.000-07:00

Колишній російський шпигун Сергій Третьяков звинувачує Москву у викраденні півмільярда доларів з ООН. «Це брехня зрадника», — відповідають чинники російської розвідки.

Сергій Третьяков був заступником керівника розвідки у російській місії при ООН у 1995—2000 роках. Очолював тоді місію нинішній міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров. На думку Третьякова, російська розвідка вивела з ООН приблизно півмільярда доларів при виконанні програми «Нафта в обмін на харчі».

Після невдалої окупації Кувейту армією Саддама Хусейна у 1990 році Ірак потрапив під дію міжнародних санкцій. З 1996 року Багдаду дозволили легально продавати встановлену ООН кількість нафти, але з умовою, що весь прибуток від тієї торгівлі витрачатиметься на закупівлю ліків і продуктів харчування для іракського цивільного населення.

Навколо цієї програми ООН відбулась одна з найбільших корупційних афер в історії Об'єднаних Націй. Лідер Іраку продавав нафту обраним фірмам за заниженою ціною, щоб вони могли потім перепродувати її за ринковими цінами. Фірми ділилися доходами із Саддамом, який зароблені таким чином гроші витрачав, зокрема, на озброєння. Протягом восьми років через рахунки програми пройшло $64 млрд. Саддам заробив приблизно третину названої суми.

Корупційними доходами Саддам ділився із закордонними політиками, сподіваючись на їхню прихильність. Як випливає з матеріалів доповіді незалежної слідчої комісії з питань зловживань у ООН під керівництвом Пауля Фолькера, опублікованої у 2005 році, Багдад у 1996—2003 роках дозволив заробити сотні тисяч доларів кільком високопоставленим особам, зокрема керівникові програми ООН Бенону Севану, представнику Франції в ООН Жану-Бернарду Меріме і британському депутату Джорджу Геловею.

Але найбільше нафти, приблизно 30% за $19 млрд., купили у Саддама фірми і політики з Росії. У документах комісії Фолькера є квитанції з підписами російських політиків: шовініста Володимира Жириновського, комуніста Геннадія Зюганова і колишнього керівника адміністрації президента Росії Олександра Волошина. Російський МЗС у 2005 році звинуватив комісію Фолькера, що вона користається сфальшованими документами, а підписи Волошина назвав «явно підробленими».

Сенсація «від Третьякова», якого завербували американці і який залишився у США у 2000 році, є першим досить серйозним попередженням для російського урядового апарату. «Я обурений діями російського уряду. Знаючи людей, які правлять у Росії, дійшов висновку, що праця на них суперечить моїй моралі», — заявив недавно Третьяков в інтерв'ю газеті «Вашингтон Пост».

Київське щастя, або п'ятнадцять діб без Черновецького

2008-03-21T16:08:00.000-07:00

Колізія довкола відставки Черновецького цього тижня сягнула апогею. Попри всю політизацію питання, кияни із потрійною увагою чекають, хто ж стане тим героєм, який звільнить столицю України від одіозної влади.

Напевне, не випадково збіглися у часі транспортні страйки у Києві (такого останні років з десять столиця не знала) та ухвала Кабінету Міністрів про відставку голови Київської міської державної адміністрації. У народі кажуть: скільки мотузочок не в’ється, а кінець таки настане. Сам факт голосування 16 міністрів за позбавлення одного з владних крісел Черновецького — прецедент і для Києва, і для України. Жоден зі столичних голів за роки української Незалежности не зумів так допекти значній частині політикуму, щоб Кабмін вимагав його відсторонення. Треба віддати належне прем’єр-міністрові Юлії Тимошенко: порушуючи питання Черновецького, вона як політик убиває одразу кількох «зайців»: дотримується передвиборних обіцянок своєї політичної сили, що додає їй ваги в очах пересічного електорату; ставить на порядок денний високого політикуму київське питання, що схоже на нарив, котрий, навіть якщо заплющити на нього очі, все одно нагадує про себе щодня; ідеально вдало діє з огляду на майбутні президентські вибори — адже той, хто звільнить Київ від Черновецького, стане і для киян, і для України Персоною Великої Довіри, що саме по собі дорогого варте.

Хоч би що там говорили, посада Київського міського голови була, є і буде політичною. Проте кожен політичний гравець, у тому числі й Секретаріат Президента, який уже повністю асоціюється з його керівником Віктором Балогою, може так само, як і Юлія Тимошенко, знайти у цій грі для себе вигідні позиції. Поки що ж, з огляду на заяви, які звучать з Банкової, пан Балога ризикує здобути стійкий негативний імідж не тільки для своєї персони, а й додати мінусів реноме Віктора Ющенка. Що зробиш, коли трапляється у суспільстві особливий час «Че» — унікальні випадки, коли ніякі адміністративні аргументи, ніяка політична чи навіть юридична доцільність не спрацьовують. Навіть мінімум рухів на користь одіозного Черновецького не будуть сприйняті людьми позитивно: у цій справі або ти кажеш «так» і стаєш по один бік з дещо призабутим у міжвиборчому міжсезонні політичним суб’єктом на ім’я «народ», або кажеш «ні» і тим самим наближаєш свою політичну кончину. Леді Ю., слід сказати, діє у властивій її політичному темпераментові екстремістській манері, вдаючись до ультиматуму про блокування роботи Верховної Ради її фракцією, але не слід забувати, що навіть такі її дії зараз розцінюватимуться електоратом краще, ніж бездіяльність чи будь-яке прикривання клану Черновецького.

Надзвичайно активно до столичного питання останнім часом долучився народний депутат України, голова парламентської комісії з питань самоврядування, Київський міський голова 1996–2006 років Олександр Омельченко. Досвідчений гравець на столичному полі, Сан Санич — не з тих, хто полюбляє балаканину без аргументів. Так ось, за прогнозами Олександра Омельченка, очолюваній ним парламентській комісії, що розслідує зловживання команди Черновецького, варто ще зо два місяці попрацювати, і буде достатньо фактів, аби подати їх Президентові Віктору Ющенку для подальшого підписання Указу про повну відставку Черновецького та перевибори влади у Києві. Омельченко прогнозує, що указ може з’явитися наприкінці травня.

Словом, основним політичним гравцям нині доведеться зрозуміти: Київ і киян не можна мати за розмінну монету навіть у дуже високій, багатоходовій політичній комбінації.

Привіт Всім!

2008-03-21T15:59:00.000-07:00

Вітаю тих кому цікаво буде прочитати, переглянути мій блог.Думаю інформація в ньому буде комусь корисна!